Обитель героїв
Шрифт:
– Я сердечно дякувати.
Старий відліпив від крокв долоні, маятником гойднувся до стіни й плазом, як комаха, збіг униз. По тому звівся на ноги й покірно застиг, усім виглядом випромінюючи привітність. Взявши зі стільця чесучевий халат, обер-квізитор накинув його на плечі, загорнувся. Непристойно приймати візитера в нічній сорочці. А в халаті дангопейської роботи, вишитому сценами подвигів Кращого-з-Людей – ще за першої, нерозчле-нованої інкарнації героя – зовсім інша річ. Хоча тьмяне світло навряд чи дозволить Ікеру Тирулезі поцінувати красу вишивання.
– Сідайте, – барон вказав на стілець, що звільнився. – Я чекаю пояснень.
Сам він присів на край незастеленого
– О, так, пояснювати! Із благих наміреніїв поспішати! До вас з'явитися в гость інкубоніс…
– Хто з'явитися в гость?!
– Інкубоніс. Чуже кошмар, – у слові «кошмар» Тирулега зробив сильний наголос на «о». – Я його ловити! Піймати.
– Піймали чужий кошмар?!
«Тільки божевільного в нашій компанії бракувало», – майнуло в голові Конрада.
– Так! Ох, я забути сказав: я є иртабаз каптор… Шйматель? Ловун? Ловитель? Ловець снулів. У п'яте коліно…
– Куди ви є? У яке коліно?!
– У п'яте. Батько, дєдушок, прадєдушок… Ви розуміти?
– Розуміти я…
– Ви добре розуміти? – з сумнівом перепитав Ікер. – Ви не стати різати ножик?
– Не турбуйтеся. Як-небудь зрозумію без різанини.
Уже вкотре барон пожалкував, що в цьому поході його не супроводить Генрієтта Кукіль. По можливості, в одній із ним кімнаті. Щоб у критичних ситуаціях підставити, висловлюючись мовою трубадурів, плече. Воно, звичайно, непристойно, коли пан і пані, не пов'язані узами шлюбу, на світанку виявляються підозріло близько одне від одного. Але, з іншого боку, сприяння Тихого Трибуналу, що не кажи, буває корисним, а істинний дворянин і кавалер ніколи не дозволить собі…
Фон Шмуц суворо обірвав уяву, що розігралася.
І розповідати Тирулезі про свої жалі не став.
* * *
– Ну як? – запитав Мускулюс, дочекавшись, поки дрейгур зникне за поворотом. Схоже, він не надто довіряв заявам профоса про безпеку переговорів. – Коли наших шукати почнемо?
Стомлено зітхнувши, Анрі потерла скроні кінчиками пальців.
– Уже шукаю.
– Успіхи є?
У темних очах малефіка жеврів сумнів.
– Є. Намистина закотилася під ліжко, а це сьома намистина із сьомого комплекту ворожіння на судженого-рядженого. Бірюза з яблучним відтінком приносить перемогу й удачу в справах, прискорює біг коня. Герань у поєднанні з вашим флаконом, пане Терц, – до клопотів, що потребують нашої особистої участі. Там ще побічне тепло домівки, але ним можна знехтувати. Півні на халаті гроса – самотність минає, але бійся сварки. Скандал з начальством попереджає про небезпеку скороспішних висновків. Ходячий небіжчик – до добрих вістей. Якщо він голий чи одягнений частково, прикриваючи сором…
– Повернімося до поквапливих висновків, – перервав Муску-люс лекцію з оперативної мантики. – Де чурихці тримають полонених квесторів?
Анрі розвела руками:
– А ніде. Квесторів, судячи з композиції мантуалій, в чуриху немає.
– Як немає?!
– Так. Немає, і квит.
Судячи з вигляду малефіка, він замишляв державний злочин: убивство співробітниці Тихого Трибуналу.
– І не передбачається? – втрутився кмітливіший Терц.
– Чому ж? Ви, пане, не звернули уваги на вплив бірюзи на півнів, у поєднанні з непрямою геранню. Передбачаються. Найближчим часом. Правда, віяло Наами пов'язане з дрібним розчаруванням, але, мені здається, віялом теж можна знехтувати.
– Виходить, треба чекати? – підбив підсумок профос.
