Бомба для голови

Коли Берг вийшов, Кройцман відчув утому. «Як після екзамену в цього біса, — подумав він. — Він завжди ганяв нас на екзамені, а ми любили його, не зважаючи ні на що. Але як він спритно мене обвів… Нічого, я все-таки з його школи, реванш я візьму, і цей реванш буде несподіваний для старого».

— Отже, почнемо спочатку, — сказав Берг, заходячи в кабінет і на ходу поправляючи підтяжки. — Пропав Кочев. У ніч на двадцять друге. Ленц опублікував інтерв’ю: «Я обрав свободу!» — заявив Кочев». — «Покажіть його, — попросили ми. — І припинимо цю справу». — «Він не хоче ні з ким зустрічатися». — «Гаразд. Давайте мені людину, яка розмовляла з ним, з Кочевим, нехай вона під присягою дає показання, і на цьому ми ставимо крапку». Цієї людини мені не дали, а я одержав плівку, яку було сфабриковано. Ленца заарештував не я, а поліція, і він дав показання майору Гельтоффу про те, що плівку і перше інтерв’ю йому вручив Люс. Лівий. Це вже бомба. Людина, яка бореться з нацистами і не приховує симпатії до Маркса, веде брудну гру. Більше того, він у мене проходить у справі загибелі Ганса Дорнброка.

— Я знаю.

— Це не могло не здивувати мене. Більше того, алібі, яке висунув Люс, не зовсім підтвердилося.

— У вас досить доказів для його арешту?

— Цілком. Коли я саджав у тюрму Люса, в мене було досить даних для його арешту.

— Коли саджали. А тепер? Ви привчили нас, професоре, до точності формулювань.

— Бачиш, Юрген («Нехай там послухають, як я називаю тебе, пане статс-секретар, нехай. Ти зараз почнеш злитися, а це дуже добре, коли зляться начальники, особливо з молодих»), бачиш, синку, зараз я ще раз перевіряю його алібі. Не те, яке він висунув, а те, яке мені довелося витягувати обценьками в свідків. Ти ж розумієш, що прокурору не годиться обценьками витягувати показання на користь заарештованого, але ми живемо в демократичній країні, слава богу, де завдання прокурора не в тому, щоб засудити, а в тому, щоб докопатися до істини.

— Чи варто було заради цього саджати Люса в тюрму?

— По букві закону я міг це зробити, Юрген.

— Розумію. Але ми абстрагувалися від Люса…

— Ні, ми не абстрагувалися від Люса. Це ти мене навів на Люса, і я не зовсім розумію, навіщо тобі це треба, коли ми досліджуємо Кочева. Ми повинні розглядати Люса як епізод в ланцюгу незрозумілої комбінації, яку весь час хтось намагається розіграти проти нас з тобою, проти нашого закону. Але ж головне, що хвилює нас із тобою: де Кочев? Як нам виплутатися з цього діла, яке червоні так майстерно — як ти кажеш — використовують проти нас? Я шукаю Кочева, а Люс сидить у мене лише тому, що я веду справу Дорнброка. Розумієш? У цьому є своя перевага.

— Тепер розумію. Він дав якісь показання у зв’язку з Кочевим?

— Ніяких. Конкретно — ніяких.

— А попередньо?

— Він заперечує, що знав Кочева, коли знімав свій фільм «Берлін залишається Берліном».

— Ви не дозволите мені глянути на ці його показання?

— Будь ласка…

«От і все, — задоволено подумав Кройцман, — уся справа зараз ляже на стіл, і я перегляну її й зрозумію, як він вийшов на те, що цікавить Бауера».

Берг вийняв із сейфа тонку папку й поклав її перед Кройцманом.

— Я завжди розрізаю справи на епізоди, — пояснив він, — тут саме те, що тебе цікавить… Бачиш, — він кивнув на відчинений сейф, — цю купу… Всі епізоди розкладені в папки.

«Сволота, — розлютився Кройцман, — стара сволота».

Він перегорнув папку й сказав:

— По-моєму, Люс дає щирі показання.

