Імена твої, Україно

вовчого тіла…

– Приспати нам очі захочуть, а тим робом рицарі

в нас на кордоні.

Легенько пристукнув Юрій скіпетром і заспокійливо

відповів, видавалося, не з висоти свого королівського

трону, а з висоти сивих літ, що тихо шелестіли

за спиною.

– Недовіра наша серце холодить… Та й не близька

дорога від Кенігсберга… То не птахою долетіти,

то коням у важкому залізі іти – вість неминуче матимемо.

Розбурхалася суперечка, гуляли тривожні голоси

під склепінням, вдарялися об лункі стіни і верталися

знову назад, виговоритися хотілося кожному.

– Королю, а чи ти не забув, скільки з рицарямихрестоносцями

клопотів мав твій дід, король Данило?

В далекому вже 1238 році немало люду нашого полягло

під Дорогичином, немало мечів пощербилося об

панцири хрестоносців, аж доки здолали їх?

– З цими підступними рицарями меча маємо завжди

тримати напоготові!

Король нікого не перебивав, на запеклість вельми

гарячих посміхався лише очима, подумки перегортаючи

сторінки минувшини батькових часів і дідових,

раз уже його тут згадали. Підростав він в походах з

батьком Левом, уже зрілим воїном і державцем водив

рать свою у Литву 1285 року, а через дві зими ходив

ратно на польські землі. Потім сам княжив на Холмщині

й Підляшші, а як настав його час, то вернув і Київ,

і Чернігів, і землі за ними. По батьковій смерті в 1301

році вдалося йому об’єднати та створити ще більшу,

ще могутнішу державу. Той велетенський княжий і

людський досвід привів його до несхибного переконання:

держава не мечем сильна, а добрим життям її

людності. Тож невипадково вінчається він з князівною

Єфимією, сестрою Владислава Локетка, що стане

польським королем. Робиться все для добрих стосунків

з іншими сусідами, розбудовуються нові міста, добрішає

життя люду в кожнім куточку неозорої Волинсько-

Галицької держави. Справедливо зазначиться в

«житії» першого галицько-волинського митрополита

Петра (визнаного Константинополем потім святим),

що за короля Юрія І «була Волинська земля в чести й

повазі, повна багатства й слави». Інколи траплялося,

що один літописець хвалить якогось князя, а інший

осуджує, от тільки за короля Юрія І всі літописці та історики

мов зговорилися. Польський історик Ян Длугош,

описуючи ті часи, про Юрія І згадає так: «Був він

муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий, за

його влади тішилася українська земля миром і славилася

багатством». Тільки терпеливими перемовинами

та шаною Візантії до короля Юрія І стало заснування

в 1303 році окремої митрополії у його державі.

…Тим часом суперечка його бояр тривала, кожен

висловлював щиро свої вагання і король жодного

не перебив: ніхто не повинен затаїти свою тривогу,

думка кожного має бути зважена і врахована усією

радою. Лише як змовкли бояри, король сказав своє

слово.

– Мудрі мої бояри, не та держава дужа, що наживе

собі більше ворогів чи відштовхне протягнуту

руку, а дужий той, хто другами багатший. Правду мо

3434

вите, що меч має бути завжди напоготові – тільки не

в руках, а в піхвах. Чим більше люд наш триматиме в

руках не меча, а рало, не списа, а будівничу кельму,

тим ліпше нашій землі і її людності. Що ж до замислу

злого, то нема на те ради – лукавий не дрімає. Тільки

не забудьмо Святе Письмо: немає нічого таємного,

що не стало би явним!

А наступного дня, по перемовинах і торгах із послами,

під угодою вже до обіду стояв розмашистий

підпис: «Юрій І, Король Руський, Великий князь Київський,

Володимир-Волинський, Галицький, Луцький,

Дорогочинський». На печатці ж більш стисла латина

«Rex Russie princeps Ladimezie».

І перші слова на бенкеті:

– За славного короля Юрія І!

– За Великого магістра доблесних хрестоносців!

Іскрилось в бокалах і вигравало вино, привезене з

далекої Греції, і в іскрометних тих переливах, здавалося,

оживають і виграють промінчики шпаркого південного

сонця, під яким ходили і несли слово Апостоли;

іскрився і вигравав напій, що об’єднував людей

аж ніяк не з близьких країв.

35

Благословення

короля Юрія ІІ

Гучні труби, барабани і сурми звучали сьогодні

якось особливо, весільні мелодії спільно творили вони

з такою охотою, мов за довгі роки втомилися таки одними

лише похідними та бойовими мотивами – і ось

нарешті настав їх час потішити душі людські нотками

радості і любові, за якими занудьгували, світлої надії

й очікування просто людського щастя. Парували

страви на довжелезних столах, метушилися служки,

підносячи свіжі наїдки й питво, весільний гамір все

густіше виповнював величезну залу. Вельми знаменне

дійство відбувалося тут – Юрій Тройденович віддавав

свою названу доньку Бушу за Любарта, сина

великого князя Литовського Гедиміна.

Та гамір велелюддя весільного враз притих, коли з

кубком вина піднявся до слова і благословення батько

нареченої.

– Добрі наші діти, Бушо і Любарте, – Юрій витримав

паузу і гомін остаточно улігся. – Як здавна

велить наш звичай, насамперед даю вам своє батьківське