Мисливці на снігу. Вірші і поеми

* * *

Лиш на рідній землі ти напишеш ту книгу, де кожен відшукає імено своє, а навпроти — і суд над іменом. Лиш на рідній землі вищим світлом наповняться очі твої, — ти неси їх, як воїн останній — останнє знамено. Земле, книго моя, проминуло усе — безпечальність, високії думи, де ж я був, скільки часу я стлумив? Земле, я повернувся, чи стерпиш? Найколючішим терном вколи моє серце натруджене. Найсмиреннішим зерном колись проросте оця кров між розбуджених.

Шевченко вночі

…І знову братися за справу українську — писати вірші, сіяти зерно і думати про військо запорізьке, якого вже немає так давно. Не відректися нам своєї вдачі, як білці колеса, як зорей — небесам… Чого ти плачеш, гетьман Сагайдачний? Чого ти знову сам не свій — і сам?

Єва

Стерня висока і високі зорі. Між ними літо бабине летить. Між ними вітер грається у мить, якої через мить уже не стане у слові над пошерхлими вустами вже літньої, ще гарної жони. Не спиниться від того Віз Чумацький, вода не переллється через край в залізних ночвах. Слово «рай» промовить жінка серед ночі.

* * *

Ще буде всього вище стріхи — снігів і ластівок сторать. Ще прийде Муза щедрувать, і ти їй винесеш горіхи. За спис узявши чорнобривець, узявши сонях за пищаль, ще буде впертий несміливець свою Ламанчу захищать — від вітряків, а не від вітру, від сірників — не від вогню. Співатиме свойму коню і сам йому сльозину витре. Тебе любитиме дорога, та як настане час прийти, кому ж бо звіришся тоді, що був щасливим не від того?

* * *

Усміхнений Господь, безлюдний світ. Украдені плоди, нікому не потрібні. Впереміш гріх і сніг, оздоби срібні, із небом, пурпуровим, наче ад. І в’ється Гад поміж руїни раю. Отруєних добром та злом немає. Маруся не живе. Грицько не помирає. А небо — небо! — тихо догорає. Лягає попіл на третину вод. Розносять скон вітри, вітри, вітри. …Якнайскоріш написане зітри: є люди, світ є. І заплаканий Господь.

* * *

Коли о п’ятій ранку сніг паде, досліджуючи зими кам’яні, сягаючи святинь і змінюючи їх на ряд понять, цілком алгебраїчних; коли без батька п’ю своє вино, дописуючи вірш, нікому не потрібний, домислюючи ніч, як долю своєрідну, — тоді приходить Бог. І вибива вікно.

* * *

Порятунку мені не треба дай тільки дай тільки дай помаранч зимовий у візерунках як скло дай мені цю венецію помаранч ущерть повний алкоголями світла і усамітнення і тендітності рук що простягають помаранч замість порятунку

Вальс

Мої надії стали прахом, тривоги Ваші стали сном. А стиглі яблука над дахом перемінилися вином. А білі клавіші в розлуку пішли — я зовсім не тримав, бо їх торкались Ваші руки, а я ті руки цілував. Усі тривоги стали прахом, усі надії стали сном. На брудершафт жоржини пахнуть із вечором. Перед вікном.

* * *

Галинці

Кличу тебе з далини, де трамваї так-таки просто бруківкою котять. Тіло, згоріле в званні ненастанному, кличе тебе з далини. Кличе тебе з далини, де узвози, камінь, замерзлий у кризі мережаній, друзі, застиглі на фото за кавою, і передзвін, як урожай Лаври. Із далини, де немає дітей, де пишуться книги, сумирні, як нетлі, де є повітря, прозоре і мертве, і у ньому літає нехрещене листя каштанів. Товпляться столики у переходах підземних, топляться ружі у зморшках своїх квітникарок, томляться губи у пошуках вуст, точиться чорне вино у келішки без дна. — Помер? — Помер. Виноград нависає із хмари, в’ються стебла зелені і кам’яні. — Помер? — Помер. Шутри сонячні розсипають робітники по узбіччях. Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться, як чай чи тятива, стане міцнішою. На паперах лиш відсвіт зловісний вісті, гостя з галузкою, кого треба…

Гнізда радості

За шклом старенькі привиди і сніг нічна година борзо втіче з ними ще можна грати в шахи con sordino із відображенням у темному вікні і вірний пес пантрує карим оком як дзиґар вибирає цілу ніч між гніздами що високо у горах і тими що є глибоко в мені

* * *

Розмовляти вночі по-слов’янському тихо зітхати про джерела грибів про ікони з хрещатим барвінком і чекати на жінку нестриману сіру і сарну каву скороминущу у трунок гіркий підливати а гітара за ксьондза а свічка за велену радість хвиля х'oроше б’є видноколо як свіжа рілля жінка чиста як сіль і не прийде вона і не н'aдійсь і не треба мовчати вночі і не треба вночі розмовлять

* * *

Надійці Дроган

люби мене коли уже не любиш коли вже вдосталь сиґарет маєш коли щодня розцвітає твій кактус із наколотими на голки монетами що й досі перебувають в обігу у країні Дроган країні волосся каштанового сірих очей і ночей де маленька Ізольда приміряє чи личить маленьке імено надії де Трістан потрісканими як камінь вустами ще раз повторює: люби мене і виходить з крихітної кімнати коли уже не любиш одну із сиґарет тобі лишивши одну собі забравши тобі все до лиця Надійко

Вісім тьмяних сонетів

I. Реставрація зими

З руїн зими дими дбайливо виростають, погойдуючись, зустрічаються одне з одним, погоджуються: «Так-так, мандрагора, так-так, білий сік, і трохи дитячої крові із горла, і трохи гліциній легеньких на цеглу стару, на тяжкі фоліанти без заголовків — коли поодинці та цегла, а вкупі вона розсипається — так, на жарини, а от кров, і гора, й довгі мандри — єднають її». Зупиняє машину водій серед темного лісу, руки прозорі йому не здригнуться, доторкнуті димом нічного віддиху сивіл. Іншу машину інший водій серед темного міста спиняє, на узбіччі дитини з пухнастою кров’ю, — а вранці вже нова зима і гліцинії нові.

II. Nevermore

Тлін усе виправдовує — вежі, вигнанців, мапи і мзду, в одному сувої загорнені, лиш обітницю, дану колись королівні малим горбанем з поржавілим дзвіночком, — лиш злиденну її не торкається тлін, і в колчан повертаються хвилі його, сакраменту позбавлені першого, другого, злотого, срібного, потай вдоволені цим. …Швидше вежі обернуться на вигнанців, радше мзда порідниться із картами, яже вість принесуть королю вістуни: «О, Жаданий, труну струхлявілу принесло нині море до берега Твого — лиш кістки та волосся злочинців знайшли там».