Бурлачка

Василина сіла на лаві, підперла щоку долонею й задумалась. Вона пригадувала, коли вона в останній раз була щаслива, й ніяк не могла пригадати.

– А моє серце завжди неначе цвіте. Бодай же воно швидко не зів’яло. Я все шукаю тих чудових очей, тих чу­дових брів і ніяк не знайду. Мені все неначе хочеться пи­ти; п’ю й ніяк не нап’юся, неначе я в гарячий час жито жну на полі,- сказала Марія.- Ой, очі чорні! Де мені зна­йти вас?

Вже сонце зайшло. Веселі молодиці повечеряли й дов­го не могли спати: музики, танці, чорні брови - все сну­валось перед ними й дражнило, й манило. Василина почу­вала, що вся давнина одійшла од неї далеко й неначе по­тонула у якомусь тумані. Вона сама незчулась, як за­співала пісні про кохання козака, й дівчини, про кохання до смерті, до чорної домовини; про таке гаряче кохання, якого не можна ні заспати, ні забути, ні вигнати зіллям-о­трутою. Марія заспівала разом з Василиною, складаючи у скриню хустки та керсети. Світло ледве мріло в хаті, дві молодиці довго співали:

– Ой у мене та на мислі твоєю не бути,

Ой дай мені таке зілля, щоб тебе забути!

Буду пити труту-зілля, краплі не пропущу.

Хіба тебе я забуду, як очі заплющу.

Настала зима. Замерзла Рось. Лід залиснів між двома стінами скель, наче дзеркало у темних рамах. Василина оговталась з людьми, привикла до Стеблева. Щонеділі за нею роєм вились бурлаки, наймали музики, поїли її нали­вкою та горілкою. Василина гуляла, та не знайшла чорних брів до вподоби...

VI

Проти острова Замка берег Росі дуже скелистий. Над самою водою стоять скелі рівною стіною, неначе виходять просто з води. В одному місці скелі розступились. Гора запала крутою невеличкою балкою. В тій балці, на круто­му косогорі, неначе притулилось зелене гніздо з високих верб. То був грунт одного шляхтича-чиншовика Івана Ми­халчевського.

Од високої скелі, що стояла коло самого берега, почи­нався рів, обсаджений густою дерезою, закручувався дугою вище балки на самому версі гори і спускався по другий бік косогору до другої скелі. На самій середині косогір був рівно скопаний настільки, щоб на йому вмістилась хата з маленькою повіткою. З того скопаного високого місця дивилась на Рось весела хатка Михалче­вського з двома ясними вікнами, обведеними червоною фарбою. Одвірки коло дверей були помальовані темно-си­ньою, а двері ясно-синьою фарбою. До сіней була припну­та повітка з широкими, плетеними з лози ворітьми. Кругом хати жовтіла призьба, неначе жовтий пояс. Маленька тераса на сажень перед хатою була твердо втоптана. Кругом хати росли кущі бузку та густі вишні. Внизу, над самим берегом, росли здорові верби, спускаю­чи гілля над саму воду. Під скелею блищала в кам’яному жолобку криничка, в котру текла вода з вузької розколи­ни у скелі. Над самою криничкою, на кам’яній рівній стіні, було видно стерті сліди якогось напису слов’янськи­ми буквами, од котрого зостались тільки титла. Окоп, обсаджений густою кучерявою дерезою, був схожий на зелену підкову, притулену до косогору. Біла хатка блища­ла серед того зеленого гнізда, як цяцька, й неначе диви­лась на густі верхи верб, на Рось, на шпичасті скелі за річ­кою, на убогі хати других шляхтичів, котрі були розкидані по косогорах за Россю між камінням, між густими колюч­ками та будяками. Ще за часів панщини пан подавав бі­дним шляхтичам такі убогі грунти за чинш між скелями та глинищами, на сухих горбах та косогорах.

