Роман про Батьківщину

також дуже засмутився б. Я підіймаюсь на четвертий поверх — останній, сідаю на залізних

сходах на горище і плачу. Дзвенить дзвінок, мені набридає плакати, я з'їжджаю перилами

вниз і зовсім не боюся, що можу впасти. Дивлюся на пряжки своїх лакованих черевиків і

думаю, що вони дуже мені подобаються. Справді.

Я дуже чекала літа бо тоді мають початися канікули і можна буде не ходити до школи. Я

кажу Бабуні що одного класу мені напевно вистачить що мені дуже нецікаво у школі я і так

вмію читати й рахувати і писати також тільки у мене дуже поганий почерк і всі зошити в

ляпках бо чорнило постійно виливається у мене з ручки навіть не знаю через що Бабуня каже

що ж ти робитимеш дитино

Я кажу що буду працювати тому що тато працює і більшість людей працюють звичайно я

можу сидіти вдома і далі й малювати квіти на картоні але я хотіла би працювати і тоді в мене

вже напевно не буде часу ходити до школи

Бабуня сміється ким же ти будеш працювати

Я довго думаю над цим запитанням тому що я справді не знаю що я могла би робити і що я

вмію бо здається я вмію дуже небагато Я хотіла би працювати в магазині і продавати хліб

спершу я хотіла сказати що цукерки але потім вирішила що Бабуня подумає що це я тільки

задля того щоб наїстись солодкого донесхочу тому краще вже хліб

Бабуня хитає головою там треба знати таблицю множення і багато й швидко рахувати

Іаблиці множення ми ще не вчили, принаймні я такого не пригадую

А коли вчать табличку множення запитую в Бабуні

У другому класі каже Бабуня і ми домовляємося що я іще рік повчуся в школі вивчу

таблицю множення і тоді вже зможу працювати в магазині Може я тоді продаватиму тільки

цукерки більше нічого.

* * *

Коли мені холодно, я починаю думати про свою батьківщину, себто про країну, в якій живу.

Але там також не завжди тепло. Я шукаю місця, де можна зігрітися. І думаю про гарячий чай

або каву, про щось, що зігріває. Руки, очі, сплетені тіла. Щоб зігрівати одне одного, ми

роздягаємось і ділимося теплом своєї шкіри. Твоя шкіра пахне молоком, моя —

помаранчевими шкірками. Ми дихаємо одне біля одного й уже не можемо розрізнити наших

подихів. Ми стаємо дуже однакові, ми стаємо однією шкірою.

Часом мені серед ночі хочеться їсти, тоді я встаю і навшпиньки босоніж, щоб нікого не

збудити, прокрадаюся на кухню і шукаю в холодильнику сир і масло, щоб зробити собі

канапку. Я повертаюся з канапкою до ліжка, жую її в темряві й навіть не бачу, що я їм. І

зовсім не відчуваю смаку. Сьогодні вночі мені приснилося, що моє ліжко засипане чорними,

навдивовижу смачними, оливками. Оливки котилися простирадлом, зупинялися між моїми

пальцями, найбільше їх було в ногах, пальцями ніг можна було їх намацувати. Я

прокинулась і подумала, що тепер четверта ночі, ні, вже ранку. Подивилася на годинник,

циферблат якого світиться в темряві, і справді, була четверта година. Мені подобається знати

щось наперед. А наступної ночі приснилося, що в мене народився син. Я прокинулась від

власного сміху, я так радісно сміялась, бо в тому сні я була дуже щаслива.

Я згортаюсь у ліжку клубочком і розповідаю собі казку. Це я у гніздечку, тут тепло і зовсім

не страшно. Я думаю, що я маленьке каченя, — може, навіть не гидке. Може, з мене виросте

хтось гарний.

Як я живу іноді

Я слухаю кроки людей, які ходять вулицями, і намагаюся почути ті, які мені потрібні, але їх

не чую. Я перетворююся на слух. Мені здається, що я слухаю очима, грудьми, сонячним

сплетінням, пальцями. Я сплітаю й розплітаю пальці. Кроки на поверх вище не ті. Кроки

через стіну справа не ті. Кроки під моїм вікном і бризки сміху також не ті.

Мої пальці — годинникові стрілки, що відраховують час; вони рухаються і пєю швидкістю,

з якою я хочу. Мій час сьогодні тягнеться дуже повільно, чк розтоплений голландський сир.

Іноді я хочу зупинити час, тоді мої пальці міцно-міцно обіймають одні одних, але це не

завжди допомагає. Люди не фотографують речей, яких не бачать. Навколо є дуже багато

речей, яких нам не видно. Речі від нас ховаються, вони затуляють долонями свої обличчя і

стають невидимими.

Не можу розмовляти, мені важко багато говорити. Чому люди хочуть, щоб їм багато

розповідали.

Люди відчувають набагато більше, ніж говорять. Це ти так кажеш, і я з тобою погоджуюсь.

Багато хто так думає, але не каже. Багато хто так не думає. Багато хто не думає про те, що

відчуває. Це дуже небезпечно. Все атрофується. Якісь серцеві м'язи — ті, що відповідають за

почуття. Людина без почуттів — це людина без властивостей. Щось назавжди перестало

працювати.

Час спливає непомітно, я його не затримую. У деяких розмовах час перестає існувати.

Я не можу нічого втратити, бо все маю. І маю назавжди. Мої руки пахнуть кедром,

сандаловим деревом, ливаном і миррою. Є запахи, які не кожен витримає. Запах смерті мало

кому подобається. Не бачити не чути не розуміти не доторкатися.

Серце, як м'ячик, котиться по дорозі. Я виймаю своє серце і також пускаю його м'ячиком.

Тільки щоб хтось не наступив на моє серце і не розчавив його. У грудях у мене велика рана,

я затуляю її руками. Тепер усім буде видно, що в мене всередині. Виснажені легені.

Я вмиваюся з милом, щоб позмивати бруд, який налипає на обличчя, і пересушую собі

шкіру. Вона стягується і починає мені заважати. Я не можу з неї нічого змити, все воно

залишається. Дні налипають мені на обличчя, і воно старішає. Я не знаю, чому в мене такі

сумні очі. Може, це все через стягнену шкіру.