Обитель героїв
Шрифт:
Здохнути зо сміху можна.
«Добре сміється той, хто залишається живий,» – підбила підсумок Анрі й дістала з сумочки службовий артефакт.
SPATIUM XIIIРечитатив блазня Юргена Льодяника із трагедії «Зоря» Томаса Біннорі, барда-вигнанця
CAPUT XIV«Чорний замок в чорній хащі – як язик у чорній пащі…»
Режим криптування збоїв, дзеркальце коннекс-пудрениці бралося веселковими смугами. Позначався збурений астрал, або це грос тішив біса в ребрі, розважаючись нишком, але Месроп Серкіс за такої якості зв'язку нагадував упиря-богатиря після місячної дієти.
Лексикон голови цілком відповідав зображенню.
– Згною! Звільню! Без вихідної допомоги!
Анрі про себе раділа відкритості зв'язку. Нехай некроти відчують. Мабуть, у цьому будуарі справжніх страхів зроду-віку не бачили. З невеличким запізненням вона згадала, де перебуває, і розчаровано зітхнула.
Бачили.
Ну й добре, запас кишеню не тягне.
– Нездара! Овал Небес, хто взяв на службу цю тюху?! Завалити елементарний арешт! Драконячий викидень, отрути мені, отрути! Дурепа!!!
З подальших сентенцій начальства стало ясно, що напарники вігіли, яка проштрафилися з невдалим арештом, уже встигли постраждати за батьківщину: Прочанина вхопила холера, а Холєру відправили на примусову прощу. Обох – із занесенням.
– Із позбавленням прав! Без права листування!
У відношенні самої Генрієтти Кукіль – дурепи й тюхи – робилися відповідні висновки. Є відомості, що вона – тюха й дурепа – симпатизує підозрюваному Мускулюсу. Можливо, перебуває з ним у безладному й протиприродному любовному зв'язку. Мантиса й малефік: гримуча суміш, солодка парочка. А тому начальство припускає свідомий витік відомостей і організацію втечі, що є справою підсудною.
– Мантикора? Щур ти корабельний! Гарпія!
Ні, Месроп був чудовий.
– Два дні! Ти повертаєшся з арештованим, або не повертаєшся зовсім!
– Я… вони запиту вимагають…
– Два дні! З арештованим! І то ще подивимося на предмет службової відповідності…
– Запит! З найвищим підписом! Інакше…
– Ти в мене у ворожки підеш! На базар! Я тобі ручку позолочу, безрукій…
Голова утер піт, що градом котився по щоках, удав, начебто лише зараз помітив присутність гросмейстера Ефраїма, і тоном, шорстким, як наждак, додав:
– Прошу посприяти.
Астрал здригнувся, зв'язок обірвався.
Анрі помітила, що в неї тремтять пальці. Месроп був великим майстром: некролог у минулому, розумник-Кликуша потай вплів у лайку два-три вербальні «кренделі», і цього цілком вистачило, щоб тіло вігіли відгукнулося хворобливим тремором. Хотілося вірити, що для більшої правдоподібності товстун не вплів чого-небудь із відстроченою дією. Знепритомнієш тут – місцеві до смерті залікують…
Гросмейстер Ефраїм дивився на вігілу зі співчуттям.
І – що найнеймовірніше! – Наама Шавазі теж.
– Він завжди був грубіяном, – зауважила Сестра-Могиль-щиця, й Анрі не стала розпитувати, звідки Наама знайома з головою Тихого Трибуналу. Мабуть, добро разом творили. – І женоненависником. Голубонько, що ви скажете про гостьовий статус? Я маю на увазі, для вас? Тимчасово, поки гроза вляжеться… Тузи обов'язково домовляться,
рано чи пізно, а ми підтвердимо, що весь цей час ви чесно намагалися видряпати в нас блудного пана Мускулюса. І не ваша провина, що ми свято дотримувались закону гостинності. Ефраїмчик дасть свідчення, я напишу пояснювальну, стряпчий оформить належним чином, поставить печатку…– Гонорар? – діловито поцікавився Терц.
– Подвійний. З преміальними та понаднормовими.
– Поставки судової земельки? Ексклюзивно для мене?
– Що?!
– Ех, хазяєчко! Усе б нічого, а тільки на всякого мудреця, самі розумієте… Коли суддівський у засідання йде, йому в кишеню треба земельки сипнути – зі свіжої могилки, по якій чарівник босоніж ходив. І тричі вичитати: «Всі питання на нашу користь!» Тоді будь-який вирок у тебе в кишені! То як щодо земельки?
– Зробимо, – завірила Сестра-Могилыциця. – Сама особисто босоніж пройдуся. Або Ефраїма пустимо гуляти. Потім хоч граблями гребіть! – Вона повернула чарівну голівку до вігіли. – Слово честі, дорогенька, я до вас із усією душею. Повернетеся назад у славі й силі. Ще дякуватимете.
Ось уже в чому-чому, а в цьому Анрі не сумнівалася.
– До речі, про ворожок… Ви за основним профілем хто? Піфія? Сивіла? Люміносернер?
– Мантиса. Факультет загальної мантики з відзнакою.
– М. н. к.?
– Так.
– Тема дисертата?
– «Бронтологічний аналіз гроз наприкінці весняного циклу».
– Кваліфікаційний атестат одержали до служби в Трибуналі?
– Атож… – несподівано для самої себе Анрі схлипнула.
– Ну-ну, любонько! – засмутився гросмейстер Ефраїм, намотавши на палець довгий локон. Пористий ніс мага ледь почервонів, виказуючи чутливу душу, схильну до співчуття. – Навіщо ж так! Повірте, ви ще побачите небо в діамантах! У вашому юному віці… Значить, кажете, мантиса?
Старий обмінявся поглядами із красунею-некроманткою.
– Як ви подивитеся, пані, якщо ми тимчасово залучимо вас із колегою Андреа до одного надзвичайно цікавого проекту? В обмін на гарантії?
Він не сказав, які саме це будуть гарантії. Але Анрі кивнула, не перепитуючи. Двозначне запитання в поєднанні з трьома кільцями сивого волосся на вказівному пальці та горщиком герані в кутку – до швидкого розв'язання проблем. Якби герань зривали, це натякало б на швидку втрату невинності, а якби поливали – обіцяло б клопітне виховання дорослої дочки. Але, на щастя, рослині дали спокій, перевівши в розряд непрямих ознак ділової удачі. Хвала Вічному Мандрівцеві. Будемо сподіватися, запропонований проект не передбачатиме зачаття вігілою-небіжчицею від лейб-шкідника у розквіті його професійних якостей.
Адже від чурихського гроса всякого сподіватися можна.
* * *
Зубний біль довелося довго вмовляти, перш ніж суворий пан змінив гнів на милість. Однак щойно барон стулив повіки, знадвору почувся стукіт – ні, гуркіт, шалений ґвалт! – немов у ворота клієнтели, розгойдавши колоду на ланцюгах, ломилася ціла армія доблесних загарбників.
– Відкривай! Швидко!
– Іду, іду…
– Скоріше! Свіжого коня мені!
– Ніяк неможливо, ваша милість. Всі коники в роз'їзді. Останнього для королівського гінця тримаю – йому ранком у дорогу.
Голоси наблизилися: напевно, горлатого поквапника впустили нарешті у двір.
– Плачу! Вдвічі!
– Тая б із радістю… Немає коників…
– Втричі!
– Та хоч мене сідлайте, ваша милість… Я повезу, рачки…
– Брешеш, негіднику! Он, під накрттям!
Стійла в стайні не вистачило, і частину коней дійсно залишили під накриттям, благо ночі стояли ще теплі.
– Це не мої, ваша милість. Камбар-біз, Конячий Бог свідок – не мої!
– Гей, виродки! За ворітьми лайтеся! Ти ба, занадилися репетувати під вікнами… Чесних людей розбурхувати…