Бомба для голови

— Тоді всіх притягали до суду.

— Я розумію… Всіх притягали, майже всіх… Але вас, саме вас, притягали?

— Так.

— Вас засудили?

— Засудили?! На мене звели наклеп!

— На скільки років вас засудили?

— На п’ять років.

— За що?

— Вони, бачте, обвинуватили нас у тому, що ми спалили якесь партизанське село в Норвегії. А ми не спалювали ніякого села. Там убили трьох наших хлопців, і вони засіли на дахах і вели по нас стрілянину. Ми, звичайно, відповідали їм тим самим…

— Чи давно ви працюєте в Ленца?

— З тисяча дев’ятсот сорок сьомого року.

— Тобто зразу ж після звільнення з тюрми?

— Так.

— Ви сиділи в одній камері з Ленцом?

— Так.

— І зразу ж почали вести відділ спортивних новин?

— Так. К чорту політику! Лише секунди й хвилини… Я навіть перестав пророкувати чемпіонів, досить! Усі наші біди від того, що ми не знаємо, на кого й коли ставити…

— Ставте на… — Берг осікся й зітхнув. — Гаразд… Бог з ними, з пророкуваннями. Хто ще був у кабінеті Ленца, коли прийшов помічник Люса?

— Ні, не помічник Люса, а людина від Люса.

— Так, так, я зрозумів і записав це ваше уточнення. Коли в кабінет Ленца зайшов Діль?

— Здається, наприкінці нашої розмови.

— Що він міг почути з розмови?

— Мабуть, тільки заключну частину…

— Пане Діль, що вам відомо про людину Люса, яка була в редактора Ленца?

— Майже нічого, пане прокурор. Редактор Ленц, одягаючись, сказав Ауфборну, що він має через годину повернутись. «Ми швидко подивимося цей матеріал, — мовив він, — і повернемось. Справа варта заходу».

— В яких частинах ви служили, пане Діль?

— Я не воював. Я працював у тилу.

— Після війни вас притягали до відповідальності?

— Ви мене викликали як свідка у справі Люса. Яке відношений має ваше запитання до цієї справи?

— Словом, вам не хотілося б відповідати на це запитання — я правильно вас зрозумів?

— Так.

— Спасибі, в мене до вас немає більше ніяких запитань. Одне лише уточнення: людина Люса була непоказна на вигляд, шатен, у коричневому костюмі? — відверто кепкуючи, запитав Берг. — Вас, мабуть, здивувала його зовнішність: людина з кіно, а така ординарна… Чи не так?

— Ви праві, пане прокурор, у його зовнішності не було нічого примітного.

— Та воно, звісно, так, бо коли було б щось примітне, ви могли б цього не відзначити для себе: все-таки вісім років попрацювали в поліції в нацистів — це великий строк…

— Я протестую, пане прокурор! Я працював не в поліції нацистів, а в поліції Німеччини. Ви теж працювали, користуючись, вашою термінологією, в органах юстиції у гітлерівців.

— А втім, ваша правда. Так, пане Діль, я дійсно працював в органах юстиції при гітлерівцях, і навіть те, що ви карали, а я намагався захищати, — навіть це не може заспокоїти мою совість: адже я працював у гітлерівців, пане Діль.

— Редакторе Ленц, я допитав ваших свідків. Вони дали цілком переконливі показання. Перед тим як ми розпочнемо слідчий експеримент, я хотів би повернутися до питання про публікацію у вашій газеті інтерв'ю з болгарином.

— Тепер, коли, здається, все стає на свої місця і всі зрозуміли, що я став жертвою провокації, я вам відповім. Після того як помічник Люса прокрутив мені матеріал і я заплатив йому гроші, він передав мені інтерв’ю з болгарином.

— І фотографію Кочева він також передав вам?

— Так.

— Як ви поясните той факт, що він дав вам фотографію не з матеріалу, знятого Люсом, а з паспорта Кочева?

— Ви переконані, що ми надрукували фото Кочева з його паспорта?

— Це підтверджують болгари.

— Я не можу, звичайно, опротестувати заяву болгар… Вони це офіційно підтверджують?

— Цілком.

— Певна річ, я не можу їх опротестувати… Мабуть, викликавши на допит помічника Люса, ви зможете поставити йому це запитання й зажадати вмотивованої відповіді.

— Ви праві. Прошу вас відповісти мені: чи згодні ви зустрітися з помічником Люса?

— Звичайно.

— Тоді я попрошу вас пройти в сусідній кабінет.

Вони перейшли до великого залу, там уже була вся група Люса: асистенти, помічники, звукооператор із своєю командою, помічники продюсера, шофери, які обслуговують «ліхтвагени» й «тонвагени», залучені до зйомок статисти. Сам Люс сидів віддалік, на окремому стільці, а за ним стояв поліцейський.

— Будь ласка, покажіть мені, пане Ленц, ту людину, яка передала вам за тисячу марок матеріал, відзнятий Люсом.

Ленц попросив:

— Увімкніть, якщо можна, верхнє світло, бо тут темнувато.

Берг повагом підійшов до дверей і повернув вимикач. Затріпотівши голубим, спочатку беззахисним світлом, мертвотно сяйнули великі плафони.

«Чому це покійницьке світло називають денним? — подумав Берг. — Яка дурниця! Це все реклама…»

— Тепер краще? — спитав він Ленца.

— Так, дякую.

Ленц двічі дуже уважно оглянув усіх людей, що зібралися тут, і сказав:

— Пробачте, пане прокурор, але тут тієї людини немає.

— Продюсере Шварцман, — звернувся прокурор до невеличкого чоловіка, який раз по раз витирав з лоба піт, — хто з вашої групи не з’явився?

— Тут усі наші люди. Усі, без винятку. Навіть ті, кого ми залучали на добові договори.

Прокурор звернувся до Ленца й запитливо подивився на нього.

— Ні, — повторив Ленц, — тут немає тієї людини, яка назвала себе помічником режисера Люса.

— Ви не дзвонили Люсу після того, як його помічник продав вам матеріал?

— Навіщо?

— Ну, для перевірки, страхування, чи що…

— Страхуванням займаються банки, пане прокурор, моє діло — газета.

— А коли, як це з’ясовується тепер, у вас був пройдисвіт, провокатор?

— Я можу тільки пожалкувати… Я хочу перепросити режисера Люса і порадити його продюсерові пильніше зберігати знятий матеріал… Ми, газетярі, вміємо зберігати наші таємниці.

— Продюсере Шварцман, хто у вас має доступ до знятого матеріалу?

— Я хочу відповісти редакторові Ленцу, — сказав продюсер, — ми також уміємо зберігати наші таємниці. Ви використали крадений товар, Ленц… Ви це зробили як перекупник краденого… Знятий матеріал зберігається в нашому сейфі, і доступ до нього є тільки в мене й режисера Люса. — Він вийняв з кишені ключ і показав його прокуророві. — Ось цей ключ, та ще один такий самий у Люса. І все. Більше ні в кого не могло бути цього матеріалу, крім нас! Ніякий міфічний помічник не міг одержати його!