Бомба для голови
Шрифт:
Георг знову поглянув на годинник, зняв телефонну трубку, набрав номер і сказав:
— Зігфрід, це я… Попроси затримати на півгодини випуск номера… Ні, ні, затримай другу полосу, а все інше йде без змін. — Він обернувся до Кройцмана і сказав: — Диктуй!
— Ну що ти, Георг… Я не можу тобі нічого диктувати… Я дозволю собі пофантазувати — і тільки…
— Юрген, не можна так… Не можна нікому не вірити. Якщо ми граємо одну партію, то не можна ж забезпечувати своє можливе алібі, як у бульварному романі початку нашого століття. Союз сил передбачає відвертість. Я ж прекрасно розумію, ти приїхав зовсім не для того, щоб полапати Лорхен, а щоб зробити те, що тобі дуже потрібно зробити…
— Нам, — поправив його Кройцман. — Нам, Георг. Добре. Отже, я фантазую… Ну не сердься. Я прийняв твої умови.
Краузе витяг блокнот і приготував ручку. Кройцман, ходячи по кабінету, диктував:
— «Перша поразка великого Берга». Початок піде? «Всі ми захоплювались якобінською пристрастю прокурора Берга, коли він проводив свої відомі процеси й завжди доводив правду, виступаючи проти зла. Але справа Кочева, коли Берг заарештував людей, яких йому згодом довелося випустити, пробачившись перед ними, — симптом, і симптом очевидний.
Краузе закінчив писати, замислено подивився иа Кройцмана й мовив:
— Ти зараз був чудовий, Юрген. Тобі треба поговорити з Шпрінгером. Це буде зручно. Ми поїдемо до, нього за місто… Я це влаштую…
Берг стежив за тим, як Люс читав газети. Коли режисер відклав їх, Берг сказав:
— Я не хотів розмовляти з вами доти, поки ви не ознайомилися з тим, що зараз пише преса. Є цікаві новини. Ви відстали від подій, поки сиділи в камері.
Він говорив неголосно, дуже переконливо, немов забиваючи цвяхи. Він не боявся, що його зараз запишуть на плівку, бо працював приймач.
Передавали концерт поп-мюзик.
— А тепер слухайте мене уважно, Люс, бо я продовжуватиму з вами розмову, яку не зміг закінчити Ганс Дорнброк. Тільки спочатку я вам трохи розповім про нацизм — так, як я його сприймаю. Добре?
— Мені хотілося б спочатку з’їздити додому.
— Ви це зробите пізніше, коли я покину цей кабінет.
— Невже через шпрінгерівські коментарі ви подасте у відставку?
— Саме так. Якби вони поводилися по-хамському, як усі інші, я показав би зуби. Але ці вдарили у піддих. Я лежу в лікарні п’ять місяців на рік, а молоді прокурори нидіють на другорядних ролях, бо стара печериця як-не-як «зірка першої величини». Це написали розумні люди, які знають мене… Добре написали, нічого не скажеш… Так от, про нацизм. Як по-вашому, що це таке?
— Це злочин. Це концтабори, віра в геніальність ідіота, душогубки в Аушвіці, — стомлено й завчено відповів Люс.
— Нацизм — це не тільки концтабір і душогубка в Аушвіці, — заперечив Берг. — Це страшніше. Набагато страшніше, бо нацизм убиває не тільки комуністів, слов'ян, євреїв, священиків, гомосексуалістів і циган. Нацизм убиває всіх людей, підвладних йому. Гітлер знищив мільйон Бетховенів, два мільйони Гете і три мільйони Дюрерів. Я розповім вам, як вони вбили мене… Я тоді був адвокатом, я намагався захищати замість того, щоб обвинувачувати. Я уклав сам з собою угоду, я сказав собі, що захист невинних принесе більше користі, ніж спроба загального обвинувачення, сліпого, щасливого, фанатичного зла. В глибині душі я відчував, що йду на поступки перед совістю, але ж людина… Одним словом, коли я мав захищати в імперському народному суді одного червоного… він був хворий, він лежав у госпіталі і давно відійшов від боротьби, але його все одно потягли в суд… Я написав промову на захист, найкращу в своєму житті, таких мені більше не написати… Голова районного бюро адвокатів попросив мене зайти до нього і запитав, навіщо я взяв на себе захист ворога нації. Я відповів, що не вважаю мого підзахисного ворогом нації і тому громадянський обов’язок закликає мене стати на захист справедливості. «Отже, ви не вірите в справедливість фюрера і партії, ворогом яких він був?» Я повинен був відповісти, що я не вірю в справедливість фюрера, але я не хотів сідати на лаву підсудних разом з моїм підзахисним… Я промовчав. А голова нашого бюро, він тепер депутат парламенту в Шлезвіг-Гольштейні, сказав мені: «Я не чую вас, Берг. Ви не відповіли на моє запитання». Я сказав йому, що я