Спокута сатани

– За це я ще дужче захоплююсь нею!
– промовив я палко.
– Щиро кажучи, я дивуюся, що лорд Ельтон погодився…

– Погодився на що? Погодився брати дві тисячі гіней на рік? Боже мій! Я знаю незліченну кількість лордів і леді, які б негайно пристали на таку угоду! «Блакитна» кров стала рідкою та блідою, і лише гроші можуть згустити її… Даяна Чесней має мільйони доларів, і якщо леді Ельтон поквапиться вмерти, то я не подивуюсь, коли маленька американка з тріумфом обійме вакантне місце.

– Я не схвалюю таких мінливостей долі, - сказав я напівсердито.

– Джеффрі, друже мій, далебі, ви дивовижно непослідовні. Чи є яскравіший приклад мінливості долі, ніж ви самі? Шість тижнів тому ким ви були? Звичайнісінький базграч зі змахами крил генія в душі. Але ви не мали певності, чи є ці крила достатньо сильними, щоби піднести вас над темною колією, в якій ви билися, задихаючись і ремствуючи на нещасливу долю! Тепер ви мільйонер та зі зневагою відгукуєтесь про старого графа - лише тому, що він вирішив дещо збільшити свої прибутки, причому збільшити цілком законно, взявши на пансіон американську спадкоємицю та ввівши її до товариства, до якого б вона ніколи не потрапила. Тепер ви домагаєтесь - чи, принаймні, прагнете домагатися - руки графської дочки, ніби самі є нащадком королів.

– Мій батько був дворянином, - сказав я дещо погордливо, - і я нащадок дворянського роду. Ми ніколи не були просто людинами, й наш рід був одним з найшанованіших у графстві.

Лючіо всміхнувся.

– Я не маю в цьому ані найменшого сумніву. Однак просто дворянин набагато нижчий від графа - або вищий, зважаючи з якого боку дивитись! Насправді це не має жодної ваги за наших днів. Ми прийшли до такого історичного періоду, коли рід і стан утратили своє значення - завдяки тупій недолугості тих, хто наділений титулами. Буває подекуди, що пивоварів призначають на перів держави, пересічні торгівці стають делегатами графств у палаті общин; тим часом справжні старі дворянські родини настільки зубожіли, що змушені продавати свої маєтки та діаманти покупцеві, який призначає найвищу ціну, - а цим покупцем є найчастіше якийсь вульгарний залізничний король чи промисловий фабрикант. Ви ж, відтоді як отримали спадщину, перебуває те у значно кращому становищі; понад те - ви навіть не знаєте, як було здобуто ці гроші!

– Слушно!
– відповів я, замислившись; потім, раптом згадавши, додав: - До речі, я ніколи не говорив вам: мій померлий родич стверджував, що запродав душу дияволові та що все це величезне багатство є платою за тією угодою.

Лючіо вибухнув несамовитим реготом. Урешті заспокоївшись, він вигукнув:

– Що за ідея! Гадаю, він був несповна розуму! Не можу уявити собі нормальної людини, яка б вірила в існування диявола. Тим паче за нашої передової епохи! Дурна людська фантазія не має меж! Ми приїхали!

IX

Мій видавець, містер Моджесон, промовив: - Я, містере Темпест, думав про одну жінку.

– Справді?
– перепитав я байдужно.

– Так, про жінку, яка, попри те що її ображають і чинять їй перешкоди, швидко стає помітною. Ви, без сумніву, почуєте про неї в товаристві та в літературних колах.

І він кинув на мене побіжний напівзапитливий погляд.

– Однак вона не багата, тільки знаменита. Принаймні, на сьогодні ми не маємо до неї жодного відношення, а тому повернімося до наших справ. Єдиний сумнівний пункт у плані успіху вашої книжки - критика. Крізь руки тільки шістьох головних критиків проходять усі англійські книжки та часописи, а також лондонські газети; ось їхні імена, - і він простягнув мені папірець, списаний олівцем, - а також їхні адреси, наскільки я можу ручитися за їх достовірність, та адреси газет, до яких вони найчастіше дописують. Очолює список Девід Меквін, найгрізніший з усіх. Він пише всюди та про всіх; будучи шотландцем, він скрізь пхає свого носа. Якщо ви залучите до ваших справ Меквіна, то вам немає потреби клопотатися щодо решти: саме він зазвичай задає тон, крім того, він є близьким другом редактора «Дев'ятнадцятого століття», а це означає, що ви впевнено можете шукати в цьому журналі своє ім'я, тоді як без Меквіна це було б неможливо. Жоден критик не може працювати в «Дев'ятнадцятому столітті», якщо він не належить до кола близьких друзів редактора [9] . Ви мусите поладнати з Меквіном: інакше він може завалити вас - лише для того, щоб показати власну силу.

