Звірослов

Голова Бога вдаряється об віконну шибку, і та з дзенькотом розбивається.

– Що ти мені майно нищиш!
– верещить Жанка.
– Оце Бог! Подивіться на нього! Замість того, щоб допомагати і будувати, він вікна розбиває!!! Теж мені! Я подам на тебе в суд! Ірма казала, що зараз кожен, хто захоче, може подати в суд…

Жанка вмикає світло. Змітає віником віконні осколки. Чує, як бородата голова Бога тихенько всідається їй на шию.

Тепер у мене дві голови, думає Жанка, боячись поворушитися, одна голова - моя, інша - Богова.

– Ну гаразд, кажи, що маєш сказати.

Жанка напружується, вслухаючись у Боже шепотіння.

– Заслужити?
– її здивуванню немає меж.
– Що значить заслужити? Хіба я досі не заслужила?! Я молилася кожного вечора! І нікого не вбивала… і не крала… і маму поховала по-людському… Що значить робити добро? Хіба я зла?

Жанка береться за голову, бо їй здається, що голова зараз трісне.

– Що ти мені мозги пудриш! Як я можу заслужити його? Але ж ти і зажерливий! Тобі мало моєї віри - хочеш мене цілу!…

– Заслужити його… - Жанка горілиць лягає на підлогу, так що ви можете бачити її всю.
– Добре, Боже. Я зроблю так, як ти кажеш. Але дивися, якщо знову обдуриш, то я заб’ю вікно.

3

Бібліотекарку звати Павлина. Їй сорок п’ять років, вона неодружена, але має дорослу доньку.

Жанка приходить до миронівського читального залу вже втретє. Павлина чекає на неї.

– Що сьогодні будете читати?

– Як завжди, - по-діловому відповідає Жанка й акуратно розкладає піджак на спинці крісла.
– «Мір бабочок».

Бібліотекарка вмить виконує замовлення.

Жанка розгортає перед собою енциклопедію метеликів - і в читальному залі западає звична тиша. Павлина плете доньці светр, Жанка розглядає метеликів.

– Я, до речі, - раптом заговорює Павлина, - знайшла вірш про тополиний пух. Адже у вас нема алергії на поезію?

– Чесно кажучи, я не знаю. Ніколи не пробувала.

Павлина відкладає плетиво вбік, випростує спину і по-романтичному закочує очі ins blue.

Тополі цвіт, тополі цвіт, вода в цвіту.

Шепоче вітер поміж віт - ми на мосту.

І люди йдуть усі в цвіту як перший сніг.

Чому? Чому хвилину ту я не зберіг?

– Такий сумний вірш, - витримавши ввічливу паузу, каже Жанка.

– Сумний.

– Ви любите поезію, Павліно?

– Іноді, знаєте, почитую.

– Павліно, - затинаючись каже Жанка, - я хотіла вас дещо попросити.

– Так, прошу. Будь ласка. Просіть.

– Можливо, моя просьба видасться вам странною…

– Ну що ви? Повірте, я сама странна!

– …я хотіла і спитати, і попросити вас, Павліно. Може, раптом ви знаєте людей, які зараз у біді… потребують допомоги… або дізнаєтесь про таких… дуже бідних нещасних людей, яким треба допомогти. Я вас прошу, скажіть про них мені.

Павлина заворожено дивиться на Жанку.

– Жанна, - бубонить вона, - ви… ви… така милосердна, така добра людина…

Цей травень ніколи не закінчиться. Ірма Іванівна ліниво гортає потріпаний журнал «Отдохни».

– Треба щось робити, Жанка, - каже вона.
– Так жити нельзя.

– Нельзя, - зітхає у відповідь Жанка.

– Я от думаю серйозним дєлом зайнятися. Фірму свою відкрию.

– Ти?

– А що, я тут найнялась морозиво до скончанія лєт продавати?!

– Не знаю. Чим морозиво погане?

– Ти, Жанка, уніжена й уніжено мислиш. Тобі скажуть мити туалети - і ти будеш мити. Не пискнеш.

Смиреніє, думає про себе Жанка.

Ірма Іванівна продовжує:

– Я вже розузнала, шо по чом. Спочатку треба оформитись приватним підприємцем. Щоб єдінствєнний податок платити. Потому реєструю свою фірму, в себе вдома, і гляди - піде як по маслу.

– А що твоя фірма буде продавати?

– УСЛУГІ!

– Услугі, - повторює Жанка.
– Звучить дуже солідно.

– А зараз, Жанка, всюди так. Зараз цілі состоянія по продажі услуг заробляють. Всі продають услугі. А Миронівка в смислі услуг дуже недоразвита. З Києва ще не понаїжджали. Просто рай для начинающих бізнесменів. Приходи і тільки встигай долари в морозіловку складати.

– І які услугі ти будеш продавати, Ірма?

Ірма Іванівна запнулась:

– От які саме услугі - ще не придумала.

Сутеніє. На першій платформі миронівського вокзалу стоїть остання київська електричка. Порожня. Двері відчинені. У вагонах ще горить світло.

– Що би я без тебе робив, Жанка, - каже кондуктор Стьопа.
– Ти мені як подарок небесний.

Жанка мовчить.

Удвох з кондуктором вони переходять з одного порожнього вагона електрички до іншого.

– Сьогодні невеликий улов, - каже кондуктор Стьопа.
– Не те, що вчора.

– Так. Сьогодні тільки четверо.

– Але почекай. Ще три вагони впереді.

Жанка і кондуктор Стьопа заходять у черговий вагон. Пильно його оглядають. На одній з лавок, підклавши руки під голову, мирно спить чолов’яга в шкірянці і кросівках «Abibas».

Кондуктор Стьопа штуркає сплячого.

– Ану вставай, дядя, приїхали!

«Дядя» не реагує. Кондуктор Стьопа штуркає сильніше.

– Просто бєдствіє з цими пияками!
– каже він.
– Понапиваються гдє-то в Києві, доповзають до електрички і щітай море по коліна! А ти, Стьопа, тут, у Мироновці, вже роби з ними, що хочеш. Бери і на металолом здавай! А я що, приписався з алкоголіками няньчитися?! В мене робота до десятої, а потому - сім’я, діти. Вставай, дядя, бо зараз лопне терпіння і міліцію визову!

Жанка підхоплює пиячка за один бік, кондуктор Стьопа - за інший. Поволі виводять його з електрички на платформу. Пиячок внутрішнім зором зауважує лавку і миттєво на ній розкладається, підклавши, як раніше, руки під голову. Сусідні лавки вже зайняті його колегами.