Звірослов

– Не вопрос. Коли?

– Після дождічка в четвер!

Він бере в Ірми Іванівни справжній пломбір і відходить до платформ. Ірма Іванівна замріяно дивиться йому вслід.

– Який мужчина…

Жанка не ворушиться. Перекинута коробка з пиріжками продовжує валятися в закам’янілих Жанчиних ногах.

– Як він тобі, Жанка?
– питає Ірма Іванівна.

– Хто?

– Ваня.

– Ваня?

– Ну, черговий по вокзалу, - Ірма Іванівна нервується.
– Тільки не кажи, що ти не знала, як його звати?! Странна ти, Жанка. Скільки років тут продаєш свої пирожки і зовсім не цікавишся людьми, яких бачиш кожен день. Так не можна жити. Дєйствітєльно, ніби звір у норі.

– Я знала, як його звати, - каже Жанка.

– І як він тобі?

– Ніяк.

Ірма Іванівна обпирається ліктями на прилавок з морозивом.

– Він мене хоче, це видно, але я ще не знаю, чи відповідати на предложеніє.

– Чого?

– Якийсь він аж задуже. Безупрєчний, як кажуть росіяни. З таким не буде легко. Надієшся, а потім облом.

Годинник на вежі вокзалу вибив другу годину по обіді. Захмарилося.

– Ненавижу май, - каже Ірма Іванівна.
– Зараз буде гроза, от побачиш. Змокнемо тут до трусів.

Ірма Іванівна зачиняє холодильник з морозивом.

– Ти, Жанка, як хочеш, а я йду в магазин, перебуду грозу там.

Жанка сидить на лавці.

Звіюється грозовий вітер. Дощить. Перші краплі падають Жанці на розфарбоване обличчя.

«Надієшся, а потім облом, - повторює Жанка слова Ірми Іванівни.
– Надієшся, і облом».

Дощ сильнішає. Натовп пасажирів Укрзалізниці ховається всередині приміщення вокзалу, і платформа порожніє. Жанка залишається зовсім сама. Її туш без анінайменших вказівок на фірму-виробника пливе по морді, ніби чорна ріка розпачу.

2

Вона встає дуже рано - тоді, коли вже світло, але ще не людно. Вмикає на повну державне радіо, сідає біля вікна і дивиться. Світ такий ранково-привітний, що забуваєш межі своєї нікчемності.

О сьомій Жанка вже у баби Віки. Та чекає на неї, одягнена у свій незмінний ситцевий безрукавний халат.

– Я цілу ніч не спала, - з порога заявляє баба Віка.

– Щось сталося? Снилися ужаси?

– Дьоргало під ребрами. Що би це значило?

– Не знаю, - каже Жанка, - я не розуміюся на медицині. Вам треба піти до лікаря, Вікторія Вікторівна.

– Що ти таке кажеш?! До якого лікаря?! Лікарі сьогодні так розуміються на медицині, як я на балєті!

Жанка не має що сказати.

– Може, мине?

– Жанка, - раптом змінює тему розмови баба Віка, - а ти коли-небудь була на балєті?

– Нє.

– Цікаво, як воно виглядає? Балєт…

– По телевізору деколи показують. Жінки в білих пишних сукнях скачуть по сцені, а чоловіки вдівають дуже облягаючі женскі капрони… так, що всьо видно… Не знаю, я не розуміюся на балєті.

Баба Віка подає Жанці візок з картонною коробкою.

– Пирожки вийшли всі як куколки, - каже.

Жанка збирається рушати на вокзал.

– Знаєш що, Жанка? Ти мені за ці роки стала як рідна.

– Ви мені теж, Вікторія Вікторівна.

– З тобою і поговорити можна про всяке…

Жанка всміхається.

– Там тобі подарок у коробці є. Подивишся.

– Два пирожки.

– Три гривні, - автоматично відповідає Жанка, порпаючись у коробці.

– Жанна, ти навіть не подивишся на мене?

Жанка злякано підводить голову.

– Юра? Що ти тут робиш?

– Не маю права на вокзал прийти? Ти його приватізіровала?

– Ще ні. Кудись їдеш?

– Можна і так сказати. На край світу. Поїдеш зі мною?

Жанка простягає Юрі його пиріжки.

– Уже собі знайшла мужика, Жанка? Бачу, така розмальована, як простітутка. Значить, знайшла. І як він? Луччий за мене?

– Не твоє діло. Дай мені спокій.

– Хочу з тобою потолкувати, - каже Юра.

– Уже потолкував.

– Ой, які ми остроумні!

– Мала доброго вчителя.

Юра сідає на лавку поруч. Жанка відсувається.

– Що з нами сталося, Жанна?
– тихо говорить чоловік, марно намагаючись обійняти Жанку за талію.
– Ми ж були такі влюбльонні.

– Однієї влюбльонності мало.

– А що ще треба? Просвіти мене.

Жанка не відповідає. Вона лихоманково аналізує, що зараз відчуває. Чи скучила за ним. Чи хотіла б доторкнутися до його руки. Чи їй приємний його запах. Врешті каже:

– Не мішай, у мене робота.

– Почекає твоя робота.

– Йди геть.

– Що, такий бридкий тобі став? П’ять хвилин витримати не можеш?!

– Послухай мене, Юра, - Жанка повертається до чоловіка лицем, - що ти з мене хочеш? Прийшов сюди оплакувати своє щасливе минуле? Так, нам було добре разом. Потім стало погано. Ми розійшлися. І я не знаю, чи ми зробили правильно, що розійшлися, але ми рішили, що розходимося. І зараз я не буду за цим жаліти. Жаліти і повертатися до того, що пройшло, по-дурному. Ми розійшлися і тепер живемо окремо. Ми тепер чужі люди, Юра.

– Хіба? Ти мене вже зовсім-зовсім не любиш?

– До чого тут любов, Юра?! Я не про любов говорю! Я кажу, що другого разу в цьому житті нема!

Чоловік нервово кусає пиріжок, який весь цей час мнув у руках. Відразу ж випльовує.

– Жанна, що це за фігня?! Де картопля? А… йди ти…

Жбурляє пиріжок на клумбу і швидким кроком йде геть.

Жанка підбирає пиріжок, розглядає його, куштує пальцем начинку, а тоді збуджено кидається до картонної коробки.

Підходять двоє молодих хлопців з наплічниками.

– З чим пиріжки, пані?

Жанка оніміло кліпає на них очима.

– Ви продаєте пиріжки, пані?

Жанка сяє від гордощів.

Хлопці знизують плечима і відступаються.

– А яких пирожків вам хочеться?
– кричить Жанка їм услід так, що чує увесь миронівський вокзал.
– Є пирожки з картоплею, з м’ясом, з капустою, з цибулею і яйцем, з горохом і… і… і… З АБРИКОСОВИМ ДЖЕМОМ! Вибирайте! Але буде трудно вибрати! У нас асортимент! Усі пиріжки як куколки!

Ірма Іванівна погарніла. Слідкує за собою. Ні тобі подертих колготок, ні жирного волосся, ані брудного фартушка. Нігті в порядку - намальовані рожевеньким лаком.