Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

– Я сердечно дякувати.

Старий відліпив від крокв долоні, маятником гойднувся до стіни й плазом, як комаха, збіг униз. По тому звівся на ноги й покірно застиг, усім виглядом випромінюючи привітність. Взявши зі стільця чесучевий халат, обер-квізитор накинув його на плечі, загорнувся. Непристойно приймати візитера в нічній сорочці. А в халаті дангопейської роботи, вишитому сценами подвигів Кращого-з-Людей – ще за першої, нерозчле-нованої інкарнації героя – зовсім інша річ. Хоча тьмяне світло навряд чи дозволить Ікеру Тирулезі поцінувати красу вишивання.

– Сідайте, – барон вказав на стілець, що звільнився. – Я чекаю пояснень.

Сам він присів на край незастеленого

ліжка; відклав убік кинджал, підібрав з підлоги ковдру, закутав розбиті під час падіння коліна. Крадькома глянув у дзеркало, що висіло біля дверей, із задоволенням зауважив: Тирулега в дзеркалі відбивається. Значить, не бреше: людина.

– О, так, пояснювати! Із благих наміреніїв поспішати! До вас з'явитися в гость інкубоніс…

– Хто з'явитися в гость?!

– Інкубоніс. Чуже кошмар, – у слові «кошмар» Тирулега зробив сильний наголос на «о». – Я його ловити! Піймати.

– Піймали чужий кошмар?!

«Тільки божевільного в нашій компанії бракувало», – майнуло в голові Конрада.

– Так! Ох, я забути сказав: я є иртабаз каптор… Шйматель? Ловун? Ловитель? Ловець снулів. У п'яте коліно…

– Куди ви є? У яке коліно?!

– У п'яте. Батько, дєдушок, прадєдушок… Ви розуміти?

– Розуміти я…

– Ви добре розуміти? – з сумнівом перепитав Ікер. – Ви не стати різати ножик?

– Не турбуйтеся. Як-небудь зрозумію без різанини.

Уже вкотре барон пожалкував, що в цьому поході його не супроводить Генрієтта Кукіль. По можливості, в одній із ним кімнаті. Щоб у критичних ситуаціях підставити, висловлюючись мовою трубадурів, плече. Воно, звичайно, непристойно, коли пан і пані, не пов'язані узами шлюбу, на світанку виявляються підозріло близько одне від одного. Але, з іншого боку, сприяння Тихого Трибуналу, що не кажи, буває корисним, а істинний дворянин і кавалер ніколи не дозволить собі…

Фон Шмуц суворо обірвав уяву, що розігралася.

І розповідати Тирулезі про свої жалі не став.

* * *

– Ну як? – запитав Мускулюс, дочекавшись, поки дрейгур зникне за поворотом. Схоже, він не надто довіряв заявам профоса про безпеку переговорів. – Коли наших шукати почнемо?

Стомлено зітхнувши, Анрі потерла скроні кінчиками пальців.

– Уже шукаю.

– Успіхи є?

У темних очах малефіка жеврів сумнів.

– Є. Намистина закотилася під ліжко, а це сьома намистина із сьомого комплекту ворожіння на судженого-рядженого. Бірюза з яблучним відтінком приносить перемогу й удачу в справах, прискорює біг коня. Герань у поєднанні з вашим флаконом, пане Терц, – до клопотів, що потребують нашої особистої участі. Там ще побічне тепло домівки, але ним можна знехтувати. Півні на халаті гроса – самотність минає, але бійся сварки. Скандал з начальством попереджає про небезпеку скороспішних висновків. Ходячий небіжчик – до добрих вістей. Якщо він голий чи одягнений частково, прикриваючи сором…

– Повернімося до поквапливих висновків, – перервав Муску-люс лекцію з оперативної мантики. – Де чурихці тримають полонених квесторів?

Анрі розвела руками:

– А ніде. Квесторів, судячи з композиції мантуалій, в чуриху немає.

– Як немає?!

– Так. Немає, і квит.

Судячи з вигляду малефіка, він замишляв державний злочин: убивство співробітниці Тихого Трибуналу.

– І не передбачається? – втрутився кмітливіший Терц.

– Чому ж? Ви, пане, не звернули уваги на вплив бірюзи на півнів, у поєднанні з непрямою геранню. Передбачаються. Найближчим часом. Правда, віяло Наами пов'язане з дрібним розчаруванням, але, мені здається, віялом теж можна знехтувати.

