Бомба для голови
Шрифт:
— Ви не образились, коли він сказав «ваша сволота»?
— А по-вашому, Шпрінгер і Тадден ангели?
— Виходить, іноді ви слухаєте транзистор, якщо знаєте про Таддена й Шпрінгера?
— Та ні… Усі мої друзі чоловіки розмовляють про це — одні лають, інші хвалять. Але мені Шпрінгер не подобається, бо в нього занадто красивеньке обличчя.
— Кочев нічого вам не казав про те, чи збирається зразу ж податися в Східний сектор, чи в нього ще були якісь справи у нас?
— Ні. Він мені нічого не сказав про це. Ой, ні, одну хвилинку, заждіть. Він сказав, що хоче зайти попрощатися з професором… Я не пригадую його прізвища. Може, Пфейфер? Соціолог. Ульм у нього навчається. А потім сказав: «Якщо хочете, беріть ваших друзів і ввечері, на прощання, перед від’їздом, усі вип’ємо пива. У вас, — він додав, — пиво краще від нашого, я тут весь час п’ю пиво».
— А куди він вас запрошував? — Берг завмер і навіть трохи подався вперед. — Не пригадуєте?
— Не пригадую.
— Але він називав вам вайнштубе чи ви просто забули зараз?
— Не пригадую, пане добрий прокурор… Ага! Я — геній! Усі кажуть, що я дурна, а я — геній! «Ам Кругдорф»! Рік ще говорив, що «круг» прийшло до них від нас. У росіян козаки збиралися «на круг» після війни з нами… Не цієї, а якоїсь іншої, коли козаки брали Берлін…
— Урсула, — сказав Берг, — я прошу вас нікому не кажіть про це… Ви не повинні нікому розповідати про останню
— Ні, — Урсула засміялася, — я не утримаюсь. Я дуже люблю розписуватись, давайте я розпишусь, пане прокурор.
— Професоре Пфейфер, здрастуйте, це прокурор Берг. Мені дуже потрібно добачитися з вами.
— З приводу Кочева, я розумію. До ваших послуг, пане прокурор. Коли б ви хотіли бачити мене?
— Я готовий прийняти вас у будь-який час. Зараз вільні?
— Зараз? Чи довго ви мене затримаєте?
— Як піде розмова.
— Хвилин тридцять? Годину? У мене лекція о тринадцятій сорок.
— Я жду вас. Ми вкладемося, я думаю. Постараємося, в усякому разі.
Професор Пфейфер був невеличкий, лисий, бровастий чоловік, який, здавалося, скріплений шарнірами; він не міг сидіти спокійно на місці, немовби його власне тіло заважало йому і він не знав, яку ж позу прибрати: то він викидав уперед маленькі товсті ніжки, то підгинав їх під себе; роздував; ніздрі, ворушив гачкуватим носом і раз по раз поправляв манжети, піднімаючи при цьому коротенькі ручки над головою, наче мусульманин під час намазу.
— Ні, ні, про час, а тим більше про точний час не питайте мене, пане прокурор! Я не в згоді з точністю через те, що сам занадто точний. Якщо я не впевнений в абсолютній істинності дати, години, діаграми, я не наважусь вам відповісти — це значить приректи себе на муки. Я лютуватиму, що сказав неправильно, і це може порушити ланцюг ваших міркувань. Це було ввечері — з таким формулюванням я погоджусь. Він прийшов до мене, коли вже починало сутеніти. Ні, це зніміть, починало сутеніти чи сутеніло — це різні часові категорії. Просто ввечері. Чи довго він пробув у мене? Не пригадую. Мені було цікаво з ним: час відчуваєш, лише коли тобі нудно.
— Ви не могли б розповісти, про що ви розмовляли?
— Про все. Тому що єдина наука, яка може осягти нині всі проблеми світу, — це наша з вами наука — соціологія!
— З чого ви почали розмову?
