Імена твої, Україно

…Голуб сів на підвіконня, пройшовся уздовж поважно

і, кумедно перехиливши голову, зазирнув з наївною

цікавістю в кімнату, двічі лунко стукнувши в шибу.

«Якщо то смерть по мене прийшла, то зовсім вона

не страшна – подумки подивувався Сагайдачний,

– навіть… красива».

Останні півроку, після повернення з Хотина, гетьман

більшість часу змушений коротати в ліжку. Рана

від отруйної стріли ніяк не загоювалася, навпаки, непомітно,

якось по-злодійському навіть більшала, ані

вдень, ані вночі не стихав біль – виказати його соромився,

коли хтось заходив у покій, мимовільний

стогін вирватися міг лише на самоті. І то було єдиною

розкішшю, яку міг собі дозволити.

Голуб на підвіконні ще раз гонорово пройшовся, а

тоді затуркотів, сп’янілий від лункого і дзвінкого весняного

повітря.

– Я знаю багато мов, шкода, що не вивчив твоєї,

– озвався до голуба Сагайдачний і взяв у здорову

руку дзвіночка. На порозі постав із запитальним поглядом

джура.

– Бери, козаче, перо, каламар, тут голуб нагадав

мені одну річ, треба написати.

А як вмостився джура біля хворого, гетьман почав

повільно, мов спудею-початківцю, надиктовувати:

– Я, гетьман Петро Сагайдачний, при повній

пам’яті й усвідомлюючи свій стан, заповідаю своє

майно…

Плечі в молодого джури пересмикнулися, мов

льодинку йому хто за комір укинув, джура зрозумів,

який документ йому випадає писати.

– Заповідаю своє майно Київській братській школі…

Львівській братській школі… монастирям… – повільно

диктував гетьман, боковим зором дивлячись

на рядки, що зблискували ще не висохлим чорнилом.

– Стривай, стривай, а чого це ти помилки робиш, любий

мій грамотію?

Джура здригнувся від несподіванки, перечитав,

беззвучно ворушачи губами, і густо почервонів – бо

ж справді трапилася помилка.

– Ваша ясновельможносте, стільки літ спливло, а

граматика вами ще не забута, – чи то виправдовувався,

чи незграбно хотів підлеститися молодик.

– Кашею березовою тебе не перегодували, козаче,

– посміхнувся, пересилюючи біль. – А якщо

без жартів, то у нас, в Острозькій академії, навчали

без фальші. Грецької нас учив Никифір Парасхев,

який перед цим десять літ викладав у Падуанському

університеті Італії. Незбагненна глибина освіченості

7676

грека Кирила Лукаріса, що став потім олександрійським

патріархом, а зараз, вістки доходять, зійшов

на константинопольський патріарший престол, у

різні роки тут трудилися Герасим Смотрицький,

брати Дем’ян і Гнат Наливайки, тут знамениті свої

книги друкував Іван Федорович, дворянин з-під Баранович

Білої Русі, який, рятуючи власне життя, мусив

тікати до нас. Московська темнота встигла лише

спалити йому друкарню, але намірювалася і зовсім

зі світу звести…

Сагайдачний примовк, стиснувши зуби, він чекав,

аби спала чергова больова хвиля, йому хотілося

ще розповісти як про славних людей, що прибули в

наш край зі світів, так і про людей з України, що їх у

далеку далечінь закинула хитромудра доля і які прославили

там Україну. Про пристрасне слово Івана

Вишенського на Афоні, ген десь посеред казкового

Егейського моря, Юрія Дрогобича, першого українського

доктора медицини, котрий став професором

Ягеллонського університету в Кракові, за невмирущі

вчені труди обраного ректором чи не найславетнішого

у ті часи Болонського університету… Щодо

особистої грамотності, то був він не лише авторитетним

спудеєм, автором публіцистичних творів, що викликали

гучні дискусії, але й автором оберемка похідних

козацьких пісень. Їм Сагайдачний не надавав

особливого значення, та ті пісні виявилися, мов наперекір,

вельми живучими, і через багато десятиліть,

навіть після Богдана Хмельницького, гріли козацькі

душі в походах.

Біль не минав, стишившись на якусь мить, він знову

кусався млосно, до іскор в очах, тож Сагайдачний

лише крізь зуби джурі докинув:

– Перепиши гарненько, тоді вичитаємо ще раз.

Джура відкланявся, а голуб на вікні, маніжачись,

окрутнувся кілька разів, дзьобнув шибу, наче прощаючись,

і залопотів крилами до голубиного табунця,

що тішився в небі п’янкою весною.

***

В приймальню генерального писаря зайшло двоє

чоловіків, судячи з одягу, чужинців. З їхніх облич, що

осунулися від утоми, можна було судити, що прибулі

здолали неблизькі дороги.

– Я з Ватикану, – озвався першим смаглявий

гість.

– Париж. Просимо пана канцлера невідкладно

прийняти нас, – додав другий.

Стрункий джура легким поклоном дав знак, що

розуміє сказане ними, і пішов доповідати.

Генеральний писар не став морити довгим очікуванням

втомлених прибульців.

– Ми приїхали просити ясновельможного гетьмана

Сагайдачного долучитися до важливої для всієї Європи

справи, – знову першим почав смаглявий гість.

– Свого часу, після багатьох переможних морських

битв, велися перемовини про призначення його світлості

головнокомандувачем об’єднаних європейських

сил проти загрозливої мусульманської експансії.