– Виходить, треба чекати? – підбив підсумок профос.

– Виходить, треба.

І

вони ступили у ворота.

* * *

Ні, не божевільний, хвала Вічному Мандрівцеві. Ловець снів? Отакої! Доволі рідкісне заняття. Про ловців – інакше кажучи, морфінітів – Конрад чув, але з жодним із них досі знайомий не був. Тим часом Тирулега витяг зі складок балахона веселкову плетінку й струснув, демонструючи баронові. У плетінці мляво тріпотіла плямиста медуза з китицями звислих донизу щупальців. Китиці були огидні й жалюгідні. Всередині медузи мерехтів болотяний вогник з їдучою прозеленню.

– Це мій кошмар?!

– Ні, ваш світлість. Чужий. Я такий перший раз бачити. Кепсько розуміти можу…

– Добре, добре, – перебив старого барон, хоча після оригінального порятунку пульпідора та бігання по стелі язик не повертався називати Тирулегу «старим». – Про ваші таланти поговоримо трохи пізніше. Зараз мене цікавить інше: чому ви відразу не назвалися? Чого полізли битися? Я ж міг вас убити…

У останньому Конрад був далеко не такий упевнений, як хотілося б. Він добре пам'ятав вкрадливі лещата, що зчавили зап'ястя. Напевно, залишилися синці. «А міг і кістку зламати», – із запізненням дійшло до барона.

– Я не лізти! Не лізти! – Тирулега помахав у повітрі вказівним пальцем, немов відгонячи від себе наклеп. – Ви сам на мене скакнути козлотур! Я забояв… Забоятися. Голова зовсім дурний, коли забоятися. Тільки потім додумати: треба говорити, хто я є. Я й говорити.

Барон зітхнув.

– Гаразд, я вам вірю. Таке трапляється: коли людина з переляку в бійку лізе…

– З переляк, з переляк! – ствердно закивав Тирулега. – Я сильно переляк, коли ви скакати!

– А тепер повернімося до наших кошмарів…

– Не наш! Не ваш. Чужий. Сопірель. Як це… Водити? Наводити?

– Наведений?

– Так! Наведений. Блуд…

– Приблудний?

– Так! Приблудник. Правильно є. Бувати так: друг-ворог навмисно сон на людина наводити. Це – сопірель. У нас так говорити, посеред ловці снулів. А бувати, сон своя воля бігати. Чужий, приблудний і сам ходити ногами. Вагансомнул. Рідко-рідко бувати.

Конрад устав, пройшов з кутка в куток, заклавши руки за спину. «Як заарештований у камері», – спало на думку недоречне порівняння, і барон поквапився припинити ці переміщення. Зупинився перед Тирулегою, котрий шанобливо мовчав, глянув згори вниз. Обер-квізитору подобалося дивитися на людей згори вниз. На жаль, з огляду на зріст барона, випадала ця радість нечасто.

– То мій сон наведений чи приблудний? Сам з'явився? Чи наслали?!

Тирулега засмучено наїжився:

– Я не розуміти. Я каптор ирта… Ловець снулів більше сорок років, але такий снуль – перший раз. Сопірель. Вагансомнул. І капля-капелька – ваш. Всі разом. Ніколи не бачити.

Він знову втупився в плетінку зі спійманою «медузою».

– Ось тут зелень світити, мало. Бачити? Значить – сопірель. Свій сон – жовтяк або картата. Інкубоніс – червоний. І гори ясно. А тут висіти мотузки, ворушитися. Бачити? Вагансомнул. Приблуда. Він на мотузки літати сюди.

«Схоже, наш морфініт ніколи не бачив медуз, і не знає слова „щупальці“,» – відзначив Конрад.

– Щільний – виходити, правда. Пам'ять. Як мозки в голова. А тут кит-тиця?

– Китиці?

– Так, кит-тиці! Це значить – старенький, дуже. Багато кит-тиці. Багато років. Скільки ниточка, стільки разів снитися. Бачити?

– І скільки ж років нашому дорогому… м-м… інкубонісу? – обережно поцікавився обер-квізитор.

– Я не знати. Сто? Більше-менше… Точно не сказати. Перший раз – такий старий снуль. Ніколи не бачити, чути тільки. Від мой дєдушок. Завжди думати: казка…

Поделиться с друзьями: