Обитель героїв

– Не йдемо далі. Малий неживий товариш уповноважений заявити.

І справді, коли поранені в голову зникли, стало видно: за десять кроків, якщо перетнути малесеньке фойє, сиріткою притулилася арка напівкруглих воріт з яскраво-зеленого жадеїту, каменю, що охороняє мерців від розкладання. Витончені, льодяникові, лялькові, ворота просто-таки просили, щоб їх лагідно звали «ворітцями». За розкритими навстіж стулками була глуха стіна з мозаїчним панно: дід і онук мирно сидять на цвинтарній огорожі, боком до глядача. Стіна не здивувала вігілу – східці, що ведуть до входу в Тихий Трибунал, також упираються в грубо обтесані плити граніту, і лише від сторожових сфінксів залежить, чи відчиняться для відвідувача таємні двері? Дивувала швидше відсутність тут воротарів-сфінксів або якого іншого охоронного звірства.

Над аркою, виписане грайливими язичками полум'я, горіло гасло:

«ANIMA SANA IN CORPORE SANO»

– У здоровому тілі здоровий дух, – переклав послужливий дрейгур зі старореттійської, хоча його допомоги ніхто не потребував. – Двоє великих живих друзів і один малий живий супутник досягли мети. Комірки для життєдіяльності там. Вежа Досліджень там. Лабораторії для мирної праці там. Скажіть мені «спасибі».

– Спасибі, – за всіх відповіла вігіла.

– Немає за що, – дрейгур розвернувся й подибав назад.

* * *

Коли жінки закінчували бинтувати розбиту голову нічного гостя, той тихо застогнав і поворухнувся. Обер-квізитор присунувся ближче, помітивши тріпотіння вій і виразний рух очних яблук під повіками пораненого. Напевно отямився, але не поспішає це демонструвати, хитрун. Потерпілий виявився ще зовсім юним: ледь за двадцять, не більше. Малий зріст його викликав у Конрада неймовірну симпатію, а горб – співчуття. Обличчя горбаня змарніло, темні вусики, акуратно підстрижені щіточкою, «по-тугрійськи», підкреслювали блідість шкіри.

– Добродію, ви в цілковитій безпеці. Сміливо розплющуйте очі, вам нічого не загрожує.

Як і розраховував Конрад, нотки іронії справили потрібну дію: горбань перестав прикидатися. Молодь дуже боїться видатися кумедною чи легкодухою.

– Де я?

Поранений закашлявся.

– У клієнтелі біля В'ялянок. А тепер, якщо не заперечуєте, запитуватиму я.

– За яким правом?

– Припустимо, за правом одного з рятівників.

– Не заперечую. Тільки допоможіть мені злізти зі столу. Агов, клієнталю! Вина, і доброго… Миттю!

Голос молодика пролунав з такою несподіваною владністю, що господар випарувався, як ранкова роса під сонцем, поспішаючи виконати наказ. Конрад ледь підвів брову, дивуючись манерам конокрада. На знатного вельможу, від народження звиклого розділяти й владарювати, горбань не був схожий. Цікаво! Втім, якщо згадати, як наш приятель орудував своєю страхітливою шестоперою…

Злазячи зі столу, поранений мало не впав, і барон поквапливо підтримав горбаня, всадовивши на лаву. Сам присів навпроти, поставивши за звичкою свічку ближче до співрозмовника, щоб добре бачити обличчя.

– Як ви почуваєтеся?

– Бувало краще.

– Говорити можете?

– Можу.

– Тоді почнемо. Для початку – чотири запитання, за кількістю вершників, які бажали вашої смерті. Як вас звати, що ви за один, хто за вами гнався й чому?

– Спершу назвіться самі, пане рятівник.

– Барон фон Шмуц, – козиряти чином і рангом Конрадові не хотілося.

– Рене Кугут, мандрівний пульпідор.

– Перепрошую? Пульпідор?

Немилозвучне слово здавалося знайомим, але Конрад ніяк не міг пригадати, що воно означає.

– Чарівник-дентат, – без приязні повідомила містрис Форзац. – Зубодер за викликом.

Обличчя горбаня спотворила хижа гримаса, очі звузилися, блиснувши яскравіше за свічки. Пес біля ніг жінки підібгався й глухо загарчав, але поранений не звернув на Лю ніякої уваги.

– Надалі попрошу, пані, добирати слова! – відкарбував Рене. Ліва повіка горбаня помітно сіпалася. – Я пульпідор у сьомому поколінні! Лауреат турніру в Амараксі! Наша майстерність і талант не мають нічого спільного з…

– Містрис, пане. Містрис, – холодно виправила Марія Форзац, встаючи. І з гідністю полишила залу в супроводі пса.

Рене помітно збентежився.

– Якщо я образив даму, я готовий просити вибачення… – промимрив він.

– Ви зможете зробити це вранці. А поки що в нас залишилося ще два запитання. Хто за вами гнався, і чому вони прагнуть крові мандрівного пульпідора в сьомому поколінні?

– Недоліки професії, – знизав плечима Рене. Через горб це виглядало смішно. – Мене запросили в Чорно-Білий Майорат до стратега тамтешнього Аспіда.

– У Майорат?

– А що тут особливого? Зуби болять у всіх. У здитинілих лицарів, у баронів… У вас, приміром, флюс. А в аспідного стратега, скажу я вам, надзвичайно задавнений випадок! Пульпіт – дурниця. З ним я впорався заввиграшки. Але що скажете про широкий періодонтит, що розвинувся через жахливий прикус? Уявив себе, бач, Звіром Хи, відростив іклиська… Я йому тлумачу: ротова порожнина людини для таких ікол зовсім не пристосована, вони травмують ясна! А він, бузувір, горіхи клацає й шкіриться…

Пульпідор жадібно припав до кубка, принесеного клієнталем.

Барон чекав.

– Взагалі ж я сам винен, – напившись, Рене обтер вуса тильним боком долоні. – Сумлінність підвела. Накреслив йому на кожному зубі вібро-руну, зняв камінь, ну й не втримався: виправив прикус… Він у дзеркалі побачив, і за сокиру. Я – втікати, варта – за мною. Вони ж тупі, чорняки ці: якщо наказ отримали – луснуть, а наздоженуть. До речі, я перед вами в боргу.

– Ви, здається, казали щось про мій флюс? – з надією поцікавився змучений болем барон. – Чи не погодитеся… е-е… посприяти?

– Та дурничка ваш флюс… Тільки попереджаю: буде боляче. Недовго, але сильно. Я скажу, коли. Ви не бачили, куди подівся мій ретрактор?

Ретрактором виявилася знайома шестопера. На щастя, вона під час пошуків – напевно, за таємним наказом хазяїна – знову збільшилася до шести ліктів у довжину. Інакше навіть при смолоскипах шукали б до ранку. Повернувшись до рук горбаня, моторошне знаряддя почало гудіти, свистіти, потім дзижчати на нестерпних тонах, аж вухо різало, після чого скоротилося й умістилось у долоні пульпідора. Став зрозумілим секрет виникнення зброї нізвідки та зникнення в нікуди. Конрад зайвий раз нагадав собі, що перед ним не просто медикус, а медикус-чаклун.