Імена твої, Україно

Наступного разу Стамбул вже на три доби в козаків.

Не зарадивши сам у морських звитягах із козацтвом,

турецький султан прагне створити широку антикозацьку

коаліцію разом з Венецією, Францією та

Нідерландами.

Водночас Сагайдачний, своєю чергою, готує широкий

антитурецький союз, хоче Францію залучити

таки на свій бік, а ще Іран, Грузію, Ватикан… Ведуться

перемовини про призначення Сагайдачного головнокомандувачем

об’єднаних європейських сил,

6868

які були б здатні спинити мусульманську експансію

у Європу.

Та набігли інші події…

***

Сонце 4 вересня 1619 року сходило тяжко, з

натугою, на якийсь час лише визирнувши з-за виднокраю,

крізь легенький туман, наче не хотілося

йому повністю викочуватися та дивитись на нове

людське побоїще, на кров, розпач і біль. Турецький

султан Осман ІІ на цей день призначив штурм,

який подумки вважав для себе вирішальним і про

який воїнству своєму і старшинам говорив, що він

має стати останнім. Стотисячна турецька армада

рушила на союзні війська і вістря армади націлилося

саме на козацькі позиції. П’ять годин наступали

турки, ось-ось мала настати довгоочікувана і така

тяжка вікторія. Але із затятістю рубалися козаки,

піт змішався з кров’ю і небо видавалося червоним

від того кривавого поту, що заливав очі – врешті,

знесилені турецькі лави відкотилися на вихідні місця.

Але ледве перепочивши, знову двогодинна атака,

що так само вичахла, наразившись на стійкість і

бойовий козацький досвід.

Спантеличено дивилися козаки, коли замість турецьких

рядів у третю атаку на них насунулися хмари

куряви, куди вищі за поодинокі дерева, а з тієї куряви

доносилося ремигання, іржання та зовсім незрозуміле

ревіння якихось тварин. Лише як наблизився

той дивний вал, то розгледіли, що ворог гнав поперед

себе табун верблюдів, мулів та іншої худоби, ішли, повільно

хитаючи хоботами, чотири бойові слони – все

це диковинне нашестя могло геть поламати ряди і з

війська зробити натовп.

– Клин клином вибивають! – гукнув Сагайдачний.

Вдарили козацькі бубни, озвався весь інструмент,

який тільки міг дати щонайдужчий звук, вискочили

відчайдухи назустріч валу, що з ревом насувався невідворотно

– і гучні вигуки, зустрічний звуковий вал

раптом спинив тварин. Ще мить – і нажахана худоба

розвернулася, рушила назад; зі швидкістю, з якою

наближався цей дикий вал на козаків, тепер рухався

на своїх господарів, топтав їх копитами, розсіював і,

зрештою, із бойових порядків стала каша і мішани

на. Слідом за тваринами пішли козаки, найвправніші

вже увірвалися у турецький табір.

– До Ходкевича, його кавалерія має негайно підтримати

наступ! – наказує гетьман своїм гінцям.

Січа наростала, землю так рясно вкривали трупи,

що й переступати їх перестали, і кров не встигала

всякати в землю. Козаки, тужачись, вивозили вже

гармати, тягали оберемками мушкети та іншу зброю,

полишену у поспіху відступаючими, а така бажана

польська кіннота все не з’являлась. І, як з’ясувалося

потім, не мала з’явитися зовсім, бо чомусь польський

гетьман скеровувати своїх вважав необачним.

З тяжким серцем давав Петро Сагайдачний наказ

на відступ, він досвідченим оком вояка помічав ознаки

паніки, яка мала ось-ось початися в турецьких лавах,

він не знав тільки, що панічний настрій різко підігріла

вість, яка раніше за нього докотилася до султана

– козацька флотилія пустила на дно в морі Понтійському

двадцять турецьких суден, разом з гарматами і

людьми, що вже горить Константинополь, а турецьке

військо, зазіхнувши на чужі краї та чужі бaтьківщини,

може залишитися без батьківщuни власної.

Людська кров густо змішалася із землею у поруйнованому

турецькому таборі. Тож султан, аби до решти

не жахати своїх вояків, табір переносить.

Ще кілька днів під Хотином одна хвиля накочувалася

на зустрічну, все ще незвичайно потужна турецька

армія атакувала козацькі і польські позиції.

8 вересня, обурені Яковом Бородавкою, козаки скидають

його з гетьманства і обирають своїм вождем

Петра Сагайдачного, що ще більше розв’язує йому

руки в управлінні військами.

14 вересня турецьким воякам прибуває відчутна

допомога, понад десять тисяч кінноти. Та ще більшою

була підмога бойовому духу виснажених вояків, коли

на чолі цього війська урочисто під’їхав прославлений

у всьому мусульманському світі Карапаш-паша. Сам

султан, нехтуючи звичаї, зустрічав підмогу.

– Одним штурмом до вечора змету і поляків, і

запорізьких лиходіїв, – пообіцяв паша, ознайомившись

із бойовою обстановкою.

Штурм почався негайно наступного дня. Неймовірна

напруга з обох боків, знов гори трупів людських

7070

впереміш із трупами кінськими, пороховий дим забивав

дихання, аж легені, видавалося, з кашлю тріснуть

– чаша успіху в стрімких атаках хиталася то в

один бік, то в інший. Але штурм не тривав до вечора,