Бурлачка

Міцний дух од цигар, дух паничівський, дуже для них наркотичний, паничівська компанія - все це дуже роз­дражнювало старих паннів. Юзефа після вечері чіплялась до Прушинського, а стара Ядвіга до Хшановського. Вони обидві кокетували, вертілись, бігали по кімнатах, грали на фортеп’яні, але все те нічого не помагало. Паничі, після веселого дикого балу, дуже нудились, позіхали у вічі старим паннам, а далі пішли на другу половину спати.

Панни зістались самі в кабінеті свого небожа.

Ядвіга і Юзефа звеліли зробити собі ванну. Вони думали помолодшати од того за ніч і вранці таки доконати Прушинського та Хшановського.

Молодиці нагріли окропу, налили ванни. Старі панни причинили двері в кабінет, але коло дверей не було ні ключа коло замка, ні защіпки.

– Ой сестро! Чи ти бачиш! Коло дверей нема ні ключа, ні защіпки. А що, як паничі схотять підглядати у двері,- сказала Юзефа.

– Еге, та ще й двері одхилять,- сказала Ядвіга,- треба якось підперти двері.

Панни взяли стола й поставили під дверима, на столі поставили скриню, а на скрині стілець.

– От теперечки, сестро, зовсім безпечно!
– сказала Юзе­фа.

– Ще не все! Треба заткнути дірочку у замкові. О, я знаю тих паничів,- сказала Ядвіга.

– Невже,- сказала Юзефа, плеснувши в долоні.

Ядвіга знайшла шматок вати, й обидві панни пообти­кали кругом замок і забили дірочку.

Паничі хотіли їхати додому, щоб утекти од тіток Яст­шембського, але надворі була така завірюха, що зовсім позамітала шляхи. Всі мусили зостатись на ніч.

– Ну, приніс же чорт моїх тіток,- сказав Ястшембський до паничів,- не вдалося погуляти.

– Та ще вони ж рознесуть по всьому повіті про наш ди­кий бал,- бідкався Хшановський.

– Хіба посватай будлі-котру, то мовчатимуть,- сказав Прушинський.

– А вже мені так достанеться од їх,- обізвався Ястше­мбський.- Вони мають претензію на опікунство надо мною й дуже люблять читати мені гидкі нотації.

Другого дня, чим світ, гості повтікали додому од пан-нів. Панни дурно купались у ванні до півночі.

– Стасю!
– почала Ядвіга на самоті з небожем, за самоваром.- По смерті твоєї матері, а нашої покійної сестри, я й сестра для тебе все одно, що рідна твоя мати; що то за компанія, що то за бал був у тебе?

Стась мовчав і тільки колотив ложечкою чай. Він сподівався дістати од тіток двоє сіл після їх смерті.

– Що скажуть наші сусіди! Та тобі ж доведеться жени­тись! Тобі треба вважати на свою репутацію,- знов почала тітка.

– Моя дорога тьотю! Я ж не панна, а панич...- сказав Стась та й замовк.

– Так, серце Стасю! Але ж ті мужички, ті молодиці! Та Василина в золотих квітках! А чого мені наговорила Васи­лина вчора! Чи ти чув?

Стась мовчав, як школяр перед директором.

Після чаю Стась мусив сто раз перецілувати у тіток руки ще й їхати з ними до костьолу. Після служби тітки зайшли до ксьондза й завели туди Стася. Стась скорчився, зморщився перед ксьондзом, як дуже покірна овечка, по­цілував його у руку й мусив провадити дуже пісну це­рковну розмову, підбираючись під клерикальний тон своїх тіточок та пісний тон ксьондза.

«Але ж двоє сіл, двоє сіл!
– думав Стась.- За це варто витерпіти од тіток усяку муку».

IV

Чутка про дикий бал у панському дворі пішла по селу й нікого не здивувала, пішла й по близьких селах, дійшла й у Комарівку до Василининого батька. Паляник стриво­жився.

На різдво Василина одпросилась в Ястшембського у гості до батька.. Ястшембський пустив її, ще й заплатив вперед усі гроші за рік, наказавши вернутись того ж таки дня.

Василина прийшла до батька гарно вбрана. На ній бу­ла дорога юбка, дорога спідниця, чудова тонка сорочка з вишиваними рукавами, добре намисто з дукачами, кві­тки, стрічки, та все не прості, а дорогі. Василина стала чо­гось схожа на панну.

Привітавшись до батька, до матері, до сестер, вона по­здоровила їх з святками й скинула свиту. Мати аж плесну­ла в долоні. Серед хати стояла Василина, як маківка. Дорогі квітчасті убори, стрічки та квітки так і засяли на всю хату.

– Чи це ти, Василино, посправляла собі одежу за свої гроші?
– спитала мати.

– Ні, мамо, за свої гроші я купила собі тільки добре намисто. Це все справив панич,- сказала Василина.

– Гляди лиш, дочко, стережися,- сказав батько,- за жу­равського посесора ходить недобра слава. Він тобі недурно справляє таку дорогу одежу.

– Нехай справляє, коли гроші має. Хіба він тільки мені справляє? Він справляє й другим наймичкам,- сказала Василина.

– Мені розказували журавці за твого пана таке, що й не годиться казати,- говорив Паляник.- Ти, Василино, добре зробиш, як одійдеш од пана.

Василина затрусилась і зблідла.

– Чого ж мені од його одходити, коли мені в його добре,- тихо промовила Василина, опустивши очі додолу.

Мати подивилась на її панські білі руки й засмутилась.

– Кидай, Василино, пана та вертайся додому,- сказала мати,- обійдеться й без служби.

– А де ж я наймуся? У мене нема кожуха, нема й доброї свити,- сказала Василина.

– Заробиш на буряках, то й справиш собі кожуха,- сказала мати,- а до пана ми тебе більше не пустимо.

Василині одразу стала немила батькова хата, став немилий батько, немила мати. Вона ледве вдержала сльози.

Мати почастувала дочку, поставила на стіл полудень, внесла миску яблук. Василина ні до чого й не доторкну­лась. Вона сиділа на лаві бліда, як стіна. Мати розпи­тувала її за пана, за його наймичок. Василина ледве обзи­валась словом.

Надворі сутеніло. Василину брала журба. Її тягло в Жу­равку. Вона згадала чудове лице, чудові губи Ястше­мбського й не могла довше сидіти в батька. Мати говори­ла з нею, сестри розпитували, а її думка все літала коло милого.

Перед вечором Василина почала прощатись. Батько не хотів її пускати.

– Піду!
– сказала Василина.- Посесор звелів мені верну­тись сьогодні, він оддав гроші вперед за рік.

– Не йди, дочко. Щось недобре чує моя душа. Покинь службу та зоставайся дома,- говорила мати.