Роман про Батьківщину

за Твоїм столом солодкі більше нічого не треба Твоя любов ранить Господи ми прийдемо до

Тебе тією дорогою якою зможемо ноги у нас натерті волосся у нас посивіло зір притупився

але ми впізнаємо Тебе навіть якщо будемо незрячі ми прийдемо як друзі Твої бо ми почули

Твій голос і запам'ятали його Ми приходимо до Тебе лагідні ми простили своїм ворогам і

полюбили їх ми забули образи і рани наші завдані любов'ю вже зарубцьовані наші серця

м'які та гарячі ми приходимо голодні й спрагнені ми давно не мали і ріски в роті але Ти

почастуєш нас своєю вечерою ми приходимо убогі в кишенях у нас порожньо бо ми не

збирали собі скарбів на землі губи у нас пересохли бо ми не хотіли іншої води окрім живої

нас гнали і переслідували ми багато втрачали ті кого ми любили від нас відверталися а ми

відверталися від тих кого не змогли полюбити на наших серцях залишалися рубці наші друзі

зачиняли перед нами двері коли надворі був дощ сніг і мороз і нам не було де голови

прихилити ми боялися що загубимось і що поруч із нами не залишиться нікого хто міг би

розрадити у хворобах у стражданнях у помилках у прикрощах

Ми прийшли до Тебе щоб схилити голови Тобі на груди

Знаючи що Ти нас чекаєш і що за Твоїм столом знайдеться місце і що Ти відчиниш перед

нами двері як гостинний господар У царстві Твоєму пом'яни нас Господи

* * *

Сон спокійний і легкий мені опустився на вії... заснути і не більш і знати що скінчиться цей

сон хоч би яким він був. Сон рятує, бо можна ні про що не думати. Ні про хліб насущний і

способи його роздобування. Ні про воду живу, й мертву, й пекучу. Ні про друзів і ворогів. Ні

про людей, які нас покидають і яких ми покидаємо. Ну, й нічого поганого не можна вчинити,

ніякої скверни поширити. Тому іноді я шкодую, що не можна весь час спати, уникаючи

спокус, бажань і помислів марних. А часом прокидаюсь і зненацька ні з того ні сього

починаю думати про мурашники моєї батьківщини. Мурашники висотних будинків,

мурашники вагонів метро та ескалаторів, мурашники супермаркетів, базарів, стадіонів,

танцмайданчиків, шкіл, дитсадків, більших і менших підприємств. Усе це дуже й дуже

заплутано, бо всі ці мурашники існують за своїми часом зовсім химерними законами. Усі

принаймні метушаться, дехто має мету, дехто навіть до неї приходить. Мурахи дуже сильні и

витривалі, хоча їх легко роздушити зверху, якщо наступити на них черевиком і так

потримати ногу. Люди моєї батьківщини, напевно, багато могли би розповісти про це

останнє, щодо перших двох якостей, я не дуже певна, що вони їм притаманні. Хоча хто його

знає. Я телефоную Ґеникові, щоб довідатися, що він про це думає. Про батьківщину, ясна

річ, бо ж ніщо інше мене тепер всерйоз не обходить. Ґеник каже, що батьківщина в глибокій

дупі, і я розумію, що ось мені й матеріал для подальших роздумів. Пожива для зголоднілого

й виснаженого мозку. Поезія у прозаїчні будні. Моя печальна й багатостраждальна

батьківщина дуже-дуже далеко зайшла. Так, що може звідти не вийти. Нам усім тоді

доведеться поспішити за нею (тим, хто хоче її наздогнати, ясна річ). Ну, а хто не хоче, всі

залишаються на місцях і не рухаються... зрештою, це також буде тема якихось роздумів.

Хоча чого це вона багатостраждальна, моя батьківщина. Насправді вона відморожена. Моя

відморожена батьківщина плаче гіркими слізьми. Мені самій хочеться заплакати, так мені

шкода чогось стає усіх відморозків, які неприкаяно тиняються по світі зі своїми

невирішеними проблемами, змерзлими пальцями на руках і ногах, непраними шкарпетками,

протертими черевиками, порожніми кишенями, нерозчесаними головами та великими

серцями, очі у них сльозяться від вітру й сонця, пальці у них тремтять від алкоголю й

нервового виснаження, голоси у них хрипкі й вицвілі. Дехто з них сідає на східцях

підземного переходу, щоб з'їсти свій хліб насущний, дехто вже не має сили зацікавитися

навіть насущним хлібом. Я серед них також вештаюся, час від часу мені буває навіть добре.

Якісь відморожені частини розморожуються, і стає тепло й радісно. Але потім вони знову

заморожуються, і тоді вже мало що помагає. А часом я просто думаю про те, що дощ

надворі, і що під осінні дощі добре читаються книжки, і що, може, було би добре ліпити

глечики, шити сандалі чи плести пояси — себто те, чого я не вмію, і що буде день, коли і я

зникну із поверхні землі, зникну назовсім, і я не знаю, що буде потім, не сумніваюся тільки в

тому, що світ, який залишиться без мене, — красивий. Ґеник сказав мені, що хотів би бути

архітектором і будувати мости через річки, щоб люди могли переходити з берега на берег

одні одним назустріч. Правда, потім він додав, що хотів би будувати крематорії — це теж

наче мости у вічність. Отак він пафосно промовляє, хоча потім обов'язково додає, що

вічність його не цікавить. Часом я йому вірю, а часом ні. Бо коли він туди нарешті потрапить

і побачить усе це, як воно є, на власні очі, він уже не зможе так думати і говорити.

А я? А чим я цікавлюся? Чим наповнюю своє існування? Чим годую своє тіло і живлю свою

безсмертну душу? Тіло моє немічне, душа моя виснажена. А це певна ознака того, що ні

тілові моєму, ні душі не пасує те, що я їм пропоную. Отой джанк-фуд, який я їм уперто

підсовую. Погано все це й невтішно. О Боже Боже мій Ти покинув мене знову так невчасно

чому Ти постійно нас покидаєш хоча ні Ти завжди поруч бо Ти всюдисущий це ми грішники

Тебе не помічаємо бо ми взагалі всього не помічаємо я занадто мало з Тобою розмовляю

Боже і взагалі це я не звертаю на Тебе уваги а не Ти на мене ах Господи мені все так важко

зрозуміти мабуть Ти мудро придумав цей світ тільки я постійно гублюся в ньому і мої речі

губляться. Губляться мої гребінці та рушники, зубні пасти й щітки, авторучки й інші потрібні