Звірослов

– І що би я без тебе робив, Жанка, - безперервно повторює кондуктор Стьопа.

Дає знак машиністу, що електричка «чиста» і вагони можна відганяти в депо.

– Ну, як завжди, Жанка?

Жанка киває.

– Ні за що не переживай, - каже вона.
– Я все зроблю.

– І що би я без тебе робив, Жануся…

Кондуктор Стьопа тисне Жанці руки.

– Слово честі, якби я не був жонатий…

– Йди, Стьопа, додому.

– Слухай, Жанка, я давно хотів у тебе спитати, - Стьопі незручно, - ти тільки не подумай, що я лізу не в своє дєло! Ці мужики, ну, вони вже кончені…

– Не кажи так, Стьопа, вони просто п’яні…

– …я імєю в віду, що ніхто за ними не спохватиться. Їхнім родичам до самої фєні, чи вони живі, чи вже нє. А тобі, Жанка, який в них інтерес?

– Ніякого інтересу нема.

Кондуктор Стьопа недовірливо позирає на Жанку.

– Ти, Жанка, кожного вечора доправляєш кончєних алкоголіків з вокзалу додому. Напевно, години три з ними мудохаєшся. Нащо ти це робиш? Мусить бути якийсь інтерес, я в альтруїзм з дєцкого сада не вірю. Ти… чистиш їхні кошельки?

Жанка знічено потискує плечима.

– Тільки не подумай, що я лізу не в своє дєло, - схоплюється кондуктор Стьопа, - мені до фєні їхні кошельки! Ти маєш на них повне право, єслі що. Ти панькаєшся з кончєними алкоголіками, тягаєш їх на собі по три кілометри… я би тобі, Жанка, даже зарплату від Укрзалізниці виділив за такі труди. Кошельки - що кошельки?! Там, напевно, одні копійки в налічії…

– Не виправдовуйся, Стьопа, усе нормально.

– Ну то на добраніч, - каже кондуктор Стьопа і зникає.

– На добраніч.

Жанка присідає на краєчок лавки і думає. Чолов’яга в шкірянці і кросівках «Abibas» неспокійно шарпається вві сні.

– Бідний, - Жанка гладить його по потилиці.
– Подивися, куди ти себе загнав.

Жанка вагається.

Тоді обережно пропихає руку в кишеню шкіряної куртки і виймає звідти дерматиновий гаманець. Справді - самі копійки. Жанка висипає копійки собі на долоню.

– Дивися, - каже Жанка до сплячого, - я забираю собі білі, а жовті лишаю тобі.

Власник гаманця бурмоче собі під ніс текст пісні «Горіла сосна, палала».

– Вибач мені, - шепоче Жанка, - я мушу красти в тебе гроші, щоб люди не подумали, ніби я краща, ніж є насправді.

Вікторія Вікторівна вночі викликала «швидку» - «дьоргало» під ребрами.

– Знаєш що, Жанка, - каже вона, - треба бізнес наш приостановити, бо я боюся.

– Чого боїтеся, Вікторія Вікторівна?

– Розумієш, Жанка, я цілий день жарю пирожки. А потім, уночі, думаю про пирожки. Як не жарю, то думаю, як не думаю, то жарю. Пирожки забирають у мене все время. А в мене його вже дуже мало. Я боюся.

– Чого боїтеся, Вікторія Вікторівна?

– Смерті, Жанка. Боюся смерті.

Жанка полегшено зітхає.

– Не бійтеся, Вікторія Вікторівна. Вам до смерті ще далеко. Скільки вам років?

– Шістдесят сім.

Жанка мовчить.

– Цей травень ніколи не закінчиться, - несподівано меланхолійно каже баба Віка.

– І не тепло, і не холодно. Ненавижу таку погоду. Дощ кожного дня ллє. Всьо так буяє…

– Так. У місті дуже багато тополиного пуху, а в мене на нього алергія. По через день приступ. Цього року тополі рано зацвіли.

– Бачиш, Жанка, - каже баба Віка, однією рукою масуючи себе там, де мало б бути серце, - у цій країні ніхто нічого доброго не зробить іншим. Понасаджували тополь, бо вони швидко ростуть. А те, що в людей буває алергія на тополиний пух, то їх не цікавило. Ну хіба ж так можна? Це ж преступлєніє.

– Преступлєніє, - повторює Жанка.

– От насадили б соняшників…

– Соняшників?

– Соняшників.

– Соняшників.

Баба Віка замріяно дивиться у вікно. Жанка дивиться на бабу Віку.

– Я десять років продавала на вокзалі сємушки, - каже баба Віка.
– Ну, до пирожків, ти знаєш. Жарила сємушки, розходувала цілі міхи сємушок, і ніколи, щоб ти знала, Жанка, я не бачила соняшників. Що називається - міщанка до мозка костєй, - баба Віка вдавано сміється.

– Як їхати електричкою до Києва, то можна цілі поля соняшників побачити.

– А ти їх бачила, Жанка?

Жанка мнеться. Вона не пам’ятає точно.

– Здається, бачила, - каже вона, - але, може, бачила по телевізору.

– Отак і я! По телевізору. По телевізору все показують… Знаєш що, Жанка? Давай поїдемо до Києва, га? На електричці. Коли соняшники будуть цвісти. Давай?

– Добре, Вікторія Вікторівна, поїдемо.

Вона не сміє підняти голову. Розглядає порепаний асфальт під ногами. Ноги. Форму власних туфель.

Але він іде - Жанка в цьому впевнена. Він наближається. Лоток з морозивом сьогодні вихідний. Він іде до неї, до Жанки.

– Один пиріжок, - каже він і простягає Жанці гривню п’ятдесят.

– З чим?
– Жанка тремтячими руками бере гроші і спідлоба зиркає на нього.

Боже, думає Жанка, який він гарний.

– А з чим є?

– З картоплею… з м’ясом… з капустою… з цибулею і яйцем… з горохом і… і… і… з абрикосовим джемом.

– Ого! Буде тяжко вибрати!

Він уперше за два роки розглядає Жанку.

У міру товстувата, нічим непримітна жіночка середніх літ. Чи це та сама, що продавала тут пиріжки вчора? І минулого тижня?

– Як вас звати?
– раптом питає він.

Жанка підводиться на ноги. Жанка з ним майже одного зросту, а раніше завжди здавалося, що він високий, як вежа.

– Жанна. Мене звати Жанна.

– Таке якесь… пишне ім’я, - його гучномовець спадає з плеча на землю. Він збентежений.

– Пишне? Ви натякаєте на те, що я товста?

– Ні-ні!
– він нагинається, щоб підняти гучномовець. Мацає руками порепаний асфальт, наче сліпий.
– Я говорив тільки про ім’я. Ім’я - пишне. Так можна було б назвати торт.