вірю в закон. «А чиїми законами ви керуєтесь? Законами фюрера й нації, яку веде до перемоги партія націонал-соціалістів? Чи ви керуєтесь якимись іншими законами?» І я відповів: «Ні, звичайно, я керуюсь законами нашої держави». — «В нашій державі були веймарські закони. І кайзерівські! І буржуазно-єврейські! То якими ж законами ви керуєтесь?» І я відповів: «Нашими. Саме це й диктує мені стати на захист невинного». — «Ну що ж… У нас ніхто не може заборонити людині чинити по законах совісті. Я висловив вам свою думку, Берг». І я виступив у суді, а прокурор і суддя, посадивши мого невинного підзахисного, написали листа в моє бюро… Там, у залі, сидів якийсь журналіст… Чи то росіянин, чи то француз, але з червоних. І були загальні збори адвокатів, Люс, зверніть на це увагу. Загальні… і всі ці адвокати, в глибині душі чесні люди, проголосували за те, щоб позбавити мене права працювати в адвокатурі. Ні, мене не заарештували, що ви! Мене просто перевели на роботу в архів. Архів містечка Бад-Нойштадт… Велике село… А там знову влаштували збори, і жителі села наполягли, щоб мене забрали від них, бо я захищав червоного… Словом, я написав листа в моє бюро, в якому визнав свою провину. Я написав, що не до кінця розумів велич нашого правосуддя, яке, на відміну від усіх інших, ніколи не покарає невинного, бо головний захисник німецької нації — наш фюрер… Коли до нас прийшли росіяни й американці, і почалася денацифікація, і стали саджати в тюрму наці, я відмовився брати участь у розслідуваннях. «Я сам був пасивним спостерігачем нацизму, отже, я був їхнім пособником. Знайдіть когось іншого». Але американський капітан, із журналістів, сказав мені тоді гарну фразу: «Нацизм — це зграя. А зграя живе по законах зграї: вони знищують усіх інакодіючих. Коли б ми не прийшли, вони б таки
передушили усіх інакомислячих. Назвіть мені хоча б одну людину з ваших, хто відповідав би найвищим вимогам. Назвіть мені імена борців… Віддайте належне тим, кого вже немає, і всім незахищеним, Берг, — сказав він мені тоді, — обвинувачуйте убивць живих». Я вам розповів типове про фашизм, про найстрашніше в ньому. Це було скрізь: у науці, в театрі, в літературі… А Аушвіц і Дахау?.. Ну що ж… Це хоча б логічно: знищували ворогів, тих, хто був сильніший і чесніший. Потім ми з вами поговоримо про новий нацизм… Він дуже цікавий, він хоче — ви це правильно відзначили — бути в білих сорочках і поки що навіть без портретів фюрера. Але він хоче того ж, чого хоче нацизм колишній: він хоче єдиномислення нації, він мріє про конформізм. Іде боротьба, Люс, прихована, нещадна, кривава… Коли Шпрінгер погубить свого конкурента в «Шпігелі», а якийсь там уряд у зв’язку з «надзвичайним становищем» заборонить усі радикальні газети і ми залишимося сам на сам з офіціозом Шпрінгера, — отоді вам пізно буде показувати зуби, Люс. Тоді ви будете приречені на загибель. А тепер давайте перейдемо до справи… Ви знаєте, чому я вас арештував?— Факти були проти мене?
— Е… це дурниця! Факти в мене є й тепер, навіть проти президента банку Абса, а він негласно формує кабінет держави… Яка нісенітниця!.. Я міг узяти вас на поруки і відпустити під чотири вітри. Просто, поки ви їздили до вашої сучки, — він ошкірився, і обличчя його стало невпізнанне, жорстоке й сухе, — пробачте, але інакше я не можу називати зрадниць жінок, за вами стежили мої люди, і не тому, що я вам не вірив, а для того, щоб з’ясувати, хто ще за вами стежить. І чи стежать взагалі. Коли б не стежили, я ще довго думав би, хто ви такий, Люс… Я боюся тих, хто шарахає — і в політиці, і в мистецтві… Це ж усе поруч — мистецтво й політика. Ви — взаємозбагачувальні джерела: правителі дивляться ваші фільми, щоб збагнути сучасну людину, бо часу для безпосереднього знайомства з народом у них немає, а ви, в свою чергу, придумуєте собі їх, правителів, і цим підказуєте, якими їм треба бути… Словом, за вами стежили люди з оточення Дорнброка. Конкретно — співробітники бюро Айсмана. До нього тягнуться ниточки… Ви чимось були небезпечні для концерну. А з тими, хто небезпечний, вони розправляються, і їх можна зрозуміти: в них велетенське діло, їм не можна помилятися. Ну, а мені ви були потрібні живим. Тому я вас і сховав у себе на той час, поки я намацував їхні секс-точки.
