ДО ЕР. Вибране

«А море у дуплах, неначе у мушлях зелених…»

А море у дуплах, неначе у мушлях зелених, Тече і тече. Серед листя бринить шумовиння. Високі, як скелі, стоять не дуби і не клени, А сосни — спиною вростають в стрілчасте проміння. Люби мене тут, ніби фавн із прадавніх буколік. Ген зблискує вітер лускою — і гасне дощенту. Лежатиму тихо, як корінь на камені голім. То з мого надмірного смутку — прибою крещендо.

«Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом…»

Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом. Як за братом у других, бо перші брати відтечуть. Це всього лише серпень — не осінь і майже не літо, Розтривожено бджіл серед вісників істини. Суть Тільки тихе «падьом» (перепілка, висока в стернині) Й прохолодна земля (груди повні уже молока). Косить яблука сон, й опадає на яблука сині Не медова роса, а знання аква віта гірка. Це всього лише літа кінець. Облітатимуть грози, Наче листя з дерев, западаючись в грунт, бо для них Небо стане чужим, а гінкі шарудкі верболози Забуватимуть все, їм розказане краплями. З тих Чужинецьких країв, з тих доріг, не відкритих нікому, Як обділений лицар, повернеться град — і піде Умирати у поле, не знаючи стежки додому, Не знайшовши її ні в душі, ані в світі — ніде…

«Залишу батьківщини вічний Рим…»

Залишу батьківщини вічний Рим Заради меду, золота і шовку. Піду в дорогу, прихопивши, крім Сліпої правди, дику душу вовка. В багатоборство гралися боги — Намарне йшли, даремно умирали… Та слід у Римі вовчої ноги Не Геродотом вписаний в аннали.

«Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт…»

Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт Всеруйнування атомів і суті. Ідуть паломники, в гарячу магму взуті. Несуть в долонях саджанці і лід. Ненатлість логіки потопу: пахне сіль. Гранітні плити. Скальпель. Плавний розтин. Земля у язвах. Вітер звідусіль Мертвотний дух у мертві мушлі зносить. Хто просить, той і має. Рівність ран. Всі різні в сім'ях — Каїн, Авель, третій… Апокаліпсис. Дика зав'язь. Лан Під диким небом воронням облетів. І лиш одне із сотень поколінь, Які принишкли — без знання — в утробі, Повернеться до сонця. І крізь тінь Затемнення хтось загукає: «Пробі!»

«При непрозорих вікнах пірамід…»

При непрозорих вікнах пірамід, Де забуття настояне на плоті, Лежить папірус, наче білий світ, Для Нефертіті в світовій скорботі. Їй світить сфінкс, як видиво душі. Їй — скарабеїв скалки і карати… Мені занадто пишуться вірші. Я, певно, скоро буду умирати.

«Антидія літургій — чи передоплата води?..»

Антидія літургій — чи передоплата води? Буде тихою смерть, до якої мене не спинити. Намалюю дорогу, щоби ти не приходив сюди, Щоби камінь не ріс в достеменному прагненні жити. Так буває надвечір, як тане котрийсь з вітражів, На якому печать проступає — і кане в склепіння. Пішаниця чи кінний, ти відчай своїх голосів Заповів не слідам, а чужим упослідженим тіням. Бо ціною за видих — приречення судного дня, Біла хованка віри, злагіднений дотик святого. Я люблю тебе так, ніби ти мені вічність відняв, Оплативши душею нужденну свою перемогу.

«Ми відходимо в жовте…»

Ми відходимо в жовте — так у Книзі написано нам. Діти сплять перед ранком особливо: їм сняться дерева, Їм вже майже відомо усе, що забулось батькам, Навіть трішечки більше; йде бій волоока з левом. І комусь пересниться — чи майже присниться — вода Й усвідомлення смерті як спеки, як звички вмирати. Абсолют льодоставу, і тільки найменше вгада Комбінацію літер найпершого слова — «мати».

«Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий…»

Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий. Причасна кров п'янить, немов вино. Єдиний мій, ну що тобі сказати? Воно болить, не гоїться воно. Любов моя на сто імен посліпла, Бо ти — як сонце, ти мене обпік. Піду до відьми, нашепочу срібла — І буде куля в груди, буде лік Супроти болю… Як тебе любити? Супроти болю істини нема. Далеке сонце світить, світить, світить, А я — під ним, незряча. І сама.

«Скажи бажання — хай тобі наврочу…»

Скажи бажання — хай тобі наврочу Твій невимовний ієрогліф, глину. Шукає бог у надрах душу вовчу, Щоб виліпити з голосу людину… Дає їй трохи випити — із чаші, І наготу прикрити — із сувою… Усі слова, нам сказані, — не наші, Вони не можуть дихати водою…

«Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі…»

Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі, Не озвавшись до тебе з далекого поля любові, Наче ягода вовча. Змовчи мене, вовче, змовчи. Бо якщо не змовчиш, упіймаю тебе на півслові. Що кохання, що ліс — не розділені нами на двох. Я тебе відчекала під місяцем, чорним, як паща. У далекому полі засіявся чортополох На пропащому місці, де доля стояла пропаща. Я кохала тебе — спересердя, а часом — з нудьги. Ти був сильний і хижий — та що мені, вовче, до того? Вовка ноги годують — я знищу в собі до ноги, Аж до холоду в пальцях все, що мала в собі золотого… Але як мені жити без тебе, мій вовче німий? Я ненавиджу ліс, це неприбране поле і небо… Я ненавиджу нас, але ти мені очі закрий В ту останню хвилину, як прийду вмирати до тебе…

«Ошелешеність кігтів, зав'язлих у тілі живому…»

Ошелешеність кігтів, зав язлих у тілі живому, Що сумують, як ти повертаєшся, — парості цикл. Ревність світу у часі, якого бракує, якому Жорстко жертвуєш запах своїх передсмеркових крил. Ти і я поза смертю, і мова минає натхненням, Крихти крику наосліп — і зимний метал до чола. Є погибельність долі і сірість її повсякдення, Ти насправді не знаєш, що я вже тебе зачала.