Іван Михалчевський служив за столяра на фабриках і заробляв чимало грошей. Дрібні стеблівські шляхтичі, не маючи свого поля, кидались до ремесла, служили на фа­бриках за столярів, малярів, слюсарів, ковалів. Декотрі підряджались будувати доми, хати, церкви, а малярі наймались розмальовувати церкви. Покійний батько Ми­халчевського був простим теслею, але як настали по селах фабрики, його син став на роботу на фабриках і під рукою німецьких майстрів вивчився столярувати і робити досить чисту столярську роботу: столи, стільці, шафи й канапи. Фабрики випустили багато добрих майстрів на селах та в містечках.

Іван Михалчевський жив у хатині з своєю старою маті­р’ю Ганною. Хатина була багато більша всередині, ніж здавалось знадвору. Невеличка кімната була одділена од пекарні дощатою тонкою стінкою. В хаті було чисто й га­рно, як у віночку. За чималими образами католицько-у­ніатського малювання біліли вишивані рушники. Замість лавок стояла канапка та жовті помальовані стільці. На мальованому зеленому з червоними рожами миснику стояли рядками порцелянові тарілки, лежало кілька ножів і виделок. У кімнаті стояло ліжко з подушками, прикрите зеленим ситцевим укривалом, стояла зелена скриня. Зелені одвірки коло вікон та дверей веселили білу чи­стеньку хатку.

Іван Михалчевський був нежонатий. Йому вже минуло двадцять шість років, і він не міг знайти собі дівчину по душі.

– Чом ти, сину, не женишся?
– не раз питала Івана мати.

– Нема мені, мамо, в Стеблеві пари,- говорив Іван,- нема гарних дівчат у Стеблеві.

– Чи вже ж таки нема. Мабуть, ти, сину, не дуже до них придивляєшся. Як не знайдеш собі пари в Стеблеві, то пошукай в Корсуні.

– Вже я, мамо, передивився ввесь Корсунь і Богуслав, трохи не всю Україну, та не знайшов такої, щоб мені сподобалась. Я не оженюсь абияк, заплющивши очі. Мені треба такої гарної, щоб була як намальована.

– Це ти, сину, мабуть, дуже вже начитався тих кни­жок... А тим часом твої літа не стоять. Вибирай, сину, швидше, бо люди розберуть і те, що є.

Михалчевський був письменний, вчився в церковній школі, читав і співав на криласі. Він доставав книжки у священика, в його синів, у шляхтичів, любив читати, ку­пив і прочитав Шевченкового «Кобзаря». Про Тараса Ше­вченка тоді ходила чутка скрізь по сусідніх селах та містеч­ках, кругом його рідного села Керелівки. Як умер Шевче­нко, як дійшла чутка за його смерть та похорон у Каневі, Михалчевський плакав за ним і говорив, що він неначе поховав рідного батька.

Природжене почування краси, трохи розвите поезією, зробило Михалчевського щодо дівчат трохи вередливим. Багато дівчат йому й сподобалось, та ні одні брови й очі не причарували його навіки. Він перестав уже й приди­влятись до дівчат.

Але раз весною, в неділю, Михалчевський пішов до це­ркви. Він надів синій жупан з фабрицького сукна, під­перезався зеленим поясом. На йому були широкі штани по жовтому полю з темно-червоними, кров’яного кольору вузенькими смужками, пасові чоботи на колодочках. Круглий чорний повстяний бриль прикривав чорне, як смола, волосся, з проділом збоку. Михалчевський був ви­сокий здоровий парубок, з великою головою, з дужими плечима, з високими грудьми та здоровими жилавими пальцями. В його лице було матово-біле й делікатне, як в панича, довгі чорні брови, темно-сірі ясні очі, лоб ви­сокий та круглий, короткий, але тонкий ніс, короткі повні щоки. Чималі повні губи, рожеві й блискучі, дуже виразно червоніли з-під густих чорних вусів. Повна біла шия здавалась ще білішою од чорної хустки, з-за котрої висіли широкі комірчики з білого, не дуже тонкого перкалю.