– Виходить, треба.
І
вони ступили у ворота.* * *
Ні, не божевільний, хвала Вічному Мандрівцеві. Ловець снів? Отакої! Доволі рідкісне заняття. Про ловців – інакше кажучи, морфінітів – Конрад чув, але з жодним із них досі знайомий не був. Тим часом Тирулега витяг зі складок балахона веселкову плетінку й струснув, демонструючи баронові. У плетінці мляво тріпотіла плямиста медуза з китицями звислих донизу щупальців. Китиці були огидні й жалюгідні. Всередині медузи мерехтів болотяний вогник з їдучою прозеленню.
– Це мій кошмар?!
– Ні, ваш світлість. Чужий. Я такий перший раз бачити. Кепсько розуміти можу…
– Добре, добре, – перебив старого барон, хоча після оригінального порятунку пульпідора та бігання по стелі язик не повертався називати Тирулегу «старим». – Про ваші таланти поговоримо трохи пізніше. Зараз мене цікавить інше: чому ви відразу не назвалися? Чого полізли битися? Я ж міг вас убити…
У останньому Конрад був далеко не такий упевнений, як хотілося б. Він добре пам'ятав вкрадливі лещата, що зчавили зап'ястя. Напевно, залишилися синці. «А міг і кістку зламати», – із запізненням дійшло до барона.
– Я не лізти! Не лізти! – Тирулега помахав у повітрі вказівним пальцем, немов відгонячи від себе наклеп. – Ви сам на мене скакнути козлотур! Я забояв… Забоятися. Голова зовсім дурний, коли забоятися. Тільки потім додумати: треба говорити, хто я є. Я й говорити.
Барон зітхнув.
– Гаразд, я вам вірю. Таке трапляється: коли людина з переляку в бійку лізе…
– З переляк, з переляк! – ствердно закивав Тирулега. – Я сильно переляк, коли ви скакати!
– А тепер повернімося до наших кошмарів…
– Не наш! Не ваш. Чужий. Сопірель. Як це… Водити? Наводити?
– Наведений?
– Так! Наведений. Блуд…
– Приблудний?
– Так! Приблудник. Правильно є. Бувати так: друг-ворог навмисно сон на людина наводити. Це – сопірель. У нас так говорити, посеред ловці снулів. А бувати, сон своя воля бігати. Чужий, приблудний і сам ходити ногами. Вагансомнул. Рідко-рідко бувати.
Конрад устав, пройшов з кутка в куток, заклавши руки за спину. «Як заарештований у камері», – спало на думку недоречне порівняння, і барон поквапився припинити ці переміщення. Зупинився перед Тирулегою, котрий шанобливо мовчав, глянув згори вниз. Обер-квізитору подобалося дивитися на людей згори вниз. На жаль, з огляду на зріст барона, випадала ця радість нечасто.
– То мій сон наведений чи приблудний? Сам з'явився? Чи наслали?!
Тирулега засмучено наїжився:
– Я не розуміти. Я каптор ирта… Ловець снулів більше сорок років, але такий снуль – перший раз. Сопірель. Вагансомнул. І капля-капелька – ваш. Всі разом. Ніколи не бачити.
Він знову втупився в плетінку зі спійманою «медузою».
– Ось тут зелень світити, мало. Бачити? Значить – сопірель. Свій сон – жовтяк або картата. Інкубоніс – червоний. І гори ясно. А тут висіти мотузки, ворушитися. Бачити? Вагансомнул. Приблуда. Він на мотузки літати сюди.
«Схоже, наш морфініт ніколи не бачив медуз, і не знає слова „щупальці“,» – відзначив Конрад.
– Щільний – виходити, правда. Пам'ять. Як мозки в голова. А тут кит-тиця?
– Китиці?
– Так, кит-тиці! Це значить – старенький, дуже. Багато кит-тиці. Багато років. Скільки ниточка, стільки разів снитися. Бачити?
– І скільки ж років нашому дорогому… м-м… інкубонісу? – обережно поцікавився обер-квізитор.
– Я не знати. Сто? Більше-менше… Точно не сказати. Перший раз – такий старий снуль. Ніколи не бачити, чути тільки. Від мой дєдушок. Завжди думати: казка…