Роман про Батьківщину

гуляти у світлі місяця. Хоча вони виходять не тільки вночі. Часом, коли день теплий, і земля

не волога, і вночі не було дощу, вони виходять зі своїх підземних хаток, мружаться від

сонця, ідуть шукати якусь затишну й теплу галявину. Розсідаються кружка, хтось сідає по-

турецьки, хтось виставляє ноги у крихітних червоних черевичках, бо черевички гарні, і

треба, щоб їх бачили. Карлики шиють різнокольорові ковдри із клаптиків. Іще вони грають

на маленьких сопілках і бубнах. У декого з карликів поганий зір, і вони носять окуляри.

Далекозорий карлик не може засилити нитки в голку і просить сусіда підсобити. Я приходжу

в гості до карликів, також сідаю на землю, суху й зовсім не холодну, нічого не кажу, просто

дивлюся перед себе, і мені добре.

Болять місця у роті, там, де вже немає зубів і немає протезів. Це рани, які зажили, але все

одно залишаються ранами.

Ой мамо як давно ти не приходиш у гості ой мамо як давно ми не ходимо в гості одна до

одної

Хтось із нас плаче, а когось із нас ніхто не чує.

Я хотіла би все написати — і не зможу. Я би хотіла все розповісти — і також не зможу.

Уміти читати думки — і все буде швидше. Я знаю, що відбувається у тебе під шкірою, знаю,

що ти закушуєш губи і дивишся інакше. Знаю, чому так буває, і насправді добре, що так

буває. Тільки не треба боятися. Руки, які ми простягаємо назустріч, витягаються,

видовжуються і перестають бути нашими руками.

Як мені тебе запам'ятати, тобто як мені тебе вивчити. Я дивлюся на твої речі, я намагаюся

запам'ятати їхні запахи, я беру їх у руки і силкуюся уявити, як ти до них доторкаєшся,

намагаюся відчувати їх твоїми пальцями. Я дивлюся на постіль, яка ще зберігає обриси твого

тіла, і думаю, що дещо про тебе я вже знаю.

Хтось із нас помре першим, цього також не треба боятися. Господи, навчи мене сміятися,

порятуй мою душу. Якщо можеш порятувати мою душу, Господи, порятуй її сміхом.

Якщо можу сміятися, коли течуть сльози, значить, усе буде добре. Якщо я могтиму сміятися,

коли течуть сльози, значить, усе буде добре й надалі.

* * *

Мені не шкода того, що моє і що я втрачаю, або що у мене відбирають, або що кудись

зникає непомітно для мене, і я не встигаю оговтатись, і вже нічого немає. Це я намагаюся

собі довести, і змусити себе в це повірити, мовляв, мені нічого не шкода. Виходить слабо,

точніше, зовсім не виходить. «Після 35 треба фарбувати волосся у світлі кольори, не можна

фарбувати в темне та ще й із зеленими пасмами. І нащо ги фарбуєшся так радикально?» «А

мені подобається чорний. І зелений геж подобається». «А чоловік твій що казав?» «Він мене

ще не бачив.

Я в нього питала, як мені пофарбувати волосся, то він казав, що чорний гарно і зелений теж

нічого. Та йому байдуже, який колір, він мене будь-як любить».

Не ридай мене мати у гробі видяще. Не ридай мене мати во гробі зряще. Не ридай мене

мати, бо я ридатиму з тобою. Не ридай мене мати, не проливай сліз наді мною. Коли плачуть

матері, їм дуже боляче. І боляче на них дивитись, як вони плачуть.

Мати за мною не плаче. Ніхто за мною плаче. Ніхто мене не шукає. Господи, порятуй мою

втомлену окаянну душу, правда, я не зовсім знаю, що таке окаянна. Ну, звідки мені це знати.

як я хочу плакати сьогодні Боже як я хочу плакати

Якби ми були іроніками, то, може, не було би воєн. Це не мої слова, а одного дуже мудрого

чоловіка. Не знаю, від чого може врятувати іронія. І не знаю, чи ми би менше плакали, якби

не було воєн. Від чого люди менше плачуть. Люди плачуть так по-різному. Беззахисно,

голосно, жалібно, істерично, надривно, аж здається, що це не сльози, а саме життя з очей

витікає. Я найбільше боюся такого плачу, бо тоді вже годі чимось зарадити. Так за життям

плачуть: за своїм і за тими, кого любиш і кого вже немає.

Жовті хризантеми у вазі на підлозі. Красиво. Не можу відірвати від них очей. Хоча вони вже

в'януть і доведеться їх викинути. Треба буде купити інших квітів. Може, жовтих нарцисів.

Раніше я не любила жовтих квітів. Мене лякав цей колір. Тепер мені він подобається, не

знаю, що змінилося.

Один чоловік, який мене любив, віддав мені свого бронзового дельфіна, що приносить

щастя. Себто віддав мені трохи свого щастя. Це тепер я так думаю, бо тоді я не змогла ні

оцінити цього подарунка, ні зрозуміти. Дельфіни лагідні й сильні. Дельфінові було декілька

тисяч років. Він багато бачив і був дуже мудрий, але з вигляду цього не можна було сказати.

Цей дельфін живе у мене й досі.

Я дивлюся на себе в дзеркало у ванній і помічаю, що в мене тіло зрілої жінки. Дорослої

втомленої жінки. І мені стає дивно, і я відводжу очі, бо лячно на себе дивитися. Я себе такою

ще не знала. І не знаю, звідки взялась ця втома. Не можу збагнути, через що мені страшно.

Не через те ж, що тіло в мене втомлене і що це вже тіло не дівчинки. Чомусь мені перестало

подобатись дивитися на себе в дзеркало. Не через те, що тіло міняється. А через те, що моє

обличчя — це не я, і моє тіло — це також не я. І моє ім'я — це також не я. Можу жити без

імені і не бачити себе в дзеркалі.

Сьогодні я купила собі смугасті шкарпетки. Іще одні. Швидко в мене буде ціла колекція

смугастих шкарпеток. Інших шкарпеток я тепер не ношу з принципу. Ось які у мене тепер

принципи. Я ще багато чого не роблю з принципу. Просто зціплюю зуби також із принципу.

Смугасті рукавиці й шалики. Смугасті штани і спідниці, від яких я відвикла. Смугасте небо.

Смугасті дороги. Увесь світ смугастий, чорне біле червоне жовте зелене синє жовтогаряче

А сьогодні бачила на вулицях двох людей із безумними поглядами. Перший був чоловік із