Обитель героїв

– Успадкував, – пояснив Рене Кугут. – Сімейна реліквія. Батько заповів…

Для лікування вони усамітнилися в кімнаті барона. Рене провів долонею над інструментом, і по сріблястій поверхні заскакали сонячні іскорки.

– Не бійтеся, це очищення… Нумо, глянемо на ваш флюсик…

Він цокнув язиком: так птахівниці скликають курчат. Немов у відповідь, один з кінців ретрактора набряк ртутною краплею, сплющився й затвердів срібним дзеркальцем. На лобі горбаня відкрилося «третє око», правильної круглої форми і без зіниці, світячись яскравіше за шандал-семисвічник.

– Відкрийте рота… Ширше… Ось так… Не смикайтеся! Замріть!

Конрад скорився, борючись із крижаним жахом.

– Ага… бачу… Так я й думав, – задоволено констатував пульпідор, витягаючи інструмент із рота барона. – Почнемо, ваша світлосте?

Далі все відбувалося, як у тумані. Майстерність Рене, чи втома, помножена на глупу ніч, але Конрадові здавалося, наче лікують когось іншого, а сам він – лише відсторонений спостерігач.

Для початку горбань гострим, як ланцет, нігтем накреслив на щоці пацієнта якийсь символ, що контурами нагадував листок голожаберника. Щоку, хворий зуб і взагалі всю праву половину обличчя відразу паралізувало. Потикавши нігтем у нечутливу щоку, Рене загадково гмикнув і забурмотів пташиною мовою. Хвилину-дві він щось викручував з повітря; залишившись неза-доволений результатом, пустив у хід інструмент, перетворив «батькову спадщину» на холодну змійку з вічком бабки. Змійка ковзнула обер-квізитору в рот, довго там плазувала, викручувалась і сичала. Смак у зміїного тільця був їдкий, з кислою оскомою. «Отруйна? – міркував барон, дивуючись з власної байдужості. – А чому ні? Може, флюси гадючою отрутою труять…»

Нарешті гадина видобулася назовні. Відібравши у змійки невидиму здобич, Рене вилаявся, жбурнув заразу на підлогу, знавісніло розтоптав і багаторазово наплював зверху. «Третє око» в нього на лобі згасло й закрилося.

– Ось і чудово… Сплюньте. Ні, ви плюйте сюди, в посудину…

Барон покірно сплюнув у посудину.

– А зараз буде боляче, як я й обіцяв. Потерпіть.

Пульпідор голосно ляснув у долоні.

Незважаючи на попередження, Конрад завив голосніше за зграю вовкулаків, що тужать у шлюбну повню. Звук від долонь негідника-пульпідора встромився в щоку, проткнув її наскрізь і розсипався в роті жменею розпеченого вугілля. «Уб'ю-ю-у-у!..» – буравом крутилося в палаючому мозку.

Дивна річ: зараз обер-квізитор цілком поділяв позицію стратега Чорного Аспіда.

Біль десь подівся так само раптово, як і виник. Утираючи холодний піт, що виступив на чолі великими краплями, барон обережно торкнув язиком багатостраждальний зуб.

– Дякую, пане. Тепер я розумію, чому за вами гналися.

– На жаль, фінальний сплеск болю є необхідним компонентом лікування, – сухо відгукнувся молодий горбань. – У іншому разі я не зміг би відновити витрачений запас мани і мої зусилля не увінчались би успіхом. Ви абсолютно здорові, ваша світлосте.

– Щиро дякую.

– Годі вам! Це я вам дякувати повинен. Врятоване життя і вилікуваний зуб – погодьтеся, є різниця?

Вони вийшли в загальну залу, де застали Коша Малого з Ікером Тирулегою: гомолюпус і загадковий старий жваво розмовляли. Біля них на столі громадилася батарея глечиків, здебільшого порожніх.

– Добродії, смію нагадати, нам завтра рано вставати. Клієн-талю! Де клієнталь?! Панові Кугуту необхідна кімната на ніч.

– А якщо вони повернуться? Стражники? За мною?!

– У мене тапчан вільний є, – втрутився Кош. – Слухай, зу-барю, гайда до мене спати! Я тебе обороню, коли що…

На подив обер-квізитора, Рене не образився на «зубаря».

Напевно, зрозумів: марно.

Барон із задоволенням кивнув і пішов спати.

SPATIUM XIV
Сон осінньої ночі, або Чужа душа – темний ліс

…Ти спиш.

Світлість приглушила світло, пальцями зачавивши боязкий вогник свічки; світлість зболить спочивати, поки з-за небокраю не встане інша, куди яскравіша світлість.

Тс-с-с…

…Тісна комірка без вікон і дверей. Сіре світло капає із дрібних, непомітних для ока тріщинок у стінах, тому в комірці панують вічні сутінки. Три крихітні бабусі (сестри?) заклопотані. Одна пряде нитку, гуде веретеном. Головна нитка на кінці роздвоюється, розтроюється, розходиться міріадами хистких ниточок. Друга старенька розплутує ці павутинки, даючи можливість вільно зникати в стінах, у світлоносних тріщинках, куди ниточки проникають, як рибальські снасті – у воду. Третя пильно стежить за обривами, раз по раз підв'язуючи, зрощуючи, сплітаючи по-новому. Здається, сестри розмовляють за роботою, але слів не розібрати. Крім дерев'яної прядки і трьох бабусь, у комірці більше нікого немає.

І нічого немає.

І ніколи не буває.

Робота в бабусь одноманітна, але спостерігати за ними не набридає. Хоча й за межами комірки є багато цікавого. Якщо просотатися крізь тріщинки назовні, стає видно: комірка й не комірка зовсім, а чорно-біла кулька, ледь сплюснута з боків.

Гарна.

Нитки в стареньких теж чорно-білі. Вони пухнастим віночком, немов волоссячко над головою дитинчати, клубочаться над кулькою, тягнуться навсебіч, розділяються, тоншають – але якщо гарненько примружитися, можна побачити дива. Спочатку нитки простромлюють веселку, у якій кулька спить, наче в коконі; простромлюють, п'ють кольорову водичку – й самі стають різнобарвними. Далі починається сяйво, як на картинах навколо пророків, святих і великих магів давнини. Тільки тут воно живе, а не намальоване, і набагато яскравіше – очі сліпить. Тому треба ще більше мружитися, щоб не сліпило.

Деякі ниточки закінчуються у веселці, деякі – в сяйві. Але частина найупертіших повзе далі. Із сяйва – в переливчасті струмені (зелень, охра, морська синява, а іноді – бура, бридка грязюка). Зі струменів – у плями тіней, які рухаються, бігають спритними павучками; і ще до маленьких фігурок-лялечок, і до великої статуї, що буває різна. Золота, срібна, залізна або бронзова, кам'яна або глиняна, а то й просто дубова; є просто як живі, до останньої зморщечки, до останньої складочки на одязі, а є – стук-грюк, сокирою рубані, наче чумчанські ідоли-бовванчики.

А дзвіночки! Веретенця! Торбинки, світлячки, змійки… Тільки треба пам'ятати, що в серцевині, як лілія в пупку Добряги Сусуна, крутиться-вертиться чорно-біла кулька.

Там старенькі з пряжею сидять.

…У мене завжди так. Я спочатку комірку зі старенькими бачу, потім – кульку з ниточками, потім дива, і лише потім вертаюся. І бачу, що це тато, чи мама, чи тітка Інгрид, чи дядько Освальд до тата в гості прийшов, чи ще хто.

Люди всі так зсередини влаштовані.

…Свічка, потріскуючи, догоряє, чадить, полум'я смикається, літери розпливаються перед очима. Я ще погано розумію розумні слова, але, здається, ось воно! У пам'яті спливають шкіряні палітурки книжок. «Синонімія аспектів мікрокосму» Бальтазара Дійшлого, «Семантика зв'язків на рівні еашів» Сальватора Лонге-Троля, «Тонкі тіла: від Канденції до Умбри» Орфеуса фон Шпреє – якби не вони, мені б нізащо не продертися крізь мудровану риторику Огастіуса Драбини в «Комбінаторіумі Начал». Але маючи батька-архіваріуса та доступ до закритих для рядових відвідувачів сховищ скрипторію…

Чадить, тріскотить свічка…

…Коли він увійшов? Ставний красень ніби хвилину тому переступив раму портрета пензля Вінсента Гольфайне: камзол бордового атласу, темні панчохи щільно облягають стрункі м'язисті ноги, церемоніальна шпажка, іграшка з витонченим руків'ям. І всі ці підв'язки, брижі, буфи, золоті пряжки на туфлях зі шкіри молодої віверни… Бездоганно! Лляні локони перуки вільно спадають на плечі. Породисте, довгасте обличчя аристократа – ввічлива маска, з-за якої визирає погано приховувана, зате природна нудьга.