Імена твої, Україно

так розмовляти. Вона – дочка великого і заможного

молдавського володаря, за руку якої сперечалося чимало

європейських монарших дворів, вона дружина

гетьманича, якому тільки фатальний уламок ядра завадив

стати повелителем потужної держави, а цей

молодик, невідомо якого роду і плоду, ще сміє так

зверхньо розмовляти із нею та наказувати?

– Ні, я справді Розанда Лупул, – підвелася жінка,

збілівши й відкинувши геть обачність. – Розанда

Хмельницька.

Очі в молодого засвітилися, мов десь там, у глибині,

на жар налетів раптовий вітер.

– Або смерть, або скажеш, де батьківський

скарб.

5454

Вони стояли одне навпроти одного, двоє різних

людей, дві такі різні долі зіштовхнулися на перетині

між життям і смертю.

– Ніколи, – тихо відказала жінка. – Ніколи вам,

хай краще землі дістається довіку.

– Ох ти!.. – свиснула шабля, і через плече старшого,

що кинувся поміж ними, опустилася на Розанду.

…Лиш на мить захитавсь світ і погас день, а далі

знову проявлялися й набирали сили кольори, тільки

тепер вони були незрівнянно яскравішими та соковитішими,

Розанда йшла лугом під Чигирином, світило

погідне сонце, зелена трава незайманої і щирої чистоти,

і луг розквітав незабутніми, дивовижно яскравими

квітами, а назустріч їй бігли двоє первістків, її малих

хлопчиків у козацьких одностроях, смішних карапузів,

поміж квітучого лугу і під щирим сонцем.

55

ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ

ЄВРОПИ

У гетьманську світлицю джура, ледве постукавши,

не ввійшов, а радше влетів з двома пакетами в руках.

– Тебе часом не ошпарили окропом? – перепитав

Сагайдачний, сміючись лише очима. Той джура,

мабуть, не вмів ходити, тільки все підбігцем, лиш

поли синього жупана розвівалися; гетьман, що не мав

своїх дітей, подумки тішився юним помічником-непосидою:

«Добрячий козацюга буде…».

– Ваша ясновельможносте, вам відразу два листи,

– подав пакети джура. – Певно, не з близьких країв.

Гетьман, відпустивши кивком голови верткого

юнака, надовго схилився над листами. Крізь стримані

рядки польського короля Сигізмунда ІІІ проступала

погано тамована тривога за долю сина і решти польського

війська, що застрягло гірше, ніж у болоті, під

Москвою. Королевич же Володислав без дипломатії

писав зі своєї ставки в Тушино про крайню потребу

у помочі, доки він зі своїм військом не зліг до ноги у

підмосковних лісах та перелісках.

Листа королевича Сагайдачний пробіг швидко і

відклав, бо там, окрім уклінної просьби, годі знайти

щось нове чи особливе, а от писане королем Сигізмундом

перечитував кілька разів, обмацуючи очима

кожне слово, мов хотів зазирнути за нього, чи не заховане

там щось таке, досі незнане, з чого могла би в

майбутньому трапитись вигода.

Сагайдачному не складно було відмовити королю,

вигадавши якісь перепони, але й поміч у загрозливий

час чогось важила – Сигізмунд був люблячим батьком.

«Йти – не йти?» – хиталася думка човном на

хвилях, доки твердо на хитавиці не спинилася: «Треба

йти. І потрібно невідкладно скликати велику раду».

Козацька старшина на раді, на подив гетьманський,

вагалася небагато, ніхто не гарячкував і не

хрипнув, доводячи власну правоту, якось швидко зійшлися:

збиратися у похід, починати лаштуватися

вже, аби вийти добре готовими.

Гетьман

Сагайдачний

Петро Конашевич

5656

Тріпотіли на вітрі козацькі хоругви, били копитами

застояні і добре годовані коні, та й в очах самого

козацтва зачаїлося нетерпіння; святі отці відправили

молебень і благословили воїнство. Величезною колоною

вишикувалося двадцятитисячне військо та ще

море народу вийшло проводжати. А як вдарили литаври,

враз перекривши людський гомін, виїхав попереду

Петро Сагайдачний, і військо рушило. Довго

ще бігли обабіч у хмарах куряви невгамовні дітлахи,

махаючи на прощання рідні та знайомим.

Козацька лавина через Сіверщину стрімко йшла

на схід, долаючи інколи по тридцять верст від сходу і

до нового сходу сонця, ламаючи тим самим будь-які

розрахунки московської старшини. Заскочене зненацька

місто Лівни боронилося безтолково і, вражене

панікою, швидко здалося. А ось уже до гетьмана

ведуть зі зв’язаними руками воєводу Микиту Черкаського:

розкуйовджена борода, один рукав каптана

обірваний, обличчя в сажі, як не нагадує цей

похнюплений дядько гонорового ще недавно і властолюбного

воєводу. З маршу падає Єлець, гине тутешній

воєвода Андрій, що з панічної розгубленості

не тільки не зміг налагодити оборони, але й захистити

власну жінку, яка стає полонянкою. Цілий гурт

привели до Сагайдачного взятих у полон з одягу і обличчя

зовсім не московитів, тільки декілька хіба їх

нагадували.

– Хто ж ви будете? – запитує гетьман.

– Царський посол до Криму Степан Хрущов, –

відказує перший, очевидно, старший.

– Піддячний Семен Бредихін, – озивається інший

і показує в бік чужоземців. – А це нам кримський

хан дав на дорогу охорону.

Про що балакав посол із піддячним, вияснилося