ДО ЕР. Вибране

Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо. Анатомія заходу: відтепер аж червоний, гусне. Є провина у вимірі риштування з старих дощок. Подих осені в місті: запах квашеної капусти. Несусвітня буденність. Вавилон з насінини. Й знов Вертикально вознесений брук у формі — подекуди — листя. Придорожній скрипаль розтинає півусмішки дно смичком. Розбишака сміється, проте відійти боїться. У серпанку — потоп: дощ майбутній, як звук, — ніде. Хтось зі свічкою йде — вечоріє — либонь, у втечу. Безголові колони у місті сліпому, де Як відлуння у храмі, піднімається в небо вечір.

«Усе від кленів — перша прохолода…»

Усе від кленів — перша прохолода І зимний брук, устелений габою. Несу деревам радість — як погоду, Щоб не змогли перецвісти тобою. На таліях порталів споважнілих Не паморозь іще, а тільки сірість. Туркоче голуб — перший з-поміж білих Про те, що ми усе-таки зустрілись.

«У срібному небі — стинання птахів…»

У срібному небі — стинання птахів передсмеркових. Тілами грачиними міст піднебесний встелено. Приходжу до тебе, питаю, чи встиг був померти, Чи встиг був заснути навіки в своїх пустелях. Ця осінь — назовсім. Гармонія трепету й крику. Хвиляста печаль, як ріка на концерті в Баха. …А міст піднебесний звивається вгору стрімко. Кострища горять. Дим над містом гіркий від страху.

«Заледве чи хтось пригадає повернення хмар…»

Заледве чи хтось пригадає повернення хмар. Йшли довго і тяжко. У звивинах — грона й супліддя Добірного граду. До міста вертався, мов цар, Мов сам імператор, листопад. Кружляло гаспиддя, Обернене в листя. Вбиралися в фраки громи — І били в литаври, і вергали неба простори, І вітер збирався діждати — якщо не зими, То хоч — принагідно — віднайдення точки опори.

«Прийде зима снігів, слідів і сажі…»

Прийде зима снігів, слідів і сажі. Двірник зачинить брами листопаду. Мовчатиме, аж поки не розкаже Про білу сутінь золотого саду. А потім двері віхолам відкриє По тому боці — і по цьому боці, Щоб теплий шалик — зашморгом на шиї, Й сльоза — зненацьким каменем ув оці.

«Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло…»

Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло І неназивання речей, що старіли з батьками. Тут протяг хизується вмінням пробачити зло Одним лише пострілом в око віконної рами. Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим, І ти тут не ворог, а син, що крадеться, як злодій. І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим Тебе і твої непташині уривки мелодій, Півправди історій, розказаних просто з розмов, Розхристані титри й екранні шматки божевілля… …А завтра каліка-смітяр і сусід-птахолов Твої мимовільні сліди на деревах забілять.

«Так просто, так коротко глухо зачинено двері…»

Так просто, так коротко глухо зачинено двері… Любила, бо вміла, — всього лише тільки за сни! Я мала усе восени, недобуте з весни. Лягали сніги білизною снігів, на папері Мовчали слова, ціпеніли, а може, як рай, Здавалися раєм — і часом зривалися в пекло… Любила, бо вміла, бо вірила — майже запекло — Що ти мені сон, тільки віщий, а отже, минай…

«Цей сон ішов не так, як ходять сни…»

Цей сон ішов не так, як ходять сни, А так, як умирають. Шаруділо Йому повітря зимної весни, І відцвітало інше — біло-біло. Кричав шпачок, та врешті пересох Йому у горлі дзвоник ненароком… Наш сон ішов, поділений на двох, І меншаючи в собі рік за роком.

«Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила…»

Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила — Тому що до болю, до болю, до болю люблю. Пливу у вигнання. Від сліз намокають вітрила. І сонце їх сушить, мов крила важкі, з кришталю. Цей серпень — статичний. Від Августа маю дорогу До метаморфози, крізь істини, простір і час. Я хочу сказати: не знаю для тебе нічого. Межа перетворення — віра у кожному з нас…

«Є закони тривання між вод. Головне — не втонути…»

Є закони тривання між вод. Головне — не втонути. Іграшкове проміння занурює пальці у море. Раптом прагнеться вмерти — для того, щоб швидше забути. Все — дорога до тебе, крихка, як на обрії гори. Не питай мене, чуєш, про хвилі речей зніщотілі. Це не осінь для тебе — це літо мені для причастя. Не тепер і не тут — не прокинуся. Матиму в тілі Срібну кулю кінця надвечірнього сонця щастя.

«Люблю тебе. Може, це справді така любов?..»

Люблю тебе. Може, це справді така любов? І, може, цей острів — нас — омиває море? Ми — спроба початку світу одною з мов, Якою мовчу до тебе, коли говориш. Не знай мене іншу. Не дай мені в досвід слів. Створи мене знову, якою хотіла б бути. Від погляду мерзнуть, мов яблука на землі, Тобою не діткнуті стерплі від болю груди.