Широкий шлях

– Ба, глянь, Тарасе, що в мене є?
– показує крамну, безносу куклу, що тiтка принесла їй з панського двору.
– Це моя дитина, а ти будеш кум.

* * *

А на другий день в бур'янi Шевченко будує з булиги та коров'якiв курiнь. Збудував курiнь, заплiв його ромашками та глухою м'ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пiсочком. Далi порозставляв у куренi черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сiв, дожидає гостей. А гiсть не за горами - за бур'яном на колодцi сидить Оксана в довгiй материнiй корсетцi, з безносою "дитиною" на руках. Дiждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко "дитинi", пiшла до куреня. Незабаром гостi починають гостювати. "А випийте ще, кумо!" - "Не можу! Не можу, хiба трiшечки! Ой, яка пекуча!" - "Закусiть, кумо, чим бог послав". Беруть iз порожнiх черепкiв, як iз мисок, махають руками, плямкають губами, нiби п'ють i їдять. Планово, церемонно. Далi заводять злободенну розмову:

– Як у вас в полi i в городi, кумасю? Чи обсiялись, чи обсадились?

– Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тiєю клятою панською роботою свiту не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме?
– Стиха: - Ви не чули - кажуть, у Шандри яконома вбили?

Тут iз бур'янiв виглянуло зо три червоних од хвилювання й цiкавостi дитячi завоженi личка; уважнi, таємничi. Радiсний вигук:

– Ось де вони!
– I раптом гуртовий, добре зорганiзований спiв чи декламацiя:

Молодий - молода, Як собака руда!

У дбайливого господаря є запас i про цих гостей: вхопив у кутку куреня в обидвi жменi печиння, нагнав непроханих геть за бур'яни.

А матерям пiд хатою все видно i все чути.

– От здружили - i водою не розiллєш.

– Де ви бачили, там - без Тараса i дихнути не може. Тiльки прокинеться, не їсть, не п'є, зразу бiжить на вулицю. З язика в неї не зiходить Тарас.

– Мо' колись справдi сватами будемо.

– Рано загадувати. Хай ростуть здоровi.

Гукає:

– Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти.

Оксана:

– Дожидай, Тарасе, я зараз прийду.

Хлопець у бур'янi сам. Вже вечiр, а йти небезпечно: розвалять "вороги" хатину.

Дожидає. Видно ставок. Iз-за верб стиха влiз у воду мiсяць, почав полоскатись. Як запiзнiлий косар з пильного поля...

Було стемнiло, знову виднiє. Iз-за чиєїсь клунi визирає повний мiсяць. Вибравсь вище, мов пiдпалив бур'яни - засяяли. Свiтиться, як гадючi очi, люта кропива, синiм полум'ям палає гiркий полин, зелено висвiчує запiнена, скажена блекота. Високi будяки, як злодiї, з кiллям... Страшно й цiкаво... А що тут дiється пiзньої ночi? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак пiд голову, лiг: "Я трошки". "Тарасе! Тарасе" - i чує й не чує... Може, причувається? Може, за годину, може, за мить - над головою шелест: Оксана?

Сердито й лагiдно:

– Ось де вiн, заволока! Ану, вставай та зараз до хати!
– Катря.

V

А святами - до дiда. А тодi - до Оксани. У старого Iвана Шевченка, Тарасового дiда, святами завжди повно людей у хатi: дiд Iван грамотний, i в нього є велика книжка про святих мученикiв. Дiд Iван надiває олив'янi окуляри i починає повагом вичитувати про великi муки святої Варвари. Хто з бабiв слухає, хто куняє, чоловiки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: "Ото, господи". Вiкна й дверi поодчиненi, i знадвору чути веселий гомiн на уличцi. Тяжка й гiрка була та панська неволя, та не тiльки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом i спiвають, i жартують, i потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу - сила, не вмирати ж усiм. Чути у вiкно - на улицi регiт, раз за разом поривами. Дедалi дужче.

– Це, мабуть, притисся Перебендя з кобзою, пiти послухати, що там вигадує старий дурень.

Кидає набiк мiнею, виходить iз хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гостi. Посеред майдану - гурт людей, старi, дiти, молодь, обступили кругом старця - то нiма тиша, то шалений регiт. Ближче - чути тихий глухий старечий голос сипав якiсь немiчнi жарти. Ще ближче - чути тихий веселий шум струн на кобзi, як живий вiтер. Додає словами, аж гуцається:

Ой дiвчина-горлиця До козака горнеться, А козак, як орел, Як побачив, так i вмер.

Кiнчив, витирає пiт полою.

– Бач, старе луб'я, якої затинає! А вмирать!
– хтось iз старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осмiхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає слiпий. Певно, якi зiбралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашумiли струни... Залунав змiцнiлий голос. Урочисто, як святе письмо:

Ой, тисяча сiмсот дев'яносто першого року Прийшов указ од царицi Катерини З Петербурга-города...

Всi старi обличчя розцвiли, очi засяяли. Перезирались, смутно хитали головами - багато з старшого вiку людей добре ще пам'ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Сiч.

Мимохiть пiднiмались шапки на головах вгору i по-вовчому загорались очi. Зразу одчувалось, що тут пiд крiпацькими ланцюгами буяє сила - велика, могуча, що її не задушиш, що тiльки стряхнеться вона, то розiрве тi ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвiє, як порох. Це ж люду, це ж миру, як моря, а панiв тих - жменя. Як встане, як вигне спину... Та що й казати... Тiльки зараз - цить...

Мiж старими тута ж вертяться дiти, намагаючись угадати, чого це старi так затурбованi. Мало що розумiв i малий Тарас Шевченко з того, що спiвав кобзар, проте i в нього ворушилось у грудях щось гаряче i завмирало чогось маленьке серце.

Вирядили кобзаря, погомонiли, почали розiходитися. Вертається до своєї хати i дiд Iван з своїми гостями. Сiдає, зiтхнувши, за стiл дочитувати пекельнi муки святої Варвари, Євстафiя Плакиди. Цiкаве життя, аж дух захоплювало. Тiльки не тi вже думки в слухачiв - видно по гарячих очах. Ще цiкавiше. Сидять, як у якомусь снi. Хтось мимохiть перебиває читання.

– Що правда, то правда - мучили й тодi добре, тiльки усе ж, мабуть, на палi не садовили.

– Не додумались, - одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий i засмiявся.

– Або, кажуть, пекло!
– раптом, одсунувши убiк книжку, мiняє тон сам читач. Святобливий вираз - як вiтром здуло з його обличчя. Мов i не вiн.

Не на тiм свiтi, на цiм розвели його пани над нашими душами. Пан - гiрше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як i їх попадуть у руки - не помилують. Народ терпить, а як терпець увiрветься - хай тодi не просять - не помилують.

Раптом слухачi мов ожили, очi в усiх заграли. Один за другим:

– Дiду Iване, а розкажiть про Колiївщину!

– Еге, про Залiзняка та Гонту!

– Про гайдамакiв, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.

Дiд замрiяно:

– Еге ж! Гайдамаки! То були люди!
– одсунувся далi од книжки, тряхнув чубом. Каже:

Хвалилися гайдамаки, На Умань iдучи, - Будем драти, пани-брати, З китайки онучi...

I святе письмо лежить забуте, дiд починає розповiдати про тi часи, коли гайдамаки панiв рiзали та палили, як ножi святили, як вирiзували Умань. Слухали сусiди, нiмiли од жаху, чуб здiймався вгору.