Мисливці на снігу. Вірші і поеми
Шрифт:
III. Євхаристія
Сто гіацинтів хоробрих вирушають до вічного міста, закутавшись у блиск і пил, у пошарпані плащаниці з чужого плеча, грудку землі взявши, грудку землі. Сто гіацинтів, обминаючи вовчі ями, сторожко нюхаючи безшум, хвалу і хулу, ретельно витираючи за собою тіні сутулі, ідуть, пахнуть милом, повторюють ім’я Рема. По дорозі тій, трудній і невечірній, зустрічається Кінь з копитами, стертими вщент; хто повторить Вовчиці виття, змушеної спостерігати зі своєї прозорої ями, як один по одному заходять відважні квіти до пащі блакитної, вперто повторюючи Ромула ім'я? IV. Відвідини
Князю, мовчи, дослухайся таємного руху темних сонетів, байдужих до гніву твого, до багатства твого, у ченців одчахнутого, тихих, мов скрик дощаної підлоги опівночі. Князю, мовчи,
V. О, зроби мені очі
В потрійних небесах денний Париж кочує, так — високо, так — поруч, так — внизу. Сліпе дівчисько смутні кроки чує до веретена в трикутній груді. В подвійних небесах нічний Париж — як дивний знак на лицях у сліпої, його проставить рук чужих стрімке тепло; ти спи в незнаному донині супокої, а вранці на рум'яний сніг поглянеш — чужі сліди засвідчать сотворенність того, що бачиш ти. Біл'uзна, хмари, художник у худесенькім вікні на тебе дивиться — струнку і сірооку, з серцями в незакінченій груді. VI. Апокаліпсис
Потай зривається листя — канони велять, — кривди у тому не бачить, ні свята; ти не повернешся — біле, вогнисте, вузлисте, ти не пригорнешся. Падають зерна. Канон. Дай мені шибку, туманна і зимна князівно, наймані гратимуть гірше, хай грають свої, хай у кімнаті знайдеться остання пташина — я попрощаюся з нею. Вона полетить. Ви голосніше, білі священики, ви голосніше, юж дотлівають маєтки, лиш шибка оця в пальцях князівни ніжнішає вищістю слів, із якими туманна та зимна до мене іде: «Знову Михайло святий всю пшениченьку зіжне, знову Ірейко святий у копиці складе». VII. Фуга бароко
Взяти в ліву долоню юних сліз бароко, взяти в праву долоню тендітну дівчину, взяти в стиглу долоню дрібних доріг, взяти в смарагдову долоню друга-бога. Взяти в бідну долоню темних руж бароко, взяти в багату долоню світлих ножів, взяти в сьому долоню злотих криниць, взяти в чисту долоню мертвих міст бароко, Взяти в зрячу долоню зів’ялу, як чара, сіль бароко, взяти в сліпу долоню глибокий, мов колиска, хліб бароко, взяти в святу долоню ранню пташку бароко, Взяти в грішну долоню пташку і хліб, сіль і місто, криницю і ніж, ружу, і бога, й дорогу; дівчину і сльозу, — випустити їх на спраглу, зайву волю. VIII. Кохання
Дзвони кличуть до кляси, весна, свічок сто, забігаєш, похапливо пишеш: «Єдина…» — і, як водиться, ім’я; тремтливе зерно сиплють зорі денні, долоні важкі від дарів тих сумлінних. Стародруки на кожній сторінці залляті чорнилом, відьма убралася — чисто твоя цьоця Марта… На партах вирізуєш хрест і троянду — під дзвони, під відьми денної постать тонку. Заходить до кляси, стирає із дошки Освідчення, з кожної парти стирає твої мальовидла, пронизує пломінь вузенький свічковий срібним ножем та пророслим зерном, що насипали зорі із сакв полотняних, яких і тобі вже ніколи не відректися. * * *
Думи
І
Тоді мене назвуть ім’ям постійним, коли я народжуся і мій крик долине до воріт, де королі за ними на збавлення чекають, у нескошеній траві з мірошниками граючи — то в шахи, то в інші більш а менш шляхетні ігри. Нехай тоді один із королів зведеться, і перекине чашку з чаю догори дном, і, давлячись фонетикою давніх іудеїв, усе ж прокаже, дивлячись на рів, забитий головами непокірних гіацинтів, прокаже, зимне сонце язиком перекочуючи з однієї щоки до другої, в долоні сплеснувши, аби увагу королівську привернути, хоч і так усі вже перекинули чашки. І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в: «Любі браття, крове блакитна в рубінових скриньках, щедро всипана м'yкою (і низенький уклін в бік насуплених мірошників), любі браття, збиратися час, приготуйте дари». І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в: «У
дорогу ніхто зайвини з вас не візьме, бо дорога коротка». і п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в, до настрашених слуг повертаючи світле обличчя: «Відкривайте ворота!» Це ворота скриплять? Це у труби трублять? Королі на колінах вітають віз сіна, на якому сиджу, чекаючи імена приготованого, щоб міг я збавити, збавити, збавити королів… Цвіркуни приїхали разом зі мною, повен місяць їх тримаю у срібних руках, і ніхто мене не боїться, навіть слугам від серця уже відлягло, і приносять криницю із кров’ю, і несуть паляницю — нічим Говерлу, і нарешті — імено моє, загорнуте у вишитий матір’ю крик; поспішаю його розгорнути, а королі спритно ловлять цвіркунів, амінь. II