9

Автор має письмове свідчення містера Нофлеса про цей факт.
– Прим. автора.

– Це нічого не значить, - сказав я, - легке критикування книжки завжди сприяє її популярності.

– У певних випадках це справді так.
– Моджесон у зніяковінні куйовдив свою рідку борідку.
– Однак у більшості випадків - ні. Якщо твір рішучий, сміливий, оригінальний, то ворожа критика дійсно буде безсилою. Однак твір, подібний до вашого, потребує заохочення, словом, реклами…

– Бачу, ви не вважаєте, що моя книжка є достатньо оригінальною?!

Я відчував видиме роздратування.

– Любий пане! Ви, далебі… далебі… ну що я маю сказати?
– він усміхнувся, ніби перепрошуючи.
– Ви, далебі, дещо загостро реагуєте. Я вважаю, що ваша книжка демонструє дивовижну освіченість та витонченість думки; якщо мені вона видається недосконалою, то, можливо, це тому, що я сам не розумію тонкощів. На мою думку, єдине, чого їй бракує, це чіпкість - даруйте, не можу дібрати іншого слова! Я маю на увазі щось таке, що захоплює увагу читача та втримує її. Але, врешті-решт, це спільний недолік сучасних літературних творів: адже де нині ті автори, здатні відчувати так, аби змусити відчувати й читача.

Зо хвилину я мовчав: згадав про таке саме зауваження, почуте від Лючіо.

– Гаразд!
– нарешті сказав я.
– Якщо в мене не було відчуття, коли я писав книжку, то тепер уже його в мене немає й поготів. Але повірте, я відчував кожен її рядок! Напружено й болісно!

– Нехай так!
– промовив він лагідно.
– Імовірно, ви думали, що відчуваєте: це друга, вельми цікава фаза літературного темпераменту. Бачите, щоб переконати інших, треба спершу самому бути переконаним. Зазвичай, результатом цього буває особлива сила потягу, що виникає між автором і публікою. Можливо, я навів неслушні доводи; можливо, що під час сквапливого читання я дістав хибне враження про ваші ідеї. Так чи інак, книжка мусить мати успіх. Єдине, про що я прошу вас, - спробуйте особисто поладнати з Меквіном.

Я обіцяв зробити все можливе, і на цьому ми розійшлись. Я усвідомив, що Моджесон - людина тонша, ніж я собі уявляв, і його зауваження збудили в мені думки, не надто приємні для авторського самолюбства. Якщо моїй книжці справді, як сказав Моджесон, бракує «чіпкості», то вона не пустить коріння в людських розумах, - вона матиме лише ефемерний сезонний успіх, як один із тих «модних» літературних продуктів, що до них я відчував неподоланну відразу, і справжня слава буде для мене недосяжною - мені залишиться хіба що погана імітація слави, імітація, куплена за гроші.

Того дня я перебував у кепському настрої, й Лючіо помітив це. Він швиденько розпитав мене про зміст розмови з Моджесоном та розсміявся, коли почув пропозицію «поладнати» зі страшним Меквіном. Позирнувши на п'ять імен решти головних критиків, Лючіо знизав плечима.

– Моджесон має рацію, - сказав він.
– Меквін вельми близько спілкується з цими добродіями. Вони відвідують ті самі клуби, обідають у тих самих дешевих ресторанах та залицяються до тих самих фарбованих балетниць. Усі разом вони становлять маленьку братську спілку і роблять один одному послуги. О так! Якби я був на вашому місці, я б поладнав із Меквіном.

– Але як?
– спитав я; хоч я і знав ім'я Меквіна, оскільки зустрічав його підпис під літературними статтями у майже всіх газетах, та ніколи не бачив його особисто.
– Адже не можу я просити про ласку критика преси!

– Звісно, що ні!
– Лючіо знову розсміявся.
– Якби ви зробили таку дурницю, то зіпсували б усю справу! Найулюбленіша роз вага критиків - це попихання літераторів, які принизились до того, щоб прохати ласки - та ще в кого? У нижчих розумово людей! Ні-ні, мій друже, - ми поладнаємо з Меквіном інакше. Я з ним знайомий.