Рубаї (з іл.)

* * *

69 Ті, що освіти та знання надбали, Що світочем наук для нас палали, Не здужали із тьми цієї вийти: Сказали баєчку - і в сон запали.

* * *

70 Хто землю цю створив, ким небеса підперті, Від кого душі в нас, мов жорном, сумом стерті, О, скільки пишних уст і лиць ясних, як місяць, У землю заховав, в тісну шкатулу смерті!

* * *

71 Свого майбутнього ніхто не прозирне. Навіщо й думати про те, що неясне? I хвильки не марнуй (якщо не збожеволів), Бо й не зоглядишся, як вік твій промине.

* * *

72 Ковтає крапельку розбурхана ріка, На землю падає пилиночка легка. А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш, Як та дрібнесенька у вихорі мошка?

* * *

73 Хоч у гріхах бридких мої загрузли ноги, Я не журюсь, як той, хто жде згори підмоги. З похмілля гинучи, я знову буду пити Й минати з милою мечеті й синагоги!

* * *

74 Журитись завтрашнім, о друже мій, не слід: Вважай за знахідку скороминущий світ. Ми завтра кинемо шинок цей і пристанем До товариства тих, кому сім тисяч літ.

* * *

75 Хто в найтаємніше спроможний зазирнути, Той не шукає втіх і не боїться скрути: Якщо добро і зло - минущі, то байдуже, Слабим чи лікарем тобі судилось бути.

* * *

76 Ти був краплиною, тією, що назовні Огненні спалахи виштовхують любовні. День проживеш, а там... розвіє вітер прах твій! Тож майся весело і випивай уповні!

* * *

77 У мірочці вина топлю свою досаду, Побіля келиха, як багатир, засяду. З умом і вірою розлуку взявши тричі, Весілля справлю я з дочкою винограду.

* * *

78 Цей караван життя - предивна річ: Так мало у ньому щасливих стріч! Ей, чашнику, про судний день не думай! Лий, лий вино, бо пропадає ніч!

* * *

79 Весь вік про гурій пишновидих снитиму, Щодня вино - лози дарунок - питиму. Хай Бог пошле тобі покуту, кажуть... Хай шле, дарма, а я своє робитиму!

* * *

80 Вже сонце свій аркан метнуло ввись - і от У келих Кай-Хосров укинув свій клейнод. Пий, не міркуючи, бо всіх пора світання Коханки голосом зове до насолод!

* * *

81 Ми більш працюємо, ніж муфтій-горлодер; I в п'яних менше в нас у голові химер: Ми точим кров лози, а він людської прагне - Нехай же судить сам, хто гірший кровожер!

* * *

82 Ці чвари, підступи, нікчемне сум'яття... Доволі, чашнику, недоброго пиття! Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю, Як решта з келиха, цей залишок життя!

* * *

83 Душа моя болить, я думаю про друга, А в друга милого на серці інша туга. Навіщо ж гойнії тепер шукати ліки, Коли вже й лікаря перемогла недуга?

* * *

84 Що перед чаркою імперія Ковуса, Кубадів гордий трон, ясні клейноди Туса? Зітхання вранішнє з грудей коханця краще За молитви того, кого страшить спокуса.

* * *

85 Прожити сімдесят - і з думки викинь! Хай Тобою править хміль - тут тільки п'яним рай! Аж поки з голови твоєї зроблять глечик, Ти глечика з вином із рук не випускай!

* * *

86 Нас переслідує Недоля навісна. Присядемо ж удвох та вип'ємо вина! Ми добре знаємо, що на прощання й краплі Води звичайної нам не пошле вона.

* * *

87 Хоч землю я пройшов і в мандрах натомився, Але від того світ на краще не змінився. Я радий і тому, що на шляху важкому, Не знавши радості, я дуже й не журився.

* * *

88 Ти, в кого до утіх ненаситимий лас, Кому байдужий суд, що жде по смерті нас, Отямся, схаменись, поглянь навколо - бачиш, Що діє з іншими невідворотний час?

* * *

89 Хто все перевіряв на терезах ума, Для того жоден день не проминув дарма: Або вимолював собі прощення в Бога, Або за глек державсь руками обома.

* * *

90 Прийшли ми чистими - і стали ми брудними, Прийшли веселими - зробилися сумними. Гарячі сльози нам у серці запікались! Життя розвіявши, тепер у прах лягли ми.