Рубаї (з іл.)

* * *

91 Любов - це сонечко, що всесвіт огріває, Любов - чудесний птах, що в квітнику співає. Її не знає той, хто плаче солов'єм, Вона в душі того, хто мовчки умирає.

* * *

92 В той день, як чистого я не найду вина, I в ліках чую я отруту. Помічна Від смутку вічного волога пурпурова. Із нею п'яному й отрута не страшна!

* * *

93 На цій землі іще ніхто не зміг Дійти до квітів, не сколовши ніг. Щоб доторкнутись кучерів красуні, На тисячу зубців розбився ріг.

* * *

94 Не знаю, де Господь узяв заживок мій: В раю безгрішному чи, може, в пропасній? Вино, вродливицю та пісню серед поля Дай нам готівкою, а раєм сам здобрій!

* * *

95 Сказав я: «В рот вина й краплини не візьму! Вино - це кров лози, я ж кров не п'ю - й тому Зрікаюся». Спитав мене мудрець: «Не дуриш?» «О ні, це тільки жарт!» - я відповів йому.

* * *

96 О друзі, принесіть мені вологу пінну, У вид янтарний мій додайте ви рубіну! Коли сконаю я, вином мене обмийте І з доброї лози збудуйте домовину!

* * *

97 З місяцевидою над річкою, в саду, У квітах весело я вік свій проведу! Усе життя своє - сьогодні, вчора, завтра - Я пив і питиму, аж поки не впаду.

* * *

* * *

98 Троянда вранішня ошатністю своєю Чарує солов'я, співця свого. Під нею Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер Зриватиме й тоді, як станемо землею.

* * *

99 Хайяме, з Долею ти, мабуть, посварився? Їй соромно того, хто в тузі похилився. Підбадьорися ж, пий під ніжний стогін лютні, Пий, поки келих твій об камінь не розбився.

* * *

100 Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді, Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді! Коли ж підчаший вам налле вина хмільного,- Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.

* * *

101 З тобою краще річ серед руїн вести, Аніж молитись там, де не буваєш ти. Початок і кінець всього, що є! Як хочеш - В огні спали мене, а ні - у рай впусти!

* * *

102 Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже! Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже! На землю вилив ти вологу пурпурову! Чим хочеш присягну, що ти... ти п'яний, Боже!

* * *

103 Гончар голів людських - своє він знає діло: Витворні чаші він виготовляє вміло. Він на обрус життя нам перекинув чашу - Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло.

* * *

104 З твоєю ласкою не побоюся блуду, З твоїм світильником зніму з очей полуду. Коли вбереш мене у білий плащ прощення, Я й Книги Чорної боятися не буду!

* * *

105 Багато квітів є, живих земних окрас. Їх в землю втоптує немилосердний Час. Якби живилися з могил небесні хмари, Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!

* * *

106 Пішла б гора в танок, якби вина їй дав. Той дурнем народивсь, хто за вино картав. Я не закаюсь пить, бо без вина - не знаю, Хто б виховав мене і путь мені вказав.

* * *

107 Ось піала і жбан - візьми, моя кохана! Танцюй у квітнику, тепер пора весняна! Бо не одну таку, як ти, місяцевиду Час перетворював і в піалу, і в жбана!

* * *

108 Розбивши глечика, я не журився дуже, Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже. I потай мовив глек: «Колись я був так само Людиною, а ти - ти будеш глеком, друже».

* * *

109 О ти, що розум наш тобі не бачить краю! Побожний я чи ні - тобі байдуже, знаю. Я п'яний від гріха - й протвережаюсь тільки, Коли надію я на тебе покладаю!

* * *

110 О жителі могил, чиє безживне тіло На прах розсипалось, на попіл спопеліло! Яким же то вином аж до Страшного суду Вас небо загодя так страшно обпоїло?

* * *

111 Зустрінься з милою, не забарись Прогнати клопіт, що їй серце стис. Безмежна ця краса - недовговічна: Вона й у тебе з рук втече колись!

* * *

112 Юначе, підведись - горить зоря ясна! В прозорі келихи налий огню-вина! В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім, Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.