— Що? — не зрозумів Люс.
Берг раптом розвеселився:
— Ну, це такі больові місця в контрагента… В кого щиколотка й п’ята, в кого піддих, у кого лоб. Одне слово, ви мені були не потрібні як труп, бо я бачив у комбінації багато дірок, — це як ловлений мізер у преферансі. І я багато чого досяг, сховавши вас у тюрму. Вони змушені були зняти цей обстріл і замість вас підставили якогось міфічного помічника. А мені вдалося дізнатися, що Кочев, цей червоний, сидів з Гансом у кабаку і Ганс дав йому ваш телефон, і просив подзвонити із зонального кордону — мабуть, він розумів, що й за ним також стежили… Чому ж за ним почали стежити, за сином Дорнброка? Я покажу вам матеріали, які я одержав з Гонконга, я все вам покажу, ось ціла купа папок — для вас. А ви тільки мені сказали і нікому більше не казали й не скажете про те, що Ганс пропонував вам робити фільм про наці і про бомбу для голови… Для якого голови? І про яку бомбу йшла мова? Ви розумієте, Люс, що ви опинилися, як я колись при нацизмі? Ви розумієте, що Кочев зовсім не в Південно-Африканській Республіці? Це нісенітниця! Йому нема чого тікати туди. Скільки їх, таких, як він, живуть собі спокійнісінько в нас у Франкфурті! І тут, у філіалі «свободи», Кочева нема, Люс, і Дорнброк не покінчив життя самогубством, його вбили… Отруїли… Чому?
«Він-хоче, щоб я встряв у цю справу, — збагнув Люс. — Він підтягує мене до того, щоб я запропонував йому свої послуги. А що я можу зробити? Хоча, взагалі, я можу дещо зробити, але це прирече мене на злидні й голод, я розумію, куди хилить старий. Цікаво, він скаже прямо чи штовхатиме мене до цього рішення, як поводир сліпого?»
— Чому ви не виступаєте з цим у пресі? — запитав Люс.
— З чим?
— З тим, про що ви зараз розповіли.
— Факти? Де тіло Кочева? Хто його вбив? Кому це було вигідно? Хто отруїв Ганса Дорнброка? Тільки найближчі люди, це зрозуміло, але хто саме? Не міг же батько санкціонувати це! Якщо я піду до старшого Дорнброка, які я йому викладу докази?
«А все-таки тюрма калічить людину швидше, ніж можна було уявити, — подумав Люс. — Я дорого дав би, щоб знайти в собі сили сказати старому «до побачення» і піти додому. Чому я повинен доробляти його справи? А я потітиму, картатиму себе, розумітиму, що беруся не за свою справу, але все одно не зможу встати й піти звідси. А може, слава богу, що це так? Може, я перестану бути самим собою, коли знайду в собі сили піти, сказавши йому «до побачення»? В мене не вистачить сили, щоб піти, але чи вистачить у мене сили, щоб потім триматися — після того, як я стану поруч з ним? Він старий, йому нічого втрачати…»
— А якщо це зроблю я?
— Що саме?
— Заяву для преси…
— Дурниця. Не рвіть шерсті й не гойдайтеся на люстрі… Вас зімнуть. Художник мусить мовчати доти, поки він не зробить свого діла. Важливий його фільм. Книжка. Полотно. Розмову можна забути, базікала — скомпрометувати чи вбити, а фільм убити не можна. Одним словом, беретеся за цю тему? Ваш фільм про це? Чи ну їх усіх під три чорти!
«Все правильно, — подумав Люс. — Він назвав те, про що я здогадувався з першої хвилини. Молодець. Він дуже правильно думає. Він правий: померти спокійно, в теплому клозеті — приваблива перспектива, але тоді, це вже напевно, треба йти на телебачення і робити недільні програми для «сім’ї й дому». Тоді треба поставити на собі крапку. Якщо піти зараз, тоді, виходить, треба сказати собі правду: «Ти стомився, Люс, тебе зламали, і не твоє це діло встрявати в бійку з наці, не твоє…»
— Беруся, — сказав Люс. — Будемо вважати, що я беруся за такий фільм.
— Майте на увазі: це смертельна гра. І в цій грі я можу вам допомогти лише в одному — здохнути за компанію, якщо перед цим я не вріжу дуба від виразки дванадцятипалої кишки… Безперестану болить, сволота…
— Я зроблю це, Берг… Тільки мені треба спочатку влізти в цей матеріал, я нічого не можу, коли в мене під рукою не буде матеріалів…
Берг поглянув на нього, скинувши за своєю звичною манерою окуляри на кінчик носа.