Мисливськi усмiшки (збiрка)
Шрифт:
– Добре!
Так от ми й вирiшили.
Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тодi з голови.
Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом - не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли!
Перед свiтом вийшли.
Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiі (на випадок - змерзне!).
Прийшли
Одвiз я його до бочки.
Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив i поплив до берега.
Не встиг од'їхати метрiв з пiвсотнi, чую - гукаі:
– За твоі здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею.
Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:
– Рррятуйте!
– крик з озера:- Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв!
– Бреди, - кричу, - до берега!
– Не вибреду!!
– кричить.
– Мулько!
Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна - I до бочки...
Пiд'їздимо, - бочка плаваі, а приятель усе чогось поринути хоче.
– Чого ти нiби пiрнути хочеш?
– питаімо.
– Р-р-р-ушниця пiрнула!
– Ну, вилазь уже на човна!
– А р-рушнпця?
– Потiм рушниця!
Втягли ми його на човна, транспортували до берега.
Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося...
Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
– Чого тебе, - питаю я в приятеля, - чорти перекинули?
– Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
– Ну, випий, то зiгрiішся, в тебе ж там і?
– кажу йому.
– Нема!
– Пiрнула?
– Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!
– Ага! Розумiю!
– кажу.
А гуси летять, а гуси летять!
I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.
– Ну, що ж далi?
– питаі приятель.
– Кричи, - кажу:
Гуси, гуси, гусенята, Вiзьмiть мене на крилята - Та понесiть до матiнки.– До матiнки, - каже вiн, - далеко! А от якби на гiiч!
1946
ПЕРЕПIЛКА
Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко!
Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидаіться, як вiн її дiтонькам загрожуі. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:
Десь була, десь була перепiлочка, Десь була, десь була невеличенька. Ось вона впала, До землi припала...Любить
наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить.От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюіться од думок рiзних:
– А чи закiнчили сьогоднi шаровку?
– А чи пропололи озиму пшеницю?
– А чи...
– А чи...
Раптом iз яровой пшеницi стаккато:
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшаі, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняіться I починаі рахувати:
– Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'і! Ах, сукин кот, i б'і ж!
От i вiдпочила в голови голова!
Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б'і!
Любить наш народ перепела i тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю краі.
Чудесна пташка!
"Вечiр.
Нiч..."
Хай даруі менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, - я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку.
От коли вже лiтнiй вечiр настаі - я в цей час до матерi:
– Мамо, я з дiдом Махтеім перепели пiду ловити!
– Ще не набiгався?
– Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!
– I коли воно набiгаіться? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!
– Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна!
Зразу в хату, окраіць хлiба за пазуху - i до ворiт. А мати:
– Ти хоч чумарчинку накинь!
– Ат!
– кидаіте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить.
Бiжиш i знаіш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", - так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.
А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки виплiтати - i на перепелiв, i на рибу, i на метелики!) - так сiтка, нiби найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, - вона вже у дiда в кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута.
У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена, а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi об пруття голiвки не побив.
Сильно дуже стрибають у клiтцi впiйманi перепели, на волю хочуть вирватись, i до кровi розбивають собi голiвки об тверде пруття. А вiд сiтки вони тiльки одскакують, i нiчого їм не робиться.
– Драстуйте, дiдусю!
– хекаіте ви.
– Здоров, здоров!
– кажуть дiд Махтей.
– Пiдемо, дiдусю?
– боязко запитуіте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу дiдусевi вскочити.
– Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!