Імена твої, Україно

– Не журіться, владико, небавом зупинимось у

маєтку Радзивілів, – озвався Сагайдачний, аби якось

підохотити святого отця. – А там за пару деньків і

Варшава.

– Та не журюся, ваша мосць, – озвався єпископ

голосом, що не в’язався із жалісним та осунутим

від утоми обличчям. – Бог дає людині різні випробування,

а це – не найважче. Зате святе діло маємо

вчинити.

Сагайдачний не відказав нічого, тільки кивнув головою.

Він з єпископом очолював велику депутацію

до польського короля Сигізмунда ІІІ. Так ухвалила

козацька рада 17 червня 1621 року, яка зібралася в

урочищі Суха Діброва під Білою Церквою. Сюди прибуло

кінне і піше козацтво з Ржищева і Черкас, з Києва

і Білої Церкви, звідусіль тягнувся озброєний люд,

гнаний тривогою. Чорна хмара нависла над Польщею

і Україною, над всіма зрештою європейськими

державами і всім християнським світом. Перемога

на Цецорських полях у Молдавії, де турецький Іскандер-

паша з турецьким ханом Дженібек-Гіреєм вщент

розбили минулої осені польські війська, де взято величезний

військовий обоз, в тому числі 120 гармат, де

полягли найкращі полководці Речі Посполитої, а відрубана

голова коронного гетьмана Станіслава Жолкевського,

прив’язана до сідла, зробила останню свою

подорож у Стамбул, ця перемога остаточно сп’янила

султана Османа ІІ. Перед його палацом піднісся бунчук

із кінської гриви, що означало особисту султанову

участь в майбутньому поході. На три континенти,

6666

де розкинулася імперія, пішов наказ: усім чоловікам

збиратися зі зброєю під султанові прапори.

Нечувана досі військова армада рушила на Варшаву.

Розвідка одних держав доповідала, що турецько-

татарське військо обчислюється в двісті

тисяч, інші називали двісті двадцять, а з найгірших

донесень випливало, що йде триста, а то й чотириста

тисяч. Варшава терміново відряджає послів до

Папи Римського, в європейські монарші двори, всі

співчутливі до послань… та ніхто не посилає війська

на поміч.

Залишався для королівського двору Сигізмунда ІІІ

один вихід – прохати козацьку державу. Знаючи

свої попередні гріхи, бо не бракувало утисків українців,

не було пошанування до їхньої споконвічної

віри, зрештою, козакам не завжди платили належне

за договорами, польський король вирішив діяти

через єрусалимського патріарха Феофана. Особистий

секретар короля зумів переконати патріарха, і

той звернувся зі щирим листом до козаків. То ж на

велику військову раду в Сухій Діброві, окрім велетенського

сорокатисячного гурту, вперше прийшло

духовенство – митрополит Йов Борецький, єпископ

Є. Курцевич, понад триста священиків та кілька десятків

монахів. Більшість люду розуміла, що, розгромивши

Польщу, Туреччина не зупиниться чемно на

порозі України.

…Через кілька днів коні козацької депутації

дзвінко вицокували варшавською бруківкою. Сагайдачний

пильно вдивлявся в обличчя перехожих,

помічаючи на їхніх лицях то острах, то приязнь, то

відверту ворожість, то просту людську цікавість, але

й були варшав’яни, в очах яких тліла надія.

Король приязно прийняв депутацію, хоч Сагайдачний

виставив непрості умови: розширення

козацької землі, свобода на Україні православної

віри, адміністративна автономія козацької держави

та збільшення козацького війська. А присутність

у депутації православного єпископа Є. Курцевича

(диво дивне!) не спричинила можливого шоку, бо

то було не викликом, не якоюсь навмисною демонстрацією,

а просто відчуттям і значенням власної

сили й достоїнства.

Після надання згоди на козацькі вимоги, Сигізмунд

ІІІ, прощаючись із Сагайдачним, похилив голову:

– Вдруге довіряю у ваші руки життя і долю власного

сина.

Королевич Володислав разом із престарілим і хворобливим,

пораненим гетьманом Ходкевичем мали

повести проти турків польські війська.

***

Майбутня битва під Хотином була для Сагайдачного

аж ніяк не першою битвою з турецькою армією

– як на суші, так і на воді. Молодим, ще полковником,

водив він козацькі флотилії на Варну, громив

турків під Очаковом, штурмом брав Кафу та визволяв

невільників. Тисячі нещасних бранців звільнив року

1614, коли вдарив по Трапезунду, і зруйнував, видавалося,

неприступну фортецю. А після цього був десант

з моря й атака із суші Синопу.

– Повісити візира! – віддав нечуваний наказ турецький

султан, коли впав гордий замок в Синопі.

Через літо вже Стамбул на добу в козацьких руках.

– Такого не бачили на віку, – писали зі Стамбула

посли в Париж, Амстердам і Венецію. – Козацька

флотилія ввійшла у Босфор з розгорнутими хоругвами

і під бій литавр штурмом узяла передмістя, а султан

рятувався втечею.

Лиш здалеку бачив султан, як кіптявими свічками

горіли його галери, як димом ішла чи не найбільша на

той час світова морська міць.

– Або голова Сагайдачного мені до ніг, або тобі самому

не жити! – наказав султан адміралу Алі-паші.

Адмірал наздогнав козаків уже аж біля острова

Зміїного – у жорстокому двобої флотилій адмірал,

смертельно поранений, сам потрапляє в полон.