Без права на реабилитацию. Часть 2

ж авторства структур ОУН-УПА-СБ, професор С.Кульчицький знає,

але не бере їх до уваги, він їх цілеспрямовано замовчує. Він же з

174

певністю знає про вчинені структурами ОУН Бандери в 1941-1950

роках масові вбивства українського населення. Нижче підписаний

2003 року опублікував польською і українською мовами понад 5000

прізвищ українських жертв бандерівської ОУН, вказуючи, що

географія їх вчинення дозволяє зробити висновок, за яким у названих

роках від рук структур бандерівської ОУН загинуло щонайменше 80

тисяч українського цивільного населення.

У другій частині листа «Кваліфікація відносин Організації

українських націоналістів і Української повстанської армії з Німеччиною

і Польщею» його автор допускається викривлення історії. Якщо

можна говорити про відносини ОУН і УПА з Німеччиною, то вже про

будь-які відносини з Польщею не може бути мови, тому що не може

бути мови про відносини злочинної групи чи організації з право-

охоронними органами, адже щось інше відносини, а що інше відношення.

Оцим «відношенням ОУН з Польщею» С.Кульчицький намагається

кваліфікувати ОУН «стороною», «суб’єктом» відносин.

Відносини ОУН з Німеччиною мали місце до 1933 року з

Веймарською республікою, а від 1933 року з гітлерівською Німеччиною,

вони зводилися до служіння ОУН Німеччині, за що остання виплачувала

Проводові ОУН гроші. Відносини ОУН Мельника з гітлерівською

Німеччиною тривали до часу падіння останньої, натомість у відносинах

ОУН Бандери з Німеччиною була перерва – від квітня до грудня 1943

року, бо ж до кінця 1942 року бандерівське формування 201 батальйон

Schutzmannshaften (утворений з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд») з

Романом Шухевичем і Євгеном Побігущим на чолі перебували на

службі Німеччини, на її ж службі до квітня 1943 року перебувала

бандерівська Українська допоміжна поліція. Отже, повторімо, перерва

у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною тривала від квітня до грудня

1943 року, тоді ОУН-УПА домовилися з Німеччиною про співдію

проти Радянського Союзу: ОУН-УПА постачала Німеччині розвідувальні

дані, а Німеччина за це давала ОУН-УПА зброю, боєприпаси тощо.

Натомість ніколи не існувало відносин ОУН чи УПА з Польщею,

терор ОУН в довоєнний період проти польської влади не можна

називати відносинами з Польщею, як теж масові вбивства бандерівцями

польського беззахисного населення у 1943-1944 роках не можна

називати відносинами. У відносинах можуть перебувати, навіть ворожі

до себе, юридичне рівноправні суб’єкти, але не злочинна організація з

державою.

175

С.Кульчицький ставить під сумнів співробітництво ОУН і УПА

з Німеччиною, пишучи «якби воно мало місце». Знання документів і

літератури з ділянки співпраці ОУН з Німеччиною дозволяє сформулювати

на адресу С.Кульчицького закид маніпуляції історичними фактами.

С.Кульчицький повинен знати хоч би про те, що ОУН у міжвоєнний

період була членом фашистського Інтернаціоналу.

Автор листа пише, що «претензії до ОУН і УПА у разі спів-

робітництва останніх з Німеччиною теоретично могла б висунути

тільки Польська держава, громадянами якої були члени ОУН і бійці

УПА». С.Кульчицький вперто називає учасників УПА «бійцями», хоч

така назва що до них невиправдана, бо УПА не була армією. Він же,

С.Кульчицький, кидає на поталу, у забуття, щонайменше 80000

українських жертв ОУН Бандери, так якби доля післявоєнних (після

розпаду СРСР також) співвітчизників могла бути йому й Українській

державі байдужою.

Пишучи, що «західноукраїнське населення не прийняло силоміць

нав’язаного йому у 1923 р. рішення Ради послів Антанти про приєднання

Східної Галичини до Польщі», С.Кульчицький у недопустимий в науці

спосіб узагальнює і переінакшує факти: Рішення, про яке йде мова,

торкалося Галичини (чомусь у С.Кульчицького бандерівське «Східна

Галичина»?), отже тільки її, Галичини, а не цілої «Західної України»,

Населення Галичини могло ставитися так або інакше до рішення Ради

послів, але цього, з точки зору міжнародного права, рішення, аж ніяк

не можна називати «силоміць нав’язаного», бо на момент прийняття

названого рішення воно тільки санкціонувало існуючий стан речей і

не було «силоміць насаджене».

На згаданому вище тлі С.Кульчицький пише, що «юридичне, однак,

українці в Польщі були громадянами цієї держави, а ворогування

всередині держави є різновидом громадянського протистояння або

війни». С.Кульчицький, знаючи методи діяльності УВО-ОУН, виправдовує

терористичну діяльність цих організацій проти Польщі, а отже й проти

міжнародного права, називаючи її «боротьбою».

Відносячись до II світової війни С.Кульчицький пише, що «подібну

боротьбу не можна розглядати в категоріях протистояння ОУН і УПА

Об’єднаним Націям». По-перше, «Об’єднаних Націй» на той час ще

не було, була тільки антигітлерівська коаліція, тобто антигітлерівський

союз держав, до якого входили США, Великобританія, Франція, СРСР,

Польща й інші держави, а по-друге, події II світової війни слід

розглядати за схемою: хто її розпочав, тобто хто був агресором і хто

був на боці агресора, а хто виступав проти нього. Не треба, мабуть,

176

доказувати С.Кульчицькому, що агресором була гітлерівська Німеччина,

на боці якої в агресії взяла участь ОУН, отже ОУН у цій війні виступала

проти антигітлерівської коаліції. Пропаганда про «боротьбу ОУН-

УПА на два фронти» – це не терен науки: ОУН-УПА не вела дій ані

проти Німеччини, ані проти збройних сил Радянського Союзу з метою