— По-моєму, теж. Тільки треба їх до кінця підтвердити і в часі, і в місці: свідками і даними можливого спостереження…

— За ним стежили? Хто? Ваші люди?

— Не тільки наші. За мною теж, я помітив, стали стежити. Навряд чи за мною стежать наші люди…

— Ви дозволите мені перевірити, хто стежить за вами?..

— Поки що не варто. А раптом це в мене починає виявлятися манія підозріливості? Якщо за мною ходять червоні, то наша контррозвідка, сподіваюсь, зможе оберегти мене… А втім, від чого мене оберігати? Хоч я й люблю жінок, але вже забув, як це робиться: пити не можу — виразка дванадцятипалої кишки… Робота — домівка, домівка — робота.

— Ви відкидаєте можливість того, що вся ця історія з Кочевим — провокація комуністів? Від початку й до кінця?

— Смисл? Який їм смисл?

— Ми — фронтове місто, ми наводимо мости, а тут зникає їхній громадянин.

— Він не зникає. Він ховається тут, за нашими версіями…

— Все правильно. А коли все-таки подумати про мою версію? Вона ж б’є й по Люсу. Раніше він робив фільми проти нацистів, які так розхвалювали на Сході, а тепер робить заяву в пресі, що світ приречений і ніхто нездатний його врятувати. Може, він відійшов від них? Щоб ніхто не докоряв йому за прямий зв’язок. Агент повинен бути нейтралом у політиці, інакше він непотрібний.

— Цікаве припущення. У тебе є якісь факти?

— Поки що нема.

— Що означає «поки що»? Ти їх шукаєш? Без мене?

— Розвідка не входить у моє відомство, але ж вони також не сплять у себе дома.

— А що, як ти допоможеш мені зв’язатися з ними для обміну інформацією?

— Ви помітили, що я на цей час вимкнув диктофон? Я кажу те, що мені шепнули друзі в конфіденційній розмові.

«Ну-ну, — подумав Берг, — твій ти вимкнув, а мій диктофошка пише».

— А якщо ви доведете непричетність Люса до цієї справи і відпустите його — чи будете ви готові вмотивовано пояснити випадок з Кочевим?

— Юрген, я нічого не робитиму спеціально для червоних. Я все робитиму для нас, для нашого закону. І потім, щось у мене не зовсім поєднується: спочатку ти говорив про політику «наведення мостів», а тепер про провокації комуністів.

— Саме все це й поєднується. Щоб зірвати нашу політику наведення мостів, вони мають переконати громадську думку, ніби наш берег ненадійний.

— Тепер зрозумів. Ти дозволиш мені подумати над твоїми словами?

— Звичайно. А я поки що покопирсаюся в папках — для себе, якщо дозволите.

— Ні, синку, не варто… Там багато моїх поміток, і це робочі матеріали, а помітки твого колишнього вчителя можуть закарбуватися в твоєму мозку, і це буде погано: ти можеш опинитися в полоні моєї версії.

— Значить, у вас є версія?

— Так. Вона, відрізняється від твоєї. По-моєму, Кочев тут, у Берліні, але чому він тут і де — це я хочу з’ясувати протягом найближчих трьох-п’яти днів. Якщо цей строк тебе не влаштовує, тоді я готовий передати справу іншій людині, оформивши матеріали таким чином, щоб не було цілої купи епізодів, а тільки одна папка…

— Я доповідатиму міністрові й раднику Вінцбеккеру в міністерстві закордонних справ.

— Боюсь, що їх цей строк не влаштує. Хіба не так?

— Якщо вони заперечуватимуть, я сперечатимуся з ними.

— Навряд чи ти переконаєш міністра…

— Я спробую поборотися з ними. Я бачу, ви не хочете, — Кройцман сховав диктофон у портфель, — розкривати всі карти, і це ваше право. Я можу наполегливіше просити вас показати мені всю справу, щоб мати повне уявлення, але я не зроблю цього, бо я багато чим завдячую вам у житті. Без ваших уроків я не був би юристом, я був би звичайним базікою, яких сотні в наших органах юстиції.