Бомба для голови

— Ну, спасибі, старий вовче, — відповів Бауер, — я піду спати, а ви страждайте до ранку: в мене на аеродромі мають бути добрячі матеріали для Парижа. Коли вже алібі — то в усьому алібі.

— Покладіться на мене, пане Бауер.

— Я тільки це й роблю, — посміхнувся Бауер, — тому в мене стільки неприємностей.

2

— Здрастуйте, дорогий старик! — сказав Кройцман, входячи до кабінету Берга. — Пробачте, що я не подзвонив вам, вранці ваш номер не відповідав, а з аеродрому нема вже чого дзеленькотіти.

— Здрастуй, Юрген, — сказав Берг, підвівшись з-за столу, — чи тепер я повинен називати тебе «пане статс-секретар міністерства юстиції»?

Берг усе зрозумів, коли ввійшов Кройцман, і тому вирішив ударити перший — боннське міністерство не мало права втручатися в його справи, бо прокурор підлягав лише сенату Західного Берліна.

— Тоді я мушу звернутися до вас «пане професоре, мій дорогий учителю», — відповів Кройцман, зрозумівши прихований зміст слів Берга.

— Я читав, що Пушкіну один із старих поетів подарував книжку з написом: «Переможцеві-учню від переможеного вчителя».

— В цьому є щось від кокетства…

— Минуле століття взагалі було кокетливе, і, треба сказати, мені це подобається. Наш прагматизм схожий на природні щоденні функції організму: попоїв, значить, через п’ять годин треба бігти в клозет:.. Ну, що стряслося?

— Ось, — сказав Кройцман, поклавши перед Бергом сторінку машинописного тексту з грифом «Цілком, секретно».

— Навіщо мені це знати, якщо тут штамп міністерства закордонних справ і все наглухо засекречене, Юрген? Це має відношення до справ, які я веду?

— До однієї з ваших справ — до Кочева це має пряме відношення…

Берг прочитав документ, в якому міністерство закордонних справ просило прискорити розгляд справи Кочева. Болгари не раз нагадували і зараз нагадують, що доля аспіранта Кочева непокоїть їх і що вони вимагають або зустрічі з ним, або офіційного повідомлення властей про те, що вони надають йому політичний притулок.

— Я не можу висунути ніякої версії, Юрген… Надішли їм відповідь, що справа — в стадії розслідування… Поки що будь-яка версія буде завчасна.

— Преса на всі лади обговорює арешт Люса. Ця дивна зйомка Кочева… Люс лівий. Чи варто нам іти на конфронтацію з нашими лівими в усій цій справі?

— Я поставив би тобі найнижчий бал за таку відповідь, Юрген. Я не знаю, чи варто йти на конфронтацію: це не моя сфера. Я служу закону, вірю закону і звітую перед законом, прийнятим сенатом Західного Берліна.

— Я не закликаю вас порушувати закон. Але в даному випадку, мені здається, недоцільно розділяти поняття «нація» і «закон». Мова йде — звичайно, в якійсь мірі — про престиж держави.

— Нація і закон — різні категорії, Юрген. Я й досі не збагнув: ти приїхав з якоюсь пропозицією? Чи ти хочеш дати мені наказ?

— Я не смію давати вам наказу, професоре, — знизав плечима Кройцман, — ви ж це знаєте. Ви не підлягаєте нам… А коли б і підлягали — я не посмів би давати вам ніякого наказу. Чи не погодилися б ви зустрітися з представниками болгарського посольства й ознайомити їх з ходом слідства? Це моє прохання, а не наказ.

— Це не моя справа, Юрген, не треба знову ж таки переступати закон. Нехай це зробить міністерство закордонних справ.

— Вони тиснуть на нас. Вони мають право вимагати, щоб ми доповіли їм, як іде розслідування. Ви ухиляєтесь від прямої відповіді на прес-конференціях, а це не влаштовує болгар. Вони хочуть знати правду. І в наших інтересах піти їм у цьому назустріч, бо офіційний курс «наведення мостів» може бути дуже скомпрометований безглуздою історією з Кочевим…

— Нежить у Наполеона при Ватерлоо, — сказав Берг, — схоже, га?

— Саме так.

— А при чому тут Люс? Чому ти почав з Люса? Яке він має підношення до Кочева?

— Вони вже говорять про те, що злочин правих ми перекладаємо на плечі лівих інтелігентів, так уже, пишуть вони, було в тридцять третьому.

— Ну й нехай собі пишуть… Мало що ми пишемо один про одного.

— Все правильно, — погодився Кройцман, — але міністр доручив мені відповісти на цей папір міністерства закордонних справ. Тому спочатку я запропонував вам ознайомити червоних з ходом слідства. Якщо ви відмовляєтесь, то мені доведеться лише проінформувати міністерство закордонних справ про роботу, яку ви провели.

— Це будь ласка, — погодився Берг. — Коли ти сподіваєшся повернутися в Бонн?

— Я маю повернутися сьогодні ж. Бажано до кінця дня.

— А завтра? До завтра ніяк же можеш підождати?

— На жаль, ні. Міністр пообіцяв Кізінгеру, що я сьогодні ж привезу докладні матеріали.

— Отже, тобі неодмінно треба повернутися туди сьогодні?

— Неодмінно.

— «Ну ось тут я тебе й пристукну, малюк, — подумав Берг, — а то занадто ти цікавишся тим, що в мене лежить у сейфі. І це неспроста. Все тут неспроста — в цьому я тепер не маю сумніву. І те, що Айсман вчора вночі їздив до Бауера, і те, що той полетів уранці в Париж, і те, що по дорозі він десь приземлився, інакше мене повідомили б з Парижа про його приліт туди в той час, коли він мав прилетіти, а він затримався на дві години, цей хлопець із щелепами…»

— Тоді, Юрген, бери олівець і записуй те, що я тобі розповідатиму.

— Навіщо мені відривати вас від справ? Я подивлюся матеріали, зроблю потрібні мені виписки й полечу.

— Я тому й питав: скільки ти маєш часу, Юрген? У мене зібралося понад двісті п’ятдесят сторінок з розшифрованими допитами… Мій почерк — ти ж знаєш… Тепер усі стали такі балакучі ва допитах… Просто сили в мене немає вислухувати їх… Ти не встигнеш переглянути й чвертки матеріалів, Юрген, то все-таки, краще тобі записати мої показання, — посміхнувся Берг, — так буде правильніше…

«Як він вправно загнав мене в тісний кут, — з якимось навіть вдоволенням додумав Кройцман, — я навіть не встиг збагнути, де він розставив пастку, і вже опинився в тісному куті».

— Чудово, — сказав Кройцман, — я візьму папір… А може, ми краще все це наговоримо на диктофон?

— На диктофон навіть правильніше, Юрген… Ми з тобою заощадимо час…

Кройцман витяг магнітофон з плаского портфеля, зарядив касету й сказав:

— Я готовий.

— Зате я не готовий, — зітхнув Берг, — пробач, виразка є виразка, і я за неї не відповідаю… Клозет поряд, так що я скоро…