Імена твої, Україно

монастир неприступним кільцем. Крізь щільно завішені

вікна ледь-ледь пробивалося світло, хор співав

упівголоса, видавалося, що не мирне церковне богослужіння,

а якесь дійство не на своїй землі, швидше на

неприятельській, де звідусіль можна чекати нападу.

«Нехай і так, але справу зроблено. А пишні урочистості

уже наших ієрархів колись таки будуть», – з

гіркотою думав тоді Сагайдачний.

На Перемишлянське єпископство першим пройшов

висвяту ігумен Межигірського монастиря Ісая

Копинський.

9 жовтня 1620 року козацька земля одержала на

київську і галицьку митрополію митрополита Йова

Борецького, ректора Київської братської школи. Висвяту

ієрархів патріарх Феофан разом із грецьким

стагонським єпископом Авраамієм та софіївським

митрополитом Неофітом продовжували в Трахтемирівському

монастирі. Козацький уряд вживав усіх

засобів перестороги – переїзд владик супроводжував

щонайменше тритисячний загін вдобірного козацтва,

попереду якого про всяк випадок йшла розвідка.

Окрім висвяченого Йова Борецького на митрополита,

Ісаю Копинського на Перемишлянське єпископство,

на Володимирську і Берестейську кафедру зведено

архімандрита Єзекіля Курцевича, Луцьким та Острозьким

єпископом став ігумен Чернчицького монастиря

з Волині Ісакій Борискевич, Холмське і Белське

єпископство очолив Паїсій Іполітович, Полоцьке архієпископство

довірено Мелетію Смотрицькому, а

Туровське і Пінське – єпископу Авраамію…

– Сумно, владико, – скаже по закінченню Сагайдачний

Йову Борецькому, – що на сторожі найсвятішої

віри людської треба ставити шаблю з мушкетом.

– Бог ніде не сказав, що цей світ створено досконалим,

– тільки й відкаже задумливо митрополит.

Тим часом на півдні клубочилися хмари, густішали,

важчали, набиралися загрозливої синяви – хмари

Османської імперії над Європою.

На скликану раптово гетьманом Яковом Бородавкою

козацьку старшинську раду цього разу збиралися

неохоче і не вельми таїли невдоволення:

– Ще у полі дайбіг поратися, а тут відривають від

діла…

– А мо’, справді таке щось нагальне?

– Ет, гадаю, король чергову цидулку прислав…

– Не кажіть, він писарів без замороки не лишить.

Однак всі невдоволені прикусили язика, як тількино

похмурий гетьман без вступних розмов пере йшов

до діла.

– Панове, король Сигізмунд ІІІ прислав спішну

депешу. Султан Осман ІІ, що хоче явити себе куди

войовничішим за свого батька, направляє проти Речі

Посполитої незмірного числа військо на чолі з Іскан

6464

Гравюрний

портрет

Сигізмунда III Вази

з першого видання

Статуту

1588 року

дер-пашею та кримським ханом Дженібек-Гіреєм.

Король вимагає від нас аби Військо Запорізьке виступило

на поміч негайно. Головнокомандувач – коронний

гетьман.

Притамоване початком козацької ради невдоволення

випурхнуло як пір’я із надірваної подушки.

– Та ми після московського походу лиш недавно

рани зализали!

– Хай без нас коронний гетьман підставить власну

голову під криву турецьку шаблюку!

Як перші пристрасті уляглися та трохи розвіявся

дим від козацьких люльок, різне почало висловлювати

товариство.

– Вдарити б разом із турками по Речі Посполитій…

Згинула б навіки.

– Ага, і ми навіки заразом у турецькій кабалі.

– Це вже напевне.

– А що нам повік цілуватися з поляками і зважати

на їхню гонорову примху?

– То до Сагайдачного, він на це вельми ладен.

– Куди краще пропустити турка на Варшаву, а самим

вдарити по Молдавії. Де двоє чубляться, третій

поживиться.

– Гарно придумано, а коли турок розвернеться на

нас всією міццю?

Сагайдачний не вступав у мову, доки старшини

не виговорилися, врешті всі повернули на нього погляди.

– Моя думка, панове, проста: прохання Варшави

відхилити, аби не помикали наче волом. Ми послухались

і пішли на Московію, вирятували королевича.

Але ж польський двір не виконав наших вимог про

рівноправ’я віри, непідлегле козацьке урядування,

число реєстрових козаків…

– Та бий його сила Божа, не сподівався я такого

від Сагайдачного…

– А що діяти з вільним наймом?

Яків Бородавка підняв руку, аби стишити гомін.

– Гадаю, полковник Сагайдачний добре підказує:

військо Запорізьке не посилати. А хто сам захоче

– вольному воля… Чував, Михайло Хмельницький,

чигиринський підстароста, із сином Богданом такі наміри

мають… То ж нехай собі…

Бородавка обвів поглядом старшин, зупиняючись

на кожному, мов перераховував.

– Чи все товариство такої думки? Добре, тоді

прошу, панове старшини, до столу, бо вже господині

гніваються, що вечеря геть вихолоне.

***

Третій день козацька валка була в дорозі, вже й

коні притомилися і спотикались час від часу, невдоволено

лише інколи піднімаючи голови й озираючись:

чи не пора тим жорстоким і невгамовним людям

подумати про постій? Обличчя єпископа Курцевича

аж посіріло, немов припало пилюкою, не часто йому

випадало долати таку дорогу.