Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

Навіщо він тут?

Звідки?

А, так, нагорі в розпалі урочистості з нагоди трьохсотріччя університету! Напевно, хтось зі знатних меценатів. Звичайно ж, його запросили – як інакше? – і йому швидко набридло товариство вчених мужів, сухарів і педантів…

Дивлюся на гостя.

Напевно, так дивилися б на мене три бабусі з комірки, якби одного разу побачили.

– У цих підвалах? У непроглядній темряві? Дитя моє, втікаючи від суєти, я не думав, що застану тут живу душу. Там, нагорі, свято, вогні, незабаром почнеться феєрверк…

Затиснутий у сильній руці, триглавий змій дихає язичками полум'я.

Свічник.

– Але ви також втекли від

вогнів у темряву? Чи не так, ваша… – закінчую запитальною паузою, бо не знаю, як звертатися до незнайомця.

– Ваша! – сміється він. Білі зуби, рум'янець на щоках, і несподівано сумні промінчики в куточках темних, уважних очей. – Дозвольте відрекомендуватися: наша навіжена високість, герцог д'Естрем'єр. Для близьких друзів – Губерт, для насмішників і підлабузників – Губерт Раптовий.

Обертаюся каменем.

– Чим займається мій освічений співрозмовник на самоті? Викликає духів з безодні? Пише історію Батьківщини? Насолоджується тишею?

– Міркую над суттю речей.

– Он як? Дивно! У глушині запилюжених архівів… І в чому, дозвольте поцікавитися, мій розважливий співрозмовник бачить згадану суть?

– Якщо це дійсно цікавить вашу високість…

Овал Небес!

Він слухає.


«Омфалос, як одне з космічних начал людини, тісно пов'язаний з елементалями Землі – це пуп, початок укорінення й росту зародка, аж до повновартісної особистості. Омфалічний культ – культ жертовності, пов'язаної з обертанням у часі, з Кругом Долі, смерті й народження. На відміну від фалічного культу, що символізує сходження ззовні всередину, призначення омфаліч-них зв'язків – зворотне…»


…Лицарі в молочно-білому: тролі-сніговики з почту Крижаної Імператриці. Лицарі у вугільно-чорній броні: смоляні плащі полощуться на вітрі.

Двір розділено на дві половини: чорну й білу.

– Світло й Темрява!

– Добро і Зло!

– Віват магістрові Хендрику!

Допоможи мені, Вічний Мандрівцю! Дай сили не розплакатися, не розреготатися вголос. Так вони розуміють суть буття, основу Світобудови, філософію двох Єдностей, що в потаємній глибині народжують Омфалоси, пуповину особистості, крихітну кульку, комірку з бабусями… Наївний фарс, балаган, двоколірний маскарад, серйозні гримаси напівдитячих облич – ще б пак! Дали доторкнутися до Великої Таємниці! Тепер ми Втаємничені!

Діти граються у війну.

Орден Зорі.

Це нічого, це дрібниця, я це витримаю. Головне – тепер є можливість працювати. Навколо мене цілий замок, нехай і маленький; навколо мене – Майорат, подарунок Губерта… Скрипторій, лабораторія, кабінет, можливість запрошувати необхідних консультантів. І – книги! Ті, котрих не знайшлося в університеті, про які навіть мріяти було страшно. Сьогодні привезли Еразма Чарівника: «Пуп землі, як він є», «Основи Універсуму», і здається, щось іще. Я знемагаю від бажання глянути, перегорнути, але доводиться чекати закінчення церемонії.

– Світло! Темрява!..

Чекаю.


«Уславлений семант Годфрей Хаґґі стверджував, що частка „ом“ означає священний голос, звук, що виник в особливому місці („лос“). Склад „фа“ означає „виголошувати“. Таким чином, „омфалос“ – „місце, де звучить Ом“, центр вібрацій мани, істинна зав'язь пупка особистості, а зовсім не божествений фалос, як вважають розумники з Колегіуму…»

А в балкона – різьблене поруччя.

Низеньке.


…Спека! Тіло горить, думки плутаються. Немає рук, немає ніг, нічого немає – лише судомно пульсує згусток рідкого вогню в животі. Темрява заступає погляд, світло випалює думки. Темрява. Світло. І я.

