Імена твої, Україно

вже на першому допиті. Москва вмовляла кримчаків

вчинити набіги на південь козацьких земель, аби грабіж

і загроза невільництва зв’язала руки козацькому

війську.

Падають у раптових і стрімких атаках Скопин,

Данков, Лебедин і Ряський, взято Шацьк, не витримав

несподіваного штурму Стародуб. Але на війні

як на війні – особливо запеклий опір вчинило місто

Михайлов.

– Не яке цабе, – сказав перед походом на нього

гетьман полковникові Милославському. – Долі

кампанії Михайлов ніяк не вирішує, але взяття цього

міста зміцнило б нам лівий фланг. Бери тисячу вершників

і штурмуй глупої ночі.

Милославському не щастило спочатку – під час

нічного переходу зірвалась гроза, проливний дощ на

очах із дороги зробив болото, і під місто полковник

з військом підійшов геть через кілька годин, відколи

розвиднілося. Але буквально перед тим із Сапожка

захисникам підоспіла підмога, а потім уже, під час облоги,

– і з Калуги, і з Серпухова.

Але більше за підмогу і зливу Михайлову посприяли

неймовірні й страхітливі чутки про козаків, що

ширилися містом.

– То змії і вовки хижі!

– Чули? Польський король і козацький гетьман

хочуть знищити православ’я і в віру свою навернути.

– То ж козаки православні…

– Та які вони православні, кажуть, ріжуть священиків,

палять монастирі й церкви.

– Всіх убивають у взятих містах, а дітей – навпіл

шаблями.

Гармати били майже впритул по дерев’яних стінах,

летіли запалювальні ядра, козаки ішли на штурм,

ось уже рукопашний бій зав’язався на валах, але все

марно. Врешті Сагайдачний, аби не марнувати часу,

дав відбій.

– На Москву! – передали полковники війську

розпорядження гетьмана.

Розбивши ратників під час переправи через Оку, козацька

лава каширською дорогою ринула на столицю.

Обійшовши її, нарешті з’єдналася з поляками. У став ці

королевича Володислава під Тушино нарешті відбулася

зустріч, на яку так чекали поляки.

Рівними рядами, як під лінійку, вишикував королевич

піших і кінних на великому лугові. Вочевидячки

військо не втратило духу і дисципліни, та обносилися

вже жовніри, бойові коні не переступали

нетерпляче з ноги на ногу, рвучи вудила, а, опустивши

понуро голови, світили вигнутими худими ребрами

– далеко від Тушино до Речі Посполитої… Лиш

сонячний зайчик грався і зблискував на золотих піх

5858

вах дорогої шаблі королевича Володислава. Гримнула

музика…

– Ваша гетьманська ясновельможносте, як ніколи

раді цій зустрічі, – розпочав королевич урочистості

і в голосі його проривалася непідроблена щирість, не

скаламучена формальностями етикету. – Ми вітаємо

славне запорізьке військо, яке розбивало досі, мов

глиняні горшки, московські фортеці. Я певен, немало

воно засяде ще слави у спільних походах.

Після урочистої зустрічі й короткого обміну думками

один на один Сагайдачного з Володиславом,

розпочалася спільна військова рада.

– Польська сторона пропонує очолити штурм

Московський

похід

Москви гетьману Сагайдачному. Бойовий досвід подібного

штурму козаками набуто завидний, – розпочав

королевич раду з конкретної пропозиції.

Полковник Яків Неродич, знаний у війську більше

під іменем Бородавка, схилився над вухом гетьмана.

– Знову поляк хоче жар загребти козацькими

руками. Без нас їх би тут мухи заїли, – невдоволено

буркнув.

Сагайдачний завжди дивувався незмінній недружелюбності

до поляків рвучкого і гарячкуватого Неродича.

– Полковнику, в України немає добрих чи поганих

союзників, зате мусимо мати свою власну мету

і маємо глянути наперед, трохи далі власного носа.

В тебе ж око зірке, Якове…

Після спільної військової ради, як тільки смеркло,

об’єднане військо рушило на Москву. Колони рухалися

швидко, хоча і вживалися всі застережні заходи,

аби не виказати себе. Ледве зайшло за північ, як Сагайдачний

із передовими загонами вже був біля Арбатських

воріт.

Почався штурм, гримнули гармати, запалювальні

ядра спричинили пожежі і язики полум’я лизнули

густу темряву, іскри змішувалися з зорями. У проміжках

між гарматним гавканням сухо тріщали козацькі

мушкети, зав’язалася тяжка рукопашна. Хвилі атакуючих

союзницьких військ то набігали, то відкочувалися,

з різних кінців скакали гінці з донесеннями:

– Бородавка вже прориває оборону!

– Милославський просить ще підвезти гарматних

ядер!

– Гетьмане, підірвано Остроженську браму, прочищаємо

прохід у Москву!

Сагайдачний аж здригнувся, почувши довгоочікувані

слова «підірвано Остроженську браму». Він

собі твердо намітив, хоч нікому не обмовився й словом,

що як тільки вийдуть на цей рубіж – припинити

штурм. Добрі вісті гінців аж ніяк не вводили в оману

гетьмана, що облога буде легкою, він знав, що Москва

укріпилася міцно, опріч того, їм стало відомо через

перебіжчиків про початок нічної атаки. А довга облога

аж ніяк не входила в гетьманські наміри. Але не це

схиляло його до прийняття такого рішення. Основне

6060