Бурлачка

– Піду, мамо!
– сказала Василина.

Василина почувала, що не може зостатись дома. Вона почутила, що кохання залило всю її душу, що вона не мо­же прожити без Ястшембського ні одного дня.

Паляник глянув на гроші, що принесла Василина. Гро­шей було треба. Приходив час платити податі.

– Не йди, дочко,- сказав батько,- ти така молода, а про панича недобра слава йде.

– Я, тату, не дитина,- сказала Василина, надіваючи сви­ту.

– Та як же ти підеш проти ночі, та ще через ліс?
– бід­калась мати.

– Перейду ліс завидна,- сказала Василина, хапаючись.

Якби батько силував Василину зістатись, вона б, здає­ться, втекла з дому.

Вона швиденько попрощалась і побігла з двору. Мати тільки важко здихнула.

Василина не йшла, а бігла. Якби вона мала крила, вона б летіла. Надворі поночіло. Вона перейшла половину лісу, а надворі вже зовсім смеркалось. Темна зимня ніч впала на ліс. Дерево сумно чорніло на білому снігу. В лісі було тихо й сумно. Василина йшла, неначе нічого не ба­чила. Вона перейшла ліс, вийшла на поле, вкрите снігом, як білим полотном, й вгляділа далеко-далеко на горі сві­тло в панських вікнах. Те світло неначе обігріло її й роз­веселило.

«Серце моє! Не покину я тебе, хоч би мене силував батько, силувала мати тебе покинути. Вмру, а тебе не покину!» - думала Василина, дивлячись на світло, що ма-нячило серед широкого, білого, вкритого туманом степу.

А тим часом над головою Василини збирались чорні хмари.

Одного дня тітки прислали до Ястшембського лист й просили його до себе на вечір. В тому листі вони натя­кали, що на вечорі буде одна особа для його дуже інтересна: та особа була молода панна Броніслава Дембінська, небога одного близького сусіда, польського пана. Вона приїхала до дядька в гості з Волині на кілька місяців.

«Приберися, Стасю, чепурненько, бо панна гарна, мо­лода й має більше двадцяти тисяч карбованців в київських банках»,- писали тітки.

Ястшембський причепурився й покатав до тіток.

В тіток зібралась чимала компанія. Вже пізненько приїхала й панна Броніслава. То була висока гарна панна за двадцять років, русява, біла, з рожевими щоками, делі­катна, як дитина, весела й поважна, як щира ари­стократка. Вона була вся в чорному й тільки на тоненькій шиї червоніла вузька червона оксамитова стьожка. Вся русява голова була в розкішних локонах, а дві білі рожі, недбайливо кинуті між хмари локонів, надавали не­звичайно делікатний колорит її білому лицю та червоним, як рожеві пуп’янки, губам. Чорна сукня міцно обхоплю­вала її повні плечі й зменшувала повну її постать.

Прушинський, Хшановський, Мошицький й інші пани­чі не оступались од панни Броніслави. Ястшембському вона сподобалась, а її тисячі якраз підходили під його пла­ни, бо в його гроші сипались кудись, неначе в якусь торбу з дірками на дні.

Тітки Ястшембського увивались коло панни Бронісла­ви з усієї сили. Ястшембський, чудово убраний, з русяви­ми завитими кучерями, з вусами, позакручуваними в кі­льця, не оступався од панни Броніслави ні на ступінь.

– А що? Як тобі сподобалась наша волинянка?
– питали в Ястшембського тихенько тітки.

– Диво, а не панна! У нас на всю околицю не знайдеш такої,- говорив Ястшембський.

– І таки справді не знайдеш. Вона вчилась у київському інституті, але московство до неї не прилипло. Вона жила у Варшаві,- говорили тітки,- ти тільки подивись, як вона ходить, як говорить, як держить стан. Це диво, а не пан­на. А карбованці! Кому їх тепер не треба! Хіба ж ти, серце Стасю, мало програв їх у карти.

Ястшембський важко-важко здихнув. Його кишені бу­ли неначе з дірками, що вкине туди, то воно зараз і ви­паде.

– Треба не випускати з рук цієї панни,- сказав він до ті­ток.

– Та вже ми вчепимось до неї... Вчепися й ти, серце Стасю,- говорили тітки.

Ястшембський ввійшов у залу. Панна Броніслава походжала по залі, як пава. При кожному ступіні вона вся трусилась, трусились на голові кільця локонів, трусились білі рожі в кучерях, трусилась вся голова, ніби була на пружинах, дрижав чудовий бант на талії з чорного круже­ва та білих шовкових стрічок. Тільки важкий шлейф чорної сукні не трусивсь і волочився за нею, як хвіст у гордого павича.

– Треба женитись!
– сказав собі Ястшембський.

Про Василину він навіть у той час й не подумав.

В пекарні, певно од тіток, вже пройшла чутка, що пан Ястшембський ожениться з кучерявою панною. Погонич Ястшембського привіз ту чутку і в Журавку й розпустив у пекарні.

– А що, Василино! Скидай золоті квітки, бо швидко з горничної станеш птичницею, а може, й куховаркою,- сказав до Василини погонич.- Наш панич вже має собі панну. Там така кучерява, а ходить уся в золоті.

Василина трохи не зомліла. Вона не догадувалась, що для неї наступить колись такий смутний час: її любов одняла од неї думки, засліпила її душу. Вона жила, яку раї, нічого не думаючи.

Тепер вона неначе прокинулась од сну.

Василина пішла прибрати в горницях. Гнів на Ястше­мбського ніби перейшов у її руки. Вона замітала горниці й кидала стільцями од злості.

– Чого ти так товчешся?
– сказав Ястшембський весело з другої кімнати.

Василина мовчала й з злістю совала стільцями по помості; вона почала витирати вікна, одна шибка дзеньк­нула й луснула під її руками.

– Що це з тобою сьогодні, Василино?
– крикнув Ястше­мбський, виглянувши у двері з - стаканом чаю у руках.

– Те, що було і вчора,- сказала сердито Василина.

– Здається, вчора цього не було. На тобі стакан чаю!
– сказав Ястшембський.

– Пийте самі, та ще й понесіть тій панні, до котрої ви вчора їздили.

Здогад блиснув у голові Ястшембського. Він глянув на чудове лице, на пишні брови Василини, й жаль заворуши­вся у його в душі. «Але як вона грубо, по-мужицькому говорить за панну Броніславу!» - подумав Ястшембський, і в його заворушився шляхетський гонор.

«Чудові очі, чудові брови, та доведеться з вами розпро­щатись,- подумав Ястшембський, дивлячись Василині у ві­чі.- Але... не перша Василина, може, й не остання. Піде собі до батька у свою Комарівку, та й годі».

– Ну, не сердься, Василино,- сказав Ястшембський взя­вши її за щоки пальцями,- хіба мені не можна їздити в гості до паннів, чи що?

– Мабуть, недурно ви їздили вчора до тіток,- промови­ла Василина з злістю й одразу заридала, як мала дитина, заридала голосно, нервово, затуливши лице долонями. Сльози текли річками з-під її рук й сипались дощем на білу сорочку, на намисто, на керсет. Василина почала сто­гнати, піднявши вгору лице. На неї неначе звалився здоровий камінь, впав на груди й давив її до землі... В неї не ставало духу...