Михалчевський прийшов у церкву й став на криласі. Служба ще не починалась. Старий дяк дав йому книжку й попросив прочитати часи. Народ входив в церкву через троє дверей. Молодиці й дівчата заступили ввесь баби­нець і притвор. Люди товпились до іконостаса, ставили свічки перед образами. Густа маса народу подавалась то на один бік, то на другий, ворушилась, човгала чобітьми. Одчинились царські врата: почалася служба. Люди замахали руками, хрестячись та легко кланяючись. По це­ркві разом пішов якийсь шелест, неначе од вітру в бору, але швидко разом й затих. З криласа було видно всіх лю­дей у церкві на всі боки до самих далеких кутків. Михал­чевський кинув очима на середину церкви, залиту дрібни­ми хлопцями, й повернув очима в бабинець. Бабинець цвів, як квітник: хустки всяких кольорів на молодицях, ці­лі вінки з квіток та стрічок на дівчатах, червоні намиста, парчеві широкі, коміри на фабрицьких молодицях - все блищало й цвіло, неначе мак на городі. Між засмаглими лицями хліборобок біліли, як панські, лиця фабрицьких молодиць та дівчат. Михалчевський повів очима по молодицях та дівчатах й вже хотів обернутись до іконостаса, але за однією високою хусткою блиснули чорні, як шовк, високі брови, неначе веселки, а з-під брів бризнули іскрами чорні круглі очі, забілів високий лоб, матово-білий, неначе виточений з слонової кості. Висока хустка на голові якоїсь молодиці закрила ті чудові брови й очі. Михалчевському здалося, що якась дивна зоря блиснула з-за хмари й знов зайшла за хмару. Він повернувся до іконостаса, але почував, що якась сила манить його знов оглянутись й подивитись на ті очі та брови.

Михалчевський знов оглянувся. Він ждав, чи не розхи­ляться де голови, чи не виглянуть з-за голів ті очі, а ху­стки на головах неначе злились докупи, а між ними, нена­че пучки вогню, червоніли квітки на дівчатах...

Заспівали «Херувими» [5] . Загули люди, замахали руками, закивали головами, Михалчевський ще раз кинув очима в бабинець, одразу впіймав очима біле Василинине лице з ясними очима. Очі блищали, як дорогі камінці, вправлені в слонову кість, й були такі веселі, такі ласкаві, що Михалчевський стривожився. Він знов глянув у баби­нець і примітив, що під тим пишним лицем біліла тонка шия, кругом шиї блищав широкий викладчастий парче­вий комір, ввесь у золотих квітках на червоному полі. Комір закривав усі плечі, обхоплював шию, а на тому комірі червоніло намисто. Одлиск од золотих квіток на комірі, од намиста падав на тонку шию, на рожеві пухкі губи, на щоки. Біле лице було матово-біле, без рум’янця, тільки світ од намиста грав знизу на щоках, як зоря грає рум’янцями на білих хмарках. Світ сонця лився через ви­соке вікно трохи не під самою стелею й тихо лився вниз, як через, густе сито, на Василинині плечі та на чистий блискучий лоб.

5

– Тобто церковну пісню, що починається цим словом.

Михалчевський не міг одірвати очей од того пишного лиця. Він перестав співати, забув, що стоїть у церкві на криласі. Перед пим неначе мріли в небі тільки високі брови та чудові блискучі очі. Високо позав’язувані хустки на головах знов заворушилися і закрили од ного очей те лице, що вперве на віку так уразило його серце; він ледве задавив у грудях важке зітхання і закрив очі. А те дивне лице так і сяло перед ним, як літнє палке сонце серед дня.

«Ще зроду я не бачив такої краси, навіть між паннами»,- подумав Михалчевський і заспівав голосніше, йому хотілось чомусь, щоб та чудова молодиця почула йо­го голос обернула очі й подивилась на його; йому хоті­лось, щоб служба тяглася без кінця. А час ішов; служба скінчилась. Народ заворушився й полився через усі двері течіями. Михалчевський вхопив шапку, кинувся на бокові двері, трохи не звалив з ніг двох парубків і протовпився надвір, щоб зайти навперейми і подивитись на ту гарну молодицю. Молодиці й дівчата вже розсипались на всі боки: одна половина густою юрбою полилась вулицею на містечко, друга посипалась з скелистої гори до порона. Михалчевський не знав, кудою йти, де шукати, став коло брами і переглядів усіх фабрицьких молодиць. Чимало пройшло проз його молодиць в синіх жупанах з парчеви­ми комірами, та між ними він не вглядів тієї гарної моло­диці.