Широкий шлях

А то чиї там оченята горять у кутку на припiчку, як iскри? I не дише.

– Тарасику, i ти тута? Iди, сину, надвiр гуляти, чого ти мiж старих затесався? Тобi ще рано таке слухати.

Тарас крутить головою: "Не хочу!"

Дiд:

– Хай слухає, виросте - своїм розкаже дiтям та онукам.

I не виходить до самого вечора. А вночi не спить, ворочається.

Мати:

– Чого не спиш, Тарасе?

– Мамо, гляньте: нiби щось горить у панських будинках?

Мати злякано до вiкна:

– Де? Вигадуєш, нiчого там не горить. То мiсяць... що це тобi в голову зайшло? Спи!

Перегодя знову:

– Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?

– Якi там гайдамаки? Наслухався, що старi говорять, а тодi щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогоднi до дiда? Еге ж - ходив?

– До дiда...

– Я ж так i знала. То ж дiд теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамакiв уже немає. Половили та повбивали. Спи.

А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'янi, рубає панам мечем голови з плечей. Пiдiйде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?", - "Я! Прости! Не буду!" Летить голова з плiч. До другого: "Ти пан Висоцький?.." - летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж свiт отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" - i царева злетiла з плiч голова, як галка. Бiжить Оксана, умита, чепурненька.

– Тарасе, що, ти робиш?

– Який я Тарас? Я - гайдамака!

– Що ж ти тут робиш?

– Не заважай! Бач - панам голови рубаю.

– I я! I я!

– Ну, добре, хай i ти будеш гайдамачка. На рушницю, стрiляй.
– Бере, цiлиться в будяк.

– Бу-бух!

– Трах! бах! рубай! бий!

В бур'янi закипiла вiйна - тихий вiдгук далекої гайдамаччини.

– Оксаночко, я розкажу тобi казку.

* * *

Звенигородщина - спiвучий куток України, в ньому Кирилiвка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих вiршах невiдомих поетiв, що звуть їх народними пiснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозi (спiвав), тiтка - про сербина, що намовив дурну дiвку отруїти брата. Обiщався сватать, а як отруїла, заспiвав їй iншої:

Як же тепер сватать, Що ти тепер гiрше ката, - Що ти тепер гiрше ката, - Отруїла свого брата...

Сестра Катря - на городi од початку до краю виспiвує легенду про брата та сестру, що звiнчалися, не впiзнавши одне одного, потiм виросли цвiтами:

Пiдем, сестро, горами, Розвiємось цвiтами. Ой ти зiйдеш - синiй цвiт, А я зiйду - жовтий цвiт... Будуть люди цвiти рвать, Будуть з нас грiхи знiмать.

Прийде вечiр - всi улицi в селi аж гудуть пiснями: на однiй - про ту Марусю, що з-за моря зiлля бажала, на другiй - про те, як пiдмовляють козаки з собою дiвку, десь ще на одному - не то спiвають, не то вичитують тягучим голосом - сiм загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплi, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невiстку, i та стала тополею:

Не вибрала льону, не пiшла додому, У чистому полi заночувала. До бiлого свiту тополею стала...

Там чабан на горi про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:

Та нема гiрш нiкому, Як бурлацi молодому.

А почнуть грати в селi весiлля - цiле море пiсень. Сумних i веселих, до танку - всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже пiдспiвував старшим, а було йому рокiв вiсiм-дев'ять - з дiвчатами на колодках витягував, якої не почнуть.

А часом коло ворiт заведуть з Катрею, - обоє голоснi - луна на все село iде:

Iще сонце не заходило, Наступила темнота...

Iшов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старi люди казали - на запорожця скидається, спинився, слухає:

– Що воно ото за пiдголоска виводить, не розбереш - хлопець чи дiвчина?

– питає людей, що сидять на призьбi.

– То так виводить мiй Тарас, - обiзвався Григор Шевченко, що сидiв у гуртi.
– Малий, ще оченашу не знає, а до пiсень, як старий.

– Добрий спiвака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, - гомонить до людей дяк.
– Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.

– Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче... Вiн уже охотиться до книжки i до школи. Другi дiти не хочуть, плачуть, а вiн уже набрид менi, щоб одвiв у школу.

– А скiльки йому на роки?

– Уже дев'ятий.

– Ого! Пора. Вже давно слiд було посилати.

* * *

А восени сидить Тарас за граматкою мiж школярами в дяковiй хатi, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб бiлий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобiт, а очi яснi та синi, як на росi льон. В школi тiльки його й чути. Стрiнувся якось на хрестинах iз дяком Тарасiв батько.
– А як там, пане дяче, мiй Тарас?

– I не приведи господи, що за гайдамака росте. Часинки не посидить тихо. Уже йому й достається од мене - не помагає. Нащо краще: кладу пiд рiзки, а вiн просить: звелiть придержати мене, а то, їй-богу, не влежу.

– Та вiн у нас i не такий уже розбiяка, як його уславили: як до нього добре - вiн удвiчi добрий. Тонкослiзний - що жалiсне почує, зараз плакать. Ну й упертий, нема чого ховати, як стане коли на своєму, як тур. Ну, а як йому грамота, пане дяче?

– Грамота йому - в руку. Пам'ять добра. Коли б смирнiший - кращого б i не треба.

– Та й я так гадаю, що грамоту вiн поборе: грамота ведеться в нашому роду. Що з нього буде, пане дяче?

– А що ж iз нього буде: попа не вийде, а паламар вийде добрий. Щось вийде, а що - буде видно колись. Побачимо, який вiн буде в письмi.

* * *

Нудна була наука в тодiшнiх школах, нудна i тяжка, учили з-пiд рiзок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався i до цiєї науки охоче. Вiн одчував iнстинктом, що за цiєю дякiвською безтолковою школою десь далi ховається справжня наука - ясна, радiсна... i цей чарiвний свiт, мов магнетом, тягнув до себе крiзь убогi грати дякiвської школи. Цiкавiша для учнiв ставала наука, коли пiсля часословця i псалтиря в школi починали учити "скоропису" - писанню. "У сусiда хата бiла", - напише дяк на таблицi, - переписуй! Було чисте свято. Для школяра Шевченка пiсля довгої i нудної церковщини це була справжня утiха. Папiр був тодi дорогий, а крiпаки бiднi, отже, грамотiям залишались для науки стiни, ворота, дверi для шкiльного писання.

Одного разу, прибираючи дякову "свiтлицю", Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще ранiш хлопець помiтив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написанi рукою дяка псалми, щедрiвки, пiснi, вiршi... Сидiв над ними хлопець, мов прикипiв, поки почув, як грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалась таємниця, як творяться на свiтi книжки. До жаги забажалось школяревi зробити самому таку книжечку, обмалювати вiзерунками i вписувать в неї тi пiснi та вiршi, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчостi, що в першiй своїй стадiї замiняється копiюванням i вибором чужих творiв... Потяг непереможний, жагучий... Хлопцевi мрiялась, навiть снилась мальована, позолочена книжка, у яку вiн по своїй вподобi уписував вiршi. Коли ж мрiю захотiв реалiзувати, довелось дечим поступитися. Ось чим. Справдi, де того взяти золоченого паперу? Була б добра книжечка i з абиякого, та й того де вiзьмеш? Прохав дома - не дають, мати захворiла, лежить, кажуть, зажди, коли намолотимо хлiба, то повеземо до Буслав'я, продамо. Дожидай, коли то буде, а тут - нетерплячка жити не дає. Аж помарнiв. Ходить з потуманеними очима, i одна в нього думка - де б узяти тих кiлька копiйок, хоч на один аркуш... Згорнув би його вшiстнадцятеро, i була б хоч невелика, а все ж книжечка. I раптом йому пригадались в суднику за мискою дяковi мiдяки. Аж жарко стало. "Красти?! Нiколи в свiтi! Що це я?" А йому нiби хто нашiптував: ну то що, як красти, - зате буде книжечка, бо iнакше де ж дiстанеш? "Нi, нi, я не хочу!" - крутив головою i махав руками хлопець. Але якась груба сила вхопила хлопця i, як руками, турляла на крадiжку, i не було сили в малого змагатися.