Перекручена реальність
Шрифт:
– За що? – здивувалася Ольга. – Я пам'ятаю в школі тільки назву одного його роману. «Хіба ревуть воли…» здається.
– Хіба що здається… Він написав принаймні дві геніальні речі: «Хіба ревуть волі як ясла повні» та «Повія».
Ольга раптом пошкодувала про цю свою авантюру… Якийсь дивний цей Назар… На ботана не схожий, але таких вона не зустрічала навіть на лаві підсудних… Нарешті, підійшли до огорожі, відчинили хвіртку й потрапили у двір. Там нікого не було…
– Може, сьогодні вихідний?- запитала у розпачі.
– Та ні…Я дзвонив, сказали, що працюють.
Двір був доглянутий, тільки під лавою стояли три порожні пляшки з-під пива… Вони пройшли повз будинок у розкішний сад,
– На екскурсію? Зараз покличу.
Під час екскурсії Ольга оглядала стародавнє начиння цього житла і уявляла, як тут колись жила родина…Незвичайна родина, адже глава її – письменник. У вітальні стояло старовинне піаніно, обідній стіл… Усе зберігалося тут з любов'ю, і то був якийсь інший світ… Зовсім інший. Світ не бізнесу, не грошей, не злочинців, а чогось світлого і справжнього.
Екскурсовод монотонно розповідала про життя, яке колись вирувало у цих стінах. Три сини, жінка-німкеня, повік хвора… А працював Панас Мирний, як і її сестра Катя, бухгалтером. Ненавидів свою професію та мусив утримувати родину…
Потім поїхали до музею Котляревского, але то була зовсім інша історія. Комерція тхнула від самих воріт. Там товклися якісь наречені з гостями напідпитку… Виявилось, що задля залучення туристів, вигадали, що Котляревський опікувався молодятами.
Потім, взагалі – новина… Котляревский тут ніколи й не жив! Просто побудували сільську хатку «під Котляревського». Вийшли звідти пригноблені… Схотілося знову до Панаса Мирного, до його садочка, до справжньої хатки, де дух письменника досі ширяє над тим благословенним куточком…
Зненацька Назар запропонував: «Поїдемо до Опішні!».
– Але вже п'ята година вечора!
– Там заночуємо, а вранці подивимося музей гончарного мистецтва.
– Де заночуємо?
– У мене в колегії є знайомі…
Ольга заколивалася, та хлопець і не наполягав… Щойно всілися біля пам’ятника галушкам трохи оговтатися, як зателефонувала донька. Вона відійшла осторонь й впевнила її, що просто вийшла до магазину за хлібом, а взагалі – все гаразд. Навіщо так сказала? А як щось трапиться, не будуть і знати, де шукати суддю Дорош. Поки Назар з'ясовував у перехожого, як дістатися Опішні, вона вирішила зателефонувати подрузі Валі і розповісти коротенько про свої пригоди. В принципі, культурна програма, нічого такого, але краще, щоб хтось про це знав. Потім підійшла до свого супутника і весело вигукнула:
– Поїхали!
Дорогою до Опішні на звичайному сільському автобусі Ольга вслухувалась у цікавий полтавський говір і уявляла просте життя селян з їх проблемами. Дійсно, в автівці таким не проберешся. Їй-то що…А ось Назар – художник і він напевно мусить бачити людей, перейматися їхнім життям…
А в Опішні на їх чатував дощ… Трохи посиділи на автобусній станції, сподіваючись перечекати, та дощ все періщив і не думав спинятися на догоду мандрівникам.
– Приїхали у свинячий голос, – засміявся Назар і запропонував тим часом щось перекусити.
Купили у магазинчику свіжої пухнастої паляниці і з'їли її, запиваючи кефіром. Потім пішли до колегії.
– Скрізь – гарні люди й усі мої знайомі, – засміявся Назар, коли сторож з магазину побутової техніки дав їм целофанову обгортку, якою впаковують коробки з під холодильників. Накрившись тим целофаном, вони попрямували до колегії. Коли прийшли, вже лише мрячило. Тепер Ольга почувала себе чудово поруч з цим дивакуватим чоловіком і значно впевненіше. «З ним не пропадеш», – чомусь подумала.
А знайомої Назара в колегії не знайшли… Поїхала у відпустку…
– Де переночувати? – перепитала почтива тіточка у коридорі. –
Ми якраз готуємося до з'їзду гончарів, тож вільних ліжок не маємо. А згодні зупинитися на квартирі?– Так, звісно.
Боже, думала Ольга. Хто б побачив суддю Дорош у цьому селі, то подумав би, що вона з глузду з'їхала. Тітки Марії, до якої їх привели, радо погодилася прийняти мандрівників на ніч. В квартирі було чисто і охайно… Господиня запропонувала диван у кімнаті, та Назар угледів гамак в саду і сказав, що обожнює спати на свіжому повітрі. Довго в хаті не затримались, а пішли гуляти селом. Через мокрий яр вийшли до клуба, а там – концерт з нагоди Дня незалежності. І тут Ользі знову стало незатишно, бо Назар чомусь поводився так, начебто приїхав сюди сам: підходив до селян, заводив з ними розмови, питав про якісь дурниці на кшталт – як врожай, чи вродила картопля і таке інше. Потім, не звертаючи на неї жодної уваги, пішов до школярів, познайомився, представився журналістом і поцікавився, як їм живеться, що то за концерт… І навіть не дивився, чи сунеться за ним його супутниця. Ольга прокляла своє рішення їхати сюди… У такій дурній ситуації вона ще не була ніколи в житті… Що робити? Іди шукати тітку, забирати свої речі, та – гайда додому? На чому? Просто пастка якась! Як звідси вибратися? Вона ж не просто приблуда якась. Вона – поважна суддя Дорош! І як вона погодилася на цю авантюру? Чи в неї памороки забилися? Чи приворожив її цей невдаха?
Нарешті почало темніти… І вони пішли шукати свій тимчасовий притулок. Знову потрібно було перейти через мокрий яр… Ольга ковзалась на слизькій траві, а Назар подавав їй руку, проте було враження, що він її не бачить. Коли вилізли з яру на гору, він присів на звалене дерево, кивнув їй сісти поруч, витяг з наплічника планшет і заходився малювати ескізи облич. Ольга мовчки вдивлялася в останні промені сонця, яке вже геть зайшло за небокрай. Десь заспівав соловейко….У серпні?
– А ви десь працюєте? – запитала спересердя.
– Дрібним службовцем на пів-ставки…
– Дрібним службовцем? Як це? Хіба ви не художник?
– Приходжу на роботу, відсиджую свої чотири години й одразу про цю роботу забуваю.
– Хіба так можна?
– Можна.
– А як називається ваша посада?
– Адміністратор.
– Адміністратор? – у Ольги полізли очі на лоба.
– Так. Мій друг – директор цієї фірми, ось він мене й тримає на пів-ставки. А з іншого місця мене б давно викинули під зад коліном.
– То ви – ледар?
– Чому ледар? Маю широке коло інтересів, – говорив і одночасно малював голови якихось жіночок у хусточках. – Я пишу картини, багато читаю… Але цим на життя не заробиш. Хіба всі повинні робити кар'єру? Я не хочу ніякої кар'єри. Я хочу просто жити… Через те мені близький Панас Мирний. Справжні творчі люди зовсім не захищені… Але так було завжди на Землі. Ви ж чули, що Панас Мирний працював бухгалтером, щоб годувати родину. А ви уявляєте, як то цілий день бозна чим займатися, коли в голові складаються зовсім інші сюжети? І вдома не відпочинеш… А троє дітей! А родину годувати! А жінка завжди хвора й зі своїми проблемами! А лікувати її треба, а дітей виводити у світ, а дати їм пристойну освіту!…
– Та що ви на ту бідну дружину в’їлися? Завдяки їй і музей зберігся… Якби вона не була німкенею, то була би наразі його домівка щось на кшталт «музею Котляревського». Поназбирали б по селах якесь манаття, видали б за музей Мирного й наживалися б на тих, що беруть шлюб. Хоча то – просто музей народного побуту.
– Вам цього не зрозуміти. Даруйте, але Панасу Мирному від цього не легше… Його музей потрібний нащадкам, тобто мені особисто… А Мирний може, якщо б не тягався на ту кляту роботу, ще який шедевр нам залишив.