Слово «мир» — як вітряк, що його Дон-Кіхот захищає, не вельми і вправно, зате до останку щиро: так уперше кохають, так матір ховають уперше, так тіням відрубують руки, коли помічають, що тіні ті схильні до зла; та ось зло закінчується, майорять прапори над хатиною кожною, над буком і пальмою, Дон-Кіхотові дякують, викликають до офіса, хочуть заплатити, щоб купив принаймні коня, коня новочудового, як фіат, як лавровий листок. «Тридцять срібних достатньо вам, Дон-Кіхоте?» — питає святково прибраний маклер, бо маклери не зникають разом із злом, бо не зло породження маклерів; отож: чи достатньо? Ваш спис мозолями вкритий, ваш кінь — з копитами збитими, слуга ваш схуд, беріть, доки дають. «Слово «мир» — як вітряк, що проріс із зерна, посадженого на обрії мертвими обрами. Ми не обираємо вітряків, ми обираємо коней і слуг і вйо; мир ніколи, ніде не закінчується, тому треба його боронити до останку, а тридцять срібних завжди знадобляться», — відказує Дон-Кіхот. Словом «мир» не користуються, його або мають, або ні в серці, в умі, як нового коня, як лавровий листок, як лист від матері з того світу: «доброго дня синку мій кіхоте турбуюся твоїм здоров’ям будь чемний бережи себе і росінанта ми дуже скучаємо за тобою і все чекаємо що ти нарешті повернешся коло нас усе добре не цілуємо бо ми мертві». III
Ось ти і виріс, палаце, увібравши акації запах, барву сльози; жести наші, залишивши нас, відлітають, мов безстрашні метелики, примовляючи: «Ось ти і виріс, палаце». А більше нічого не виросло, так уже повелося, що колір і запах не розвиваються, лише вбираються, лише вбирають у біле й вогнисте древо акацію, палаци солоні, лахміття. Майорить миготливе лахміття на жестах, які до палацу летять, обкручуються круг колон, — і ось уже ввесь палац у лахмітті, і ось уже з'aмок увесь у дранті, бо немає для руб’я гарніших лакомин, аніж світла споруда полум’я з духмяною акацією на вежі, з курантами кольору сльози, бо час — то не більше, ніж плач, схлип у темряві, де ніколи не було жестів. Ось ти і виріс, палаце, ось ти вже і в лахміття убрався, і східці вже маєш, як кожен путящий палац, і терасу, куди повагом підіймаються, а піднявшися, довго переводять дух та стрілки кишенькових дзиґариків, бо тут уже інший час, бо інакший тут плач, бо тут лякаються диких голубів, — удавано, — бо тут на обдертих, палаючих стінах написи тих, що бували раніше, і на кожному кроці їхні сліди, — тому тут так незатишно і нестрашно, хоча внизу сади і дим — це ми торішнє листя палимо, тому що на терасі під ногами бите скло і бита цегла, битий плющ і вдрузки потрощені крики усіх палацових птахів. Ти перечитуєш, цвіте акація, киваєш головою, сльоза біжить, — прикладаєш її, як печать, до поштової скриньки плентаєшся. IV
Не від люті спалахують очі стогами жахкими, пахучими; не від квітів, що чепурно всілись на шибці січневій, — просто брилу гекзаметра власного, веленічн'oго, вкотре взято на струджені плечі кирилиці. Календарику, впертий Каленику хати, поробітньої втоми маєток зблукав ти з лукавим не раз у пошуках свят для немудрого цього століття, для нас невисоких. Хай тобі в нагороду стане пил на порожніх стрімких мисниках, що знедавна — непотріб у народу сізіфів. Ще цигарку вмолю, щоб димом огріла легені сконтужені; новорічні листівки — улюблене чтиво останніми днями; останніми днями ношу скромно похилену голову, ніби й справді ті квіти на вікнах я малював ізнічев'я; а тим часом на колючому дроті собака-неправда тріпоче, струнний дим із благенької «Прими» легенькою римою точить руно, косинцями снігів хтось вимірює золотополе, із синцями гріхів блудний син повертається верхи на перекотиполі. І стопалому цензору, сталому в ницості тлінній, босоногий Шевченко стинає п’ятнадцяту голову, і танцюється звірові вірному, вільному, голому в однині забаганок своїх, у людських стріл і рук множині. Майор'u на колючому дроті, собако-неправдо, цілуй протигазові хоботи січня, розвивайся дзвонінням на сто на довколишніх зір; у поетів — і ніч — лише свічка, чи метод, чи звичка, ти нічому, неправдо, не віриш, повір — я останній із них, бо тебе подолав.
Поделиться с друзьями: