Обитель героїв

Конрад упізнав хрипке каркання Аглаї Вертенни.

На крик баби ні запізнілий скандаліст, ані клієнталь не звернули уваги, сперечаючись на підвищених тонах. «Це вони даремно, – подумалося баронові. – Не буди лихо, поки спить тихо…»

Як у воду дивився.

– …купую!

– …не продаю!..

– …а я купую!..

– …та хоч на колоді скачіть, ваша…

– …ось цю кобилу! Митю!

– Агов, ти! Легіню облізлий! Я до тебе звертаюся, бовдуре. Зачепиш нашу кобилку, задушу. Стули пельку й котися пішки. Втямив?

Переконавшись, що заснути однаково не вдасться, Конрад зітхнув, вибрався з постелі й виглянув у вікно. Надворі панувала глупа ніч. Біля навісу мерехтів смолоскип, а може, лампа, кидаючи тьмяні відсвіти. У них насилу вгадувалися дві невиразні тіні. Роздивитися, чи приїжджий справді «леґінь», до того ж «облізлий» – чи це просто художня фігура мовлення старої пані? – було неможливо.

– Мені вкрай потрібен кінь! Негайно! Я купую…

– Ти що, мамкою причавлений?! Купує він, коцюба… На ринку він…

– Кінь!!!

– А будеш на мене репетувати – горщиком приголублю. Ось, на підвіконні…

– Агов, пані! Не треба – горщиком… Там бегонія, моя улюблена…

– Ніколи мені з вами… Хазяїне, ось гроші…

Бац!

– Ов-в-в… в-вал!.. Ни-и-и… б-бес!

– Забере він… Розігнався. О, тут іще настурція… Яка важка…

– Пані! Дайте настурції спокій!

Поцінувати влучність кривої глухуватої старої, що метає в темряві, немов катапульта, важкі горщики, барон не встиг. З мороку насунувся й виріс, ставши оглушливим, тупіт копит, за огорожею спалахнуло рване полум'я, і в розчинені ворота ввірвалася четвірка вершників, вмить освітивши двір смолоскипами.

– Ось він!

– Попався!

Куди зник клієнталь, зрозуміти було важко. Тільки ляснули десь двері, брязнувши засувом. Зате причина поквапливості нічного візитера відразу стала зрозумілою. І самого гостя було тепер добре видно: сутулий, мало не горбатий коротун у дорожньому плащі, зі шкіряною торбою через плече. Викрадач чужих кобил мовчки позадкував до будинку; у руках його немов з повітря виткалося моторошне знаряддя вбивства, якого обер-квізитор ніколи раніше не зустрічав. Металева ломака з шість ліктів завдовжки, з розбіжним трилопастевим лезом і гострим пробійником на іншому кінці. Алебарда? Протазан? Глефа? Позашлюбний виродок усіх трьох?! Не те, не так…

Сюди б Руді Штернблада!

Коротун хвацько крутнув над головою загадкову зброю і скинув з коня найагресивнішого з переслідувачів. Поки той, лаючись, намагався встати, інші поспішили осадити коней, побоюючись розділити долю товариша.

– Бовдури! Боягузи! Бийте його, гадюку… Він нашу кобилку крав…

От же ж невгамовна баба!

– Сором вам, добродії! Четверо на одного!

А це вже граф.

– Ага, тут іще горщичок є… З традисканцією…

– Це не гідно шляхетних людей!

Не відволікаючись на крики, вершники діловито спішувалися. Усі в чорному, обличчя закриті півмасками, у світлі смолоскипів масляно поблискують кіраси, вохристі відблиски грають на оголених клинках. Чорні стали півколом, тіснячи самотню постать.

Коли він Устиг схопити шпагу з кинджалом і стрибнути у віконце, Конрад пізніше так і не зумів згадати.

Від приземлення хворий зуб зрадів.

– Припинити! Всевидющий Приказ! Всім залишатися на місцях!

Двоє чорних озирнулися. І мимоволі подалися назад, подалі від босого забіяки в нічній сорочці та ковпаку, з перев'язаною щокою.

– Ти куди, світлосте?! Здурів? Уб'ють!

– Бароне, обережніше!

Зуб палав і сіпав. Конрад ступив до непроханих гостей, змахнувши шпагою, і раптом відчув, як із кожним рухом клинка біль у триклятому зубі відступає. Для проби він виставив кинджал у третю позицію, прикриваючи бік. У яснах заворушився черв'ячок полегшення, згортаючись кільцем. Шпага зробила фінт, другий, окреслила півколо… О, щастя! Фон Шмуц зрозумів, що треба робити, і попереду замаНячів привид спокійного сну без страждань.

Про такий народний засіб обер-квізитор і гадки не мав.

А головне – шарф! Ганебний шарф можна буде зняти…

Ніч завихрилася дзенькотом і брязкотом металу, круговертю тіней і тіл, гарчанням і криками. Барон був грізний. Чорні відступали під шаленим натиском, заважаючи один одному; щасливий обер-квізитор творив дива фехтування, намагаючись прорватися до горбаня, притиснутого до стіни стайні – коли той раптом охнув і лантухом осів на землю. Свою вбивчу зброю він упустив, і та зникла, наче крижинка, кинута в окріп. Майже відразу в радісних чорних, обертаючись, ударила пущена з богатирською силою голобля, збивши з ніг двох. Могутні лаписька схопили Конрада впоперек тулуба, відірвали від землі й потягли геть.

– Утікайте, йолопи! Він вас усіх повбиває! Я його довго не втримаю!

І – баронові на вухо, гарячим шепотом:

– Ну їх, світлосте! Нехай рубають цього злодюгу. Він коня нашого вкрасти хотів…

– Коше! Відпустіть мене негайно! У мене зуб знову розболівся!

Обер-квізитор запекло пручався.

– Не пущу! Нехай ці спершу від'їдуть…

Постраждалі від голоблі вояки, лаючись, підводилися з землі, однак переслідувати барона з гомолюпусом не поспішали. Навпаки, переконавшись, що напівголого безумця тягнуть у будинок, вони, як по команді, обернулися до непритомного горбаня.

І тут барон з Кошем побачили таке, що рудий перевертень, забувшись, відпустив здобич, а барон тільки гикнув.

По стіні, освітленій парою вцілілих смолоскипів, униз і навскіс, метнулася сумно відома чорнильна пляма. Накрила лежачого конокрада, облила цілком, підхопила, ривком піднявши на дах, і розчинилася в пітьмі.

Грабіжники позадкували, виставляючи обереги від демонів, – у кого який був – і кинулися до коней.

– Ми ще повернемося! – без особливої впевненості крикнув останній, зникаючи за ворітьми.

– Ага, щас! – гмикнув Копі, скалячись. – Ти, світлосте, той… не сердься, га? Я ж як краще хотів…

Конрад лише рукою махнув: гаразд, мов, пусте.

Поки клієнталь з працівниками, покинувши рятівні льохи, поквапливо зачиняли ворота й вкладали в петлі важкий дубовий брус, обер-квізитор про всяк випадок уважно оглянув двір. Ні, обійшлося без жертв. На клинку шпаги, щоправда, виявилися сліди крові. Поранив когось… Цікаво, якщо б убив – зуб зовсім перестав би боліти?

Мабуть, що так, замислено відповів біль.