Мисливськi усмiшки (збiрка)
Шрифт:
– Патьпадьомкали, кажеш?
– Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить!
– Лящить, кажеш?
– Ох, i лящить! Штук сто!
– Сто, кажеш?
– А мо' й цiла копа?
– Копа, кажеш? А що бiльше - чи копа, чи ^ сто?
– Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яіць, то повнiсiнький кошик!
– А як сто?
– А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яіць, то тiльки на яічню.
– Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не влiзуть!
Так ми не всiх ловитимемо!
– Ага! Ну, тодi, мабуть, пiдемо. А я думав, що
Ну, тут уже такий iде вистриб, що Бровко починаі й собi стрибати, i вже ви на сiнi бiля хлiва верхи на Бровковi сидите й того Бровка лоскочете.
– Не пустуй, - кажуть дiд, - бо ще вкусить!
– Не вкусить!
– ляскаіте ви й перекидом летите разом з Бровком iз сiна на спориш.
– Ну, збирайся, пiдемо!
– кидають дiд.
– А ви, дiдусю, оте, що "сюр-сюр", узяли?
– Взяв!
– А дайте я сюркну! Один тiльки раз!
– Ходiм, ходiм! Потiм сюркнеш!
Пiшли...
Ну, ще раз:
"Вечiр.
Нiч..."
Власне кажучи, вечiр уже минув, i вже сама нiч!
Я не буду нi в кого запитувати, що таке українська нiч, бо ще сто з гаком лiт тому Микола Васильович Гоголь запитував усiх:
– "Знаете ли вы украинскую ночь?!" I тут же з сумом дорiкав усiм:
– "Нет, вы не знаете украинской ночи!"
Так це ж було бiльш як сто тому лiт!
А за цi сто з гаком лiт, я гадаю, ви вже придивилися i знаіте, що воно таке за українська нiч!
Так що, по-моіму, пояснювати зайве.
Якби тепер я йшов тої ночi з дiдом Махтеім перепели ловити, я б обов'язково дивився на дiда й думав:
– Та не викручуйтесь, дiдусю, не викручуйтесь, бо спiваі у вас душа, їй-бо, спiваі:
Нiч яка, господи, мiсячна, зоряна, Видно, хоч голки збирай...– А як ваша, дiдусю, душа цiії пiснi проспiваі, ви трохи замислитеся, тяженько про себе зiтхнете, а потiм знову в душi вашiй, дiдусю, зриваіться:
Мiсяченьку блiдолиций, За хмару краще б ти сховавсь, Не свiти, бо вже немаі Тiії, з котрою кохавсь...Та не про те менi тої ночi думалось, не про те гадалось! Найголовнiше, що мене цiкавило:
– Чи ж патьпадьомкають? I чи цiла копа патьпадьомкаі?
Тiльки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
За ним другий, а там iще, й ще, й ще!
– Ага, дiдусю, чуіте?
– Чую!
– А копа буде?
– Двi коли!
– Аж двi? Ого!..
Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч i лiворуч стiна озимої пшеницi. А на межi ромашки, i молочай, i чебрець, i дзвоники...
Тут уже дiд Махтей зупиняються, витягають з кошика сiтку.
– Держи, -
кажуть.Я держу з одного боку сiтку, а дiд Махтей її розгортають, розпрямляють.
– Занось!
От ми з дiдом заносимо сiтку й напинаімо її на пшеничнi колоски бiля самої межi.
Дiд тодi витягають манок i починають:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Тихо. Дiдусь iзнову:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Аж ось лiворуч, мов молотком:
– Пать-падьом!
– Сюр-сюр!
– Пать-падьом!
I на кожне дiдове "сюр-сюр" - все ближче, все ближче нервове "пать-падьом".
Уже чути й пожадливо-пристрасне:
– Ха-вав! Ха-вав!
А за ним одразу й бойове:
– Пать-падьом!
Ось-ось уже близенько вiн! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його "ха-вав" i "пать-падьом" нiби бiля самiсiнького вашого вуха!
– Ха-вав!
Вiн уже пiд сiткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить вiн голiвкою сюди й туди, як на нiжки спинаіться, шукаючи чарiвну спокусницю!
– Ха-вав!
Дiд Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця.
– Ха-вав!
Дiд Махтей раптом б'ють у долонi i встають. Переляканий коханець зриваіться, б'і головою в сiтку й заплутуіться.
– Ага, парубче, - посмiхаіться дiд Махтей, виплутуючи сiренького переляканого птаха з сiтки.
– А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бiгати? Будеш у гречку стрибати?!
Єсть один!
Вiн пiдстрибуі в клiтцi, б'іться голiвкою об м'яку сiтiку i знову падаі на дно.
Я не знаю, в кого дужче трiпоче серце - чи в переляканого перепела, чи в мене?
– Та не стрибай, дурнику, не стрибай!
– умовляі перепела дiд Махтей i прикриваі клiтку свиткою. I знову:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр!
I знову десь аж у гречцi:
– Пать-падьом!
I другий уже в клiтцi... I третiй!
Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та сині-сині, а зiрок тих, зiрок! Скiльки ж кiп тих зiрок на небi?
В очах у мене щось нiби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очi i солодко-солодко позiхаю. I ледь-ледь чую, як дiд Махтей говорить:
– Е, парубче, заснув!
А потiм обгортаі мене щось тепле. То дiдiв пiджак. I я вже не чую нi "ха-вав", нi "пать-падьом". I тiльки вже пiд ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-пiд дiдового пiджака вилазити, чуіться:
– Вставай, синку, вставай! Додому пiдемо! Там досипатимеш!
Вискакую з-пiд пiджака до клiтки, а там аж сiм!
– Ого!
– Ну, пiшли, синку, пiшли...
З рушницею полюють перепiлки восени, коли вже просо вклоняіться хазяїновi повними китицями пшоняної кашi, а навкруги проса, куди оком кинеш, - самi стернi та копи, та скирти...
От тодi на просищi з собакою iнтересно настрiляти повнiсiнький ягдташ перепiлок...
Ситi вони тодi дуже...
Вони запливають тодi жиром i, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла.
Коли полюіте перепiлок з вашим власним собакою, то це найвища насолода.