— З чого почали? Ну, це неодмінна буржуазність, вони її теж засвоїли, бідолашні, ми їм нав’язали ці умовності. «Добрий вечір, пане професор, Спасибі вам за те, що ви знайшли для мене час, ось моя картка». Москва. Інститут економіки, телефони, Кочев, цупкий папір, непоганий шрифт. «Радий бачити вас, колего, хочете кави?» — «Ні, дякую», — «Не брешіть, ви хочете кави, люди із-за «залізної завіси» мусять бути категоричні». — «То Ви й є категорична людина, якщо говорите за мене». — «Ха-ха, виявляється, що це я живу за залізною завісою, а ви найвільніша країна? З цукром чи без?». — «Без». — «Молодець, тільки без цукру — справжня кава, знімайте піджак, кидайте його на стілець, яка у вас тема?» — «Тенденції розвитку післявоєнної економіки в ФРН, концентрація капіталу, неонацизм». — «Не це тепер головне, це для історика, а не для соціолога, ходімо на кухню, там газ. Тема вузькувата, трохи пахне заданістю. Ви хочете знати мою точку зору? Добре. Розвиток промислових потужностей у післявоєнній Німеччині, поза волею магнатів промисловості, привів нас до кризової ситуації. Ні, ні, на біржі все гаразд, і спаду ви не діждетесь. Це все пропаганда! Який там спад! Буде крах, а не спад. Після Гітлера ми за короткий час порвали з епохою убозтва! Ні, я не агент капіталізму, я вважаю Маркса великим ученим, і я ненавиджу пристрасті біржі. Просто така правда, і сталося це тому, що вперше в історії людства недостача висококваліфікованої праці полегшувала прогрес. Нас навчили робити сорочки, машини й телевізори не вмілими руками, а дисципліною виробництва: автоматизації промислового процесу не потрібні брюссельські мереживниці чи різьбярі по дереву — їм потрібні лише «натискувальні» рухи роботів. Засвітилася червона кнопка — натисни її, засвітилася зелена — зніми з конвейєра готовий телевізор. А незабаром нам взагалі не потрібні будуть робітники в такому розумінні, як вони були потрібні двадцять років тому. Все робитиме машина. А що робити людині? Часткове безробіття, коли автоматизація найбільш унікальних процесів виробництва викидає на вулицю тисячу-другу робітників, породжує вуличні демонстрації довговолосих і комуністів. А що буде з світом, коли машини повсюдно замінять людину! Раніше праця була важелем загальної дисципліни світу. Що ж стане з людьми, коли їх замінять машини? З усіма людьми: і з Круппом, і його робітником? Машини забезпечать і того, і того рефрижератором, автомобілем, кольоровим телевізором, котеджем, сорочкою й піджаком. Як тоді бути? Ну, з усякого роду Вагнерами й Чайковськими, Чеховими й Хемінгуеями зрозуміло: вони над світом, вони поза боротьбою. А як бути з усіма іншими? Хто піднесе вам чемодан від таксі до ліфта в готелі? І чому шофер таксі має виконувати вашу вказівку — куди вас везти? Ви що, розумніший за нього? У вас на грудях табличка, на якій написано: «Я геній»? Ми на грані таких політичних зрушень, що весь цей галас у Пекіні здасться людству дитячою грою». — «Дайте вірьовку», — сказав він. Я це точно запам’ятав, тому що здивувався й безглуздо на нього втупився… «Я повішусь, — додав він. — У вашому ватерклозеті. Ви намалювали таку безпросвітність, що мені не хочеться жити». Я посміявся, ми розвили каву в кухлі, але я свого зразу ж розбив, я завжди б’ю посуд, через це ми розлучилися з дружиною, я вже почав заварювати ще одну порцію кави, але він запропонував розлити каву з його кухля в дві чашки, і він це зробив дуже добре, не проливщи на підлогу ні краплі, і ми пішли в кабінет. «Істина конкретна, професоре, — сказав він, — і я аж ніяк не проти вашої конкретики, в ній багато правди. Ви руйнуєте ілюзії логікою свого передбачення, і правильно робите. Але як же бути? Я проти того, щоб сидіти склавши руки і ждати, поки тебе скине в прірву той потік, який можна відрегулювати, зашлюзувати, чи що…» — «Ви пропонуєте зашлюзувати прогрес? Скажіть про це вашим керівникам! Шлюзувати прогрес у широкому розумінні — продавати ідею, а у вузькому — державу». — «Саме поняття «зашлюзувати потік» породжене практикою прогресу, — заперечив Кочев. — Ми навчилися шлюзувати річки і таким чином підкорили собі природу, діставши від неї електричні потужності, що так потрібні для автоматизації виробництва». — «Ну, добре, правильно. Що шлюзувати? Як? І головне, хто це робитиме?» — «Це мене не хвилює». — «Вас це хвилює лише тоді, коли воно стосується світу проклятого капіталу? — спитав я. — У вас, звичайно, таких проблем нема і вони не передбачаються?» — «Вони у нас є, а в майбутньому їх передбачається ще більше». — «Ви можете так сміливо говорити, лише перебуваючи за кордоном?» — «Я повторюю одну із статей у «Правде», професоре. Для того, щоб шлюзувати прогрес, треба
думати про створення суспільства більш високого в порівнянні з тим, у якому ми живемо». Чорт візьми, пане прокурор, мені це стало по-справжньому цікаво, тому що я саме пишу одну статейку для Гарварда. «Як бути, наприклад, з тими семи мільярдами жителів, які заселять землю через сорок років? — вів далі він. — А що, коли в результаті автоматизації виробництва кисню стане недостатньо і світ буде отруєно вуглекислим газом? Або маньяк натисне кнопку, і кулька розлетиться в той момент, коли ви закінчите розробку вашої моделі майбутнього суспільства, побудованого на розумі й загальному добрі? Лякати майбутнім так само нерозумно, як і жити застарілими уявленнями». — «Ви прагматик? Ви любите Дьюї? Ви вірите лише сьогоднішньому дню і практиці, обмеженій перспективами, що зримо уявляються?» — Перспектива завжди сприймається зримо, — відповів він. — Я також люблю точність у формулюваннях — це від юнацького захоплення порівняльною філологією». — «А звідки, між іншим, ви так чудово знаєте мову?» — «Мій науковий керівник розмовляє зі мною тільки по-німецьки». — «Хто він?» — «Професор Ісаєв. Історик». — «Я читав його книги, по-моєму. Він вивчав період третього рейху?» — «Саме так». — «Але все-таки мені хотілося б почути вашу відповідь». — «Мене хвилює питання: хто і як формуватиме покоління німців, які стануть керівниками і підданими загальної автоматизації виробництва? Хто стане символом добра і мудрості: чемпіон з боксу чи філософ? Нацистський льотчик Рудель чи антифашист Екзюпері? Чи не передчасно перескакувати через часовий період, в якому ми тепер живемо?» — «У цьому плані, — відповів я йому, — в нас є загроза неонацизму, тому що бути інтелектуалом важко, а стати гендлярем легко». Він погодився зі мною і сказав, що світ жде нової літератури, нового живопису, нового кінематографа. «Зараз у літературі йде цікавий процес зближення з наукою. Науково-художня література займає перше місце — величезний читацький інтерес. Люди хочуть одержувати максимум інформації. Література зживає «казкарів», тобто тих, хто розповідає всякі історії, почуті чи помічені, але які письменник не пропустив через своє бачення завтрашнього дня. Ті в літературі, хто живе днем учорашнім, не порівнюючи його з майбутнім, приречені. Але таку літературу минулого дуже полюбляють крамарі. Вони взагалі полюбляють усе, що «схоже», і особливо те, що в тій чи іншій мірі їм знайоме. Тому завжди спочатку геніїв освистують. Читача готує шкільний учитель. А які вчителі у ваших школах? Скільки серед них людей з коричневим минулим? Адже ваших сьогоднішніх учителів виховували при Гітлері!» — Пфейфер закурив. — Потім ми трохи полаялись, але він мені сподобався.— Чому ви полаялись?
— У цьому винен я. Я почав суперечку з високих позицій майбутньої правди, а потім мене заїло, що він мене б’є фактами нашої повсякденності, почерпнутими з наших же газет, і став відповідати йому тим же. Але попрощалися ми добре. Він проявив необразливу поблажливість. Він, звичайно, з їхніх пропагандистів, він признався мені, що хоч і не перебуває в партії, але поділяє комуністичні догми, бо вони «єдино істинні». Він говорив, що в них багато всяких непорядків і навіть ідіотизму, і це мене з ним примирило. Але він говорив мені: «Ви ж не хочете покласти в основу сьогоднішнє становище у вашій країні, ви весь час відходите від повсякденності, від побуту, від практики політичного життя в майбутнє. А змоделювати майбутнє завжди значно легше, ніж точно зрозуміти й вирішити проблеми сучасного. Я ж кажу: оце у нас безглуздо, це ідіотизм, а це давно застаріле; я не тікаю від сьогоднішнього дня». Я ще сказав йому: «Ви мужня людина, Кочев», — а він відповів, що в мене неправильне уявлення про мужність. «Почитайте уважно наші. газети. Ми пишемо там гостріше, тільки треба читати газети, а не ваші коментарі на наші виступи. Ми вирішуємо вихідні питання: людина і природа, людина і закон, людина і людина. В деталях партачимо, часом — надміру. У головному ми йдемо правильно». Я запросив його виступити перед студентами, але він сказав, що завтра відлітає в Софію, бо строк його відрядження закінчився. «Правда, — сказав він, — я був у вас в університеті, в східноєвропейському інституті. Це жахливо. Їх не цікавить наша дійсність і її проблеми. А коли їм запропонуєш дискусію, вони не можуть до пуття заперечити, потіють від натуги і буравлять тебе очима, наче кулеметами. Вони вам зроблять погану послугу, якщо стануть спеціалістами з «російського чи болгарського питання». Вони ж засаджуватимуть інформацію в електронно-обчислювальні машини, ну й пхатимуть вони вам туди всяку нісенітницю. Це те ж саме, коли б ми напихали в наші ЕОМ по Німеччині самі тільки дані про промови Таддена й лідера судетських німців Бекера. Справді, я тоді був здивований, одержавши розрахунки з ЕОМ…» — «Невже ви всерйоз сприймаєте цих маніяків? — спитав я його. — Це несерйозно, ви тут під тиском вашого пропагандистського преса». А він мені тоді відповів — бив, як молотком, мені це дуже сподобалось: «Я ставлюся серйозно до Німеччини — до всього, що там відбувається. Звичайно, для мене Німеччина — це не таддени й штрауси із шпрінгерами. Ні, аж ніяк. Але вони ж у вас існують? Через двадцять років, якщо ви зможете їх тепер стримати, вони дійсно будуть смішні й несерйозні…» А об одинадцятій він пішов.
— Коли?
— Об одинадцятій, — повторив професор. — А що?
— Чому ви переконані, що він пішов од вас об одинадцятій?
— Як це «чому»? Він же сказав, що в нього в «Ам Кругдорфі» зустріч з якимось юним крезом. А від мене до «Ам Кругдорфа» двадцять хвилин іти. Саме об одинадцятій двадцять у них була призначена зустріч.
— А чому він не міг взяти таксі?
— Не було грошей. Він признався, що їм дають мало грошей на відрядження..
— У зв’язку з чим він вам про це сказав?
— Він розглядав мої книжки. «У вас страшенно дорогі книжки, — сказав він. — Хто може ці чудові книжки купувати, якщо ось цей двотомник Вінера дорожчий, ніж пара черевиків? Я тут втратив півкілограма слини, коли розглядав вітрини книжкових крамниць. У нас у поїздках грошей як кіт наплакав, на книжки не вистачить, навіть якщо економити на метро, не кажучи вже про таксі…»
— Спасибі. Тепер треба записати ваші свідчення.
— Що?! Все це базікання?! Але я вийшов з графіка, пане прокурор!
— Ви напишете, що Кочев мав зустрітися з якимось «юним крезом» і що в нього не було грошей на таксі. Більше нічого не треба.
— Це — будь ласка. Тільки в мене олівець, я пишу грифелями.
— Ось моя ручка…
— Я розповім про нашу розмову студентам, їм це буде просто цікаво.
— А от цього робити не можна, професоре, — сказав Берг, — тому що все, про що ви мені розповіли, не підлягає оголошенню… Інакше я вирішу, що Кочев поклав вас на обидві лопатки, — все-таки на сьогоднішній день теж варто звертати увагу… Коли-то ще ми побудуємо постіндустріальне суспільство… Скільки ще хороших людей уколошкають…
«Зв’язки визначають перемогу»
Айсман подзвонив до Бауера в недозволений час — близько дванадцятої ночі.
— Прошу пробачити за такий пізній дзвінок. Мені привезли телетайп з паризької біржі, я хотів би, щоб ви ознайомилися з новинами.
— Гаразд, — відповів Бауер, трохи подумавши, — приїжджайте. Хоча в мене зараз покер. Через годинку, га?