– Лікаря!

Швидше!

– Магістр! З балкона…

Не треба лікаря. Є інший спосіб, звичний з дитинства. Тільки – навпаки.

Дзвіночки! Веретенця! Торбинки, світлячки… Статуя, фігурки… Струмені, тіні, сяйво, веселка… Кулька… Комірка з бабусями: вони ще прядуть, ще не знають, їм не до мене. Вони не дізнаються. Намотую зверху кокон: нитки, нитки… Сяйво, веселка – все перетворюється на нитки, змотуючись у клубок – міцніший за найміцнішу броню… Тіні, фігурки! Світлячки…

Бабусі нічого не дізнаються.

Крутиться-вертиться кулька.

Омфалос.

CAPUT XV
«От би взяти людинку за якусь частинку і спитати, що ти за одна…»

Дивний сон, що перед кінцем почав скочуватися в кошмар, відвертий, як нагота досвідченої повії, обірвався раптово, немов його відітнули ланцетом медикуса-ампутатора. Перехід до реальності був надто різкий. І реальність ця сподобалася Кон-радові нітрохи не більше за зниклий кошмар: у трепетному сяйві зорі, що скрадається з-за обрію, над ліжком нависла лиховісна постать.

– Стояти! Всевидющий Приказ!

Не роздумуючи, барон просто з ліжка стрибнув на непроханого гостя, але заплутався у ковдрі, що сповила ноги ловчими тенетами, і впав на підлогу, боляче вдарившись коліньми. За мить він скочив, вихоплюючи з-під подушки кинджал, готовий битися…

Та ба, прибулець зник без сліду!

Невже спросоння привиділося? Сором який…

Конрад затамував подих, дослухаючись. Тихий шерех… подих? Звук долинав з-за високої спинки ліжка, прикрашеної парою горлиць у гніздечку. Барон рішуче ступив уперед. Назустріч над безневинними горличками спух здоровенний міхур мороку; праве зап'ястя обер-квізитора здавили м'які лещата, вивертаючи кисть. Рука, здавалося, втрапила в щупальця спрута-судноїда, маленького, ще дитинчати, але не менш небезпечного для плавця-одинака, шукача перлів або русалчиної ікри, аніж дорослий кракен – для корвета чи шхуни. Конрад змахнув лівою, цілячи кулаком, і лиходій одразу відсахнувся, метнувся в дальній куток, величезним павуком збіг по стіні й завис на стелі.

– Я не ворог є! – повідомили згори. – Я є великий друг і добродійник. Не треба мені колоти-рубати-різати. Ви зіпсути мою плащ.

– Пан Тирулега?!

– Так, це мій ім'я. Доброго ранку, ваша світлосте.

Обер-квізитор непоспіхом підійшов ближче, вдивився. Ікер Тирулега власною персоною сидів (висів? Лежав?!) на стелі й не падав. Стопи босих ніг його щільно впечатались у дві збіжні стіни. Спиною старий буквально розпластався по стелі; до крокв прилипли долоні моторошно вивернутих рук, ставши неприродно пласкими й широкими. Не вчепились, не вхопилися, а саме прилипли й розтеклися, як мисочка борошняного клейстеру, вихлюпнутого горе-штукатуром.

– Ви людина, пане Тирулего?

– А у вас є сумнівів? Я образитися до глибина душі.

Це ж треба: жоден м'яз не здригнувся. Завмер, як жаба-ли-пучка, тільки губи ворушаться, коли відповідає… А ні! Он, по долонях брижі пройшли. І закліпав часто.

– Зізнатися, є. Що ви робите в моїй кімнаті? Поясніть, будьте ласкаві! По-людськи.

– Я приносити гора вибачень. За торг… За вторг… За втор-жище. Мені могти злізти?

– Могти, – буркнув барон.

Треба було, звісно, тримати цього нетопира під стелею, поки не звалиться – у покарання за «вторжище». Але Конрад стомився розмовляти, ганебно задерши голову догори. Крім того, барон не був упевнений, що Тирулега взагалі коли-небудь звалиться. Залишиться висіти, поки не дозволять спуститися. Запросто.

Поделиться с друзьями: