Перекручена реальність

– Кому це «нам»?

– Ви маєте рацію… Мені…І ще купці людей. Тим, хто живе після нього, і їм легше від того, що була в Україні людина, яка вміла писати справжні романи.

– Не розумію вас…

– Як би пояснити… От ви довго йшли до того, щоб стати суддею?.

– Так…

– І мрієте, що вас помітять, і ви станете суддею Верховного суду?

– Чесно кажучи, так…

– А ось уявіть собі іншого письменника – Бориса Грінченко. Людина народилася десь на Донеччині, і батьки говорили суто російською. А сам став українським письменником! Потім ще жалівся… Напишеш ту українську книжку, казав, та ще й мусиш її випускати за свій кошт. І так майже усі творчі люди, які не мають відношення до комерції…. І я…

Назар показав їй профіль одного дядька, з яким він розмовляв у сільському клубі, і пояснив.

– Своїми картинами я грошей не зароблю, бо вони позбавлені нальоту комерції. Колись художники малювали на побутові теми, і зараз то – шедеври. Наприклад, візьмемо знайому вам зі школи картину «Бурлаки на Волзі». Якісь бурлаки на далекій Волзі в царські часи… І це – шедевр, бо художник малював те, що бачив! А я написав картину – «Прохач в олігарха». Стоїть похнюплений інтелігент і просить грошей у олігарха, який на своїх тіньових оборудках нагромадив величезні статки. Неважливо, на що просить той інтелігентик. Може, щоб зберегти музейні цінності, які плавають у підвалах від розірваної труби. А може книжечку хоче свою видати, щоб залишити нащадкам роман про наше з вами життя… Ви ж знаєте, що ці олігархи та мільйонери – страшні «меценати»! Та за чиї гроші меценати? За гроші народу, який вони обібрали до нитки! Ці «меценати» запрошують на свята західних підтоптаних зірок, платять їм скажене бабло, а на цьому піаряться й репрезентують себе меценатами. А українська культура – у моторошному стані. Ніхто в неї не вкладає… І от я змушений сидіти довбаним адміністратором, щоб мати можливість писати картини, які може оцінять тільки після моєї смерті кілька людей, як невелика купка може оцінити творчість Панаса Мирного. І я цілком це усвідомлюю… До речі, щоб намалювати інтелігентну особу я в нашому місті нікого не знайшов для моделі. Спочатку шукав на вулицях та швидко зрозумів, що то марна праця. Пішов в інститути… Там трохи краще, та мені було потрібне обличчя інтелігента з діда-прадіда, а не від сохи… Довелося до Львова їхати. Там таких – навалом.

Ольга німувала… А Назар глянув на неї і одвернувся. Їй стало соромно. «Напевно думає, що сипле перла перед свинями… Та що йому відповісти? Я геть нічого не тямлю у його житті. Кинув родину… Ні слова про дітей. Хто їх годує і виводить в люди?».

…Вранці вони пройшли повз колегію, де почали з'їжджатися учасники з'їзду гончарів. В музеї їм не сподобалося… Особливо витвори сучасного мистецтва просто неба, які ніц не зачіпали у душі. Наприкінці екскурсії їм вручили по глиняній свистку, і – гайда додому.

… З порогу Ольга кинулася до крісла й довго сиділа, приходячи до тями… Як чудово провела свята! І так зненацька…. І так незвично…

Після ванни перевдягнулася в домашнє й зателефонувала Катрі.

– А ти знаєш, що письменник Панас Мирний усе життя працював бухгалтером?

– Та ти що? Колега?

– Так, Катю…І він ненавидів свою професію, яка, проте, надавала йому можливість годувати родину… А свої романи писав по ночах… Часто хатня робітниця бачила, як усю ніч в його кабінеті горіла свічка… А ранком він ішов на осоружну роботу. Катю, а ти давно перечитувала цей роман? Кажуть, що Мирний витончено описав там психологію злочинця, і що Достоєвський зі своїм Розкольниковим просто відпочиває…

– Хто каже?

– В Інтернеті прочитала…

– Ти що? Провела собі Інтернет? І з яких це вальтів ти зацікавилася українською літературою?

– Та ні, – зніяковіла Ольга. – Це я в Рити була й там… Зайшла розмова з друзями її брата, художниками…

Поклавши слухавку вона полізла до книжкової шафи, довго там рилася, поки нарешті не витягла з дальнього кутка сіру книжку, на котрій великими літерами було написано:

ПАНАС МИРНИЙ « ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ , ЯК ЯСЛА ПОВНІ »

Частина третя. Зброя та закон 1

Зброя – це знаряддя вбивства. Перші види зброї – дрюки, списи, рогатини та гострі ціпки – людина виготовляла з дерева та кісток. Потім навчилися робити з каменю сокири, вістря копій, ножі, шкребки й багато чого іншого. Щоб одержати сокиру або спис кам'яний наконечник вставляли в заздалегідь приготовлене ратище і закріплювали його за допомогою шкіряних ремінців. В запалі суперечки або бійки такими дрюками, сокирами й ножами захищалися та нападали на ворога.

Вогнепальна зброя піддала жару людським відносинам… Приготувати порох дуже просто: треба змішати селітру із сіркою та товченим деревним вугіллям. Тиск газів, які виділяються при згорянні пороху у замкнутому просторі, росте доти, допоки не спричинить вибух. Вперше порох застосували у Китаї в VII столітті, коли візантійці користувалися сполукою на основі нафти й селітри. В XI столітті знаряддя для стрілянини порохом з'явилися і в арабів, а до Європи вогнепальна зброя потрапила саме з Аравійського півострова. Перші рушничні стволи, у яких був запальний отвір і свинцеві кулі, з'явилися в Іспанії й називалися вони "карабом". В XIV столітті чернець Бертольд Шварц (пам’ятаєте гуртожиток студентів-хіміків імені монаха Бертольда Шварца?)написав книгу "Про користь пороху».

Рання ручна вогнепальна зброя являла собою гранований залізний ствол довжиною близько 40 см, який висвердлювався всередині. Біля магазину робили отвір для запалу, з боку дула засипали порох, утрамбовували забивачем і вставляли снаряд (камінь, обгорнений ганчіркою). В запальний отвір встромляли тліючу паличку, а ствол прив'язували до ціпка. Таку зброю у бою звичайно не перезаряджали, бо на це знадобилося б багато часу. У середині XV століття з'явилася кругла свинцева куля, а наприкінці – ґнотовий замок, який вимагав постійного тління джгута, який перед пострілом затискали губками курка. Щоб вистрілити, потрібно було підняти кришечку полиці, і курок із ґнотом опускався до запалу за допомогою пружини. Така зброя називалася аркебузою й мала дальність прицільного вогню в 20 – 25 метрів. Наприкінці XVII століття поширився кремінний замок, а потім вигадали мушкети й нарешті, – знайомі нам гвинтівки, які дали змогу стріляти на великі відстані. Нарізна зброя в багато разів збільшила дальність польоту кулі й точність пострілу. Саме гвинтівка визначила появу в майбутньому снайперських підрозділів.

Після винаходу в XVIII столітті бездимного пороху й капсульного запальника, а в XIX – унітарного патрона й автоматичної подачі боєприпасів, люди отримали пістолети та револьвери. Пістолет зручний тим, що він невеликий за розміром. Його можна сховати до кишені, а у потрібний момент витягти… Пістолет набагато зручніший за ножа. Адже ножем можна вразити супротивника лише на близькій відстані, і щоб його жбурнути потрібен простір для розмаху. А пістолет – зручніше і не вигадаєш. Щоб виростити людину потрібно багато сил і енергії… Не тільки їй самій, а і її батькам, учителям та рожичам. А вмерти… Витяг з кишені пістоля, зняв його з запобіжника, звів курок… Потім постріл в потрібному напрямку і – нема людини.. Немає чийогось сина, брата, батька, чоловіка… Або чиєїсь дочки, матері, сестри, дружини…Чи думає про це той, хто наразі цілиться? Ні… Не думає. Він думає про те, що його скривдили, що хтось його дратує, що дехто не чує його команд, слів, умовлянь. А якби не було цієї маленької штукенції? Що тоді? Кулаками б доводив свої погляди на життя? Морди одне одному набили б і розійшлися… А назавтра історія здалася б зовсім в іншому світлі. Не такою жахливою, не такою гострою…. Так, скривдили… Так, вилаяли… Знімай побої – іди до суду, чи якось по-іншому виладновуй справу… А може б назавтра зустрілися сперечальники і просто посміялися: «От дурні! І за що це ми билися?».

Важко давати поради, але вбивство – це крайній і найчастіше неприпустимий засіб вирішення проблеми. Адже із цього моменту людина стає вбивцею… Спочатку то – шок: «Я – убивця?». Прокидається зранку в сподіванні, що все то йому наснилося. А потім, коли виявляється, що від факту не забіжиш – спокійне розуміння: «Так… Я – вбивця». І світ від того не перекинувся догори ногами … Та як жити далі? І тут два шляхи: перший – «аби почати…», другий – щире каяття й довічні муки. Та в кожному випадку – клопоту повна голова… Суди, адвокати, ґрати, життя переходить в інший вимір… Всі інші проблеми – не такі вже й важливі… На думці одне: як вивернутися із цієї жахливої ситуації?

…І от суддя питає у батька, якого вбили нізащо на зупинці трамваю: «Яку міру покарання ви вважаєте справедливою?». А батько розводить руки: «Скільки б ви йому не дали, він рано чи пізно вийде з в'язниці й буде жити далі. А мого сина вже не повернеш…». Ось вам ціна того, що ходять українськими вулицями гарячі голови, які просто зняли перетинку з газового пістолета…

Дотепер не вирішено, чи можна дозволити населенню носити вогнепальну зброю? Різні країни по-різному ставляться до цього питання, та обговорюючи відповідний закон в Україні варто замислитися: навіщо властиво людині зброя? Адже її купують не для того щоб у шафі зберігати… Пересічні громадяни можуть і посперечатися на цю тему, а ось слідчі, міліціонери, судді, які надивились всього за свого життя, – майже одностайні у своїй думці: ніякого вільного продажу зброї.