Спокута сатани

– Яка чудова звістка!
– вигукнув я.
– Слово честі, Лючіо, мені здається, що ви знайомі з усім світом!

– Я знайомий із більшістю людей, вартих знайомства, - відповів спокійно Лючіо, - хоча містера Меквіна я зовсім не зараховую до цієї категорії. Мені довелось познайомитися з ним за особливих обставин. Це було у Швейцарії, на небезпечному бескиді, званому Mauvais Pas [10] . Кілька тижнів я провів неподалік, залагоджуючи певні справи, та, будучи безстрашним і твердим на ногу, часто пропонував свої послуги проводиря. Тож одного дня примхлива доля дала мені задоволення проводити боязливого та жовчного Меквіна над безоднями Крижаного моря, і я розмовляв із ним вишуканою французькою мовою, про яку він, попри свою славнозвісну вченість, мав вельми слабке уявлення. Я знав, хто він є, і, знаючи його підступність, давно розглядав його як одного з легальних убивць честолюбних геніїв. Привівши його на Мauvais Pas, я завважив, що йому запаморочилося в голові; тримаючи міцно його руку, я сказав йому: «Містере Меквін, ви написали обурливу, найгострішого осуду варту статтю про твір поета N..
– і я назвав прізвище, - статтю, яка являє собою суцільну брехню від першого до останнього рядка, статтю, яка своєю жорстокою в'їдливістю отруїла життя людині, що подавала великі надії, та пригнітила шляхетний дух! Тепер мусите обіцяти мені, що коли повернетесь до Англії - якщо повернетесь!

– то напишете й надрукуєте в передовому часописі повне спростування вашої статті, почесний відгук на твір ображеного поета - він на це цілком заслуговує! Інакше ви полетите вниз! Мені варто лише випустити вашу руку!» Джеффрі, якби ви тільки бачили Меквіна тієї миті! Він стогнав, він звивався, він чіплявся! Ніколи ще оракул преси не перебував у такому неоракульському становищі. «Ґвалт! Ґвалт!» - намагався він кричати, але голос покинув його. Над ним височіли засніжені вершини, подібні до вершин тієї слави, якої він не міг досягти, і тому заздрив іншим; під ним зяяла прозора безодня, де крижані хвилі переливались опалово-блакитними та зеленими барвами; а десь удалині дзеленчали коров'ячі дзвіночки, наповнюючи звуками спокійне повітря, нагадуючи про зелені пасовиська та щасливі оселі… «Ґвалт!» - прохрипів він.
– «Ні, - сказав я, - це я б мав кричати на пробі: рука моя цієї миті тримає вбивцю. Ваша система вбивств гірша від системи нічного розбишаки: той убиває тіло, а ви вчиняєте замах на душу. Замах вам не вдається, але вже сама спроба є підлою. Ані крики, ані боротьба не допоможуть вам: ми сам на сам, навколо нас - лише вічна природа; віддайте запізнілу справедливість людині, на яку ви звели наклеп, або, як я вже говорив, полетите вниз!» Можна було б довго оповідати про це; але, щоб скоротити мою оповідь, я скажу, що врешті-решт він поступився й заприсягся виконати мою вимогу. Тоді, обійнявши його, ніби любого приятеля, я без пригод звів його з Мauvais Pas, і коли ми опинилися біля підніжжя гори, він - чи то зі страху, чи то з запаморочення - впав на землю, гірко плачучи. Чи повірите - раніше, ніж дісталися до Шамуні, ми зробились найближчими на світі друзями! Він зізнавався мені у своїх підлих учинках і дякував за можливість полегшити своє сумління; ми обмінялись візитними картками, і наостанок той самий Меквін, нічний кошмар літераторів, розчулившись після віскі та грогу (адже він шотландець!), заприсягся, що я - найвидатніша людина у світі і що, якби коли-небудь випала нагода зробити мені послугу, він її зробить. «Чи ви самі не поет?» - бурмотів він, падаючи в ліжко. Я сказав, що ні. «Дуже шкода!
– заявив він, і сльози після надміру випитого забриніли на його очах.
– Якби ви були поетом, я багато зробив би для вас, я б став рекламувати вас задарма!» Я залишив його хропти, і відтоді більше ми з ним не бачились. Однак гадаю, що коли я прийду до нього, він упізнає мене. Заприсягаюся на всіх богів, якби він тільки знав, хто тримав його поміж життям та смертю на Мauvais Pas!

10

Хибний крок (фр.).

– Але ж він знає!
– не зрозумів я.
– Ви ж обмінялися картками!

– Так, але це було вже потім!
– Лючіо засміявся.
– Можу вас запевнити, друже мій, що ми поладнаємо з Меквіном!

Історія, яку я щойно вислухав, надзвичайно зацікавила мене, тим паче що князь був наділений чудовим даром промовця і взагалі великим драматичним талантом: за допомогою жестів він яскраво відтворював перед моїми очима всю сцену, немов картину; я мимоволі висловив захоплення:

– Без сумніву ви були б неперевершеним актором, Лючіо!

– Звідки ви знаєте, що я не актор?
– спитав він; погляд його палав. За мить він швидко додав: - Не варто підмальовувати обличчя й кривлятися на театральному коні, неначе найманий блазень, щоб увійти в історію як відомий актор! Найкращий актор - той, хто найкраще грає комедію в житті, як я намагаюся це робити. Найкраще ходить, найкраще говорить, найкраще всміхається, найкраще плаче, найкраще стогне, найкраще сміється та найкраще помирає! Усе це сута комедія, позаяк у кожній людині живе німий, страшний, безсмертний дух, який є реальним, який не може вдавати, який існує і який виявляє нескінченний, хоча й безмовний протест проти брехні тіла!

Я ніяк не відреагував на цей вибух - я вже помалу звикав до його мінливих настроїв та дивної манери викладати свої думки. Така його поведінка лише підігрівала таємничий потяг, який я до нього відчував; його характер був для мене вічною загадкою, повною витончених принад. Час від часу я усвідомлював з невиразним відчуттям самоприниження, що був цілком під його владою, що моє життя цілковито перебувало під його контролем і впливом, і намагався переконати самого себе, що це добре - адже він має набагато більше досвіду та краще знає людей, ніж я.

Цього вечора ми знов обідали разом (так було досить часто) і розмова оберталась виключно навколо фінансових та інших ділових питань. Послухавши поради Лючіо, я здійснив кілька значних грошових операцій, що й дало нам широку тему для обговорення.

Стояв ясний морозяний вечір, приємний для гуляння, і близько одинадцятої години ми вийшли надвір; метою нашої прогулянки був приватний картярський клуб, у якому мій товариш хотів відрекомендувати мене як гостя. Будинок, де розташовувався клуб, стояв на маленькій задній вуличці, неподалік від Пел Мел; ззовні будинок мав досить скромний вигляд, але всередині відзначався пишним оздобленням, хоча позбавленим смаку. Серед блискучих вогнів розкішної англо-японської вітальні нас зустріла жінка з підмальованими очима й фарбованим волоссям. її вигляд і манери свідчили, що вона належить до найпоширенішого типу дам напівсвіту - словом, «жінка з минулим», одне з тих «чистих створінь», яких нині модно зображувати як мучениць людських пороків! Лючіо щось до неї промовив, вона кинула на мене шанобливий погляд і посміхнулась, потім подзвонила. З'явився стриманий, скромного вигляду лакей у фраку, котрий після ледь помітного знаку своєї пані, яка вклонилася мені, коли я проходив, провів нас нагору. Ми ступали килимами з найм'якішої повсті, і я завважив, що в цьому закладі всіх зусиль було докладено для уникнення шуму: навіть двері, оббиті грубою баєю, рухались на беззвучних завісах. На горішньому майданчику слуга обережно постукав у бічні двері; ключ повернувся в замку, й ми увійшли до довгастої кімнати, яскраво освітленої електричними лампами, заповненої людьми, які грали в «червоне та чорне» і в бакара. Коли ми ввійшли, деякі з людей поглянули на Лючіо та всміхнено схитнули головою, інші з цікавістю витріщились на мене, але загалом наша поява лишилась майже не поміченою.

Лючіо сів, аби відстежувати гру; я зробив те саме й відразу відчув, що проймаюся тим надмірним збудженням, яке панувало в кімнаті, - збудженням, подібним до безмовної напруги повітря перед бурею.

Я впізнав обличчя багатьох добре знаних громадських діячів - людей, відомих у політиці, про яких ніхто б не подумав, що вони своєї присутністю та авторитетом можуть підтримувати картярський клуб. Однак я намагався не виявити жодних ознак здивування й стежив за грою майже з такою самою холоднокровністю, як і мій товариш. Я був ладен грати і програвати, але не був готовий до дивної сцени, яка розігралась незабаром та в якій мені під тиском обставин довелося взяти участь.

X

Щойно гру, яку ми відстежували, було завершено, картярі підвелись і привітали Лючіо з великим завзяттям та дружньою сердечністю. Я інстинктивно вгадав з їхнього поводження, що вони дивились на нього як на особу, котра могла надати їм позику чи ще якось запомогти грішми. Він відрекомендував мене їм усім, і мені легко було зауважити, який ефект справило моє ім'я на більшість присутніх. Мені запропонували приєднатися до гри в бакара, і я відразу пристав на пропозицію. Ставки були марнотратно високі, але мене це анітрохи не лякало. Один із гравців коло мене був гарний ясноволосий молодик, аристократичного роду. Його відрекомендували мені як віконта Лінтона. Я звернув особливу увагу на його безтурботну манеру подвоювати свої ставки, вочевидь, лише задля бравади; коли він програвав, що траплялося найчастіше, він гучно реготав, неначе був п'яний або марив. Спочатку я був цілком байдужий до результатів гри й анітрохи не дбав, чи буду у виграші чи в програші. Лючіо не приєднався до нас, але сидів неподалік, спокійно спостерігаючи і, як мені здавалося, стежачи за мною більше, ніж за рештою гравців. Завдяки щасливій випадковості мені щастило, і я повсякчас вигравав. І чим більше я вигравав, тим більшим ставало моє збудження, аж раптом настрій мій змінився, і мене охопило дивне бажання програти. Я думаю, це був кращий поштовх моєї натури, що спонукав мене бажати власного програшу заради молодого віконта, який здавався буквально збожеволілим після моїх наскрізних виграшів, але відчайдушно грав далі. Його обличчя видовжилось і змарніло, його очі гарячково блищали. Решта гравців, які теж переживали нещасливу смугу, вочевидь, спокійніше на це реагували - а можливо, вони просто майстерніше приховували свої почуття. Як би не було, але я щиро прагнув, щоб моє диявольське щастя перейшло на бік молодого Лінтона. Але моє прагнення було марним: знов і знов я забирав усі куші, аж доки насамкінець гравці не підвелись, і віконт Лінтон разом із ними.

– Дощенту програвся!
– сказав він із силуваним гучним сміхом.
– Ви маєте завтра дати мені реванш, містере Темпест!

Я вклонився.

– Залюбки!

Він покликав слугу та звелів принести собі коньяку з содовою водою, а мене тим часом оточили всі інші, палко наполягаючи, щоб наступного вечора я неодмінно повернувся до клубу та дав їм змогу відіграти те, що вони сьогодні втратили. Я негайно погодився, і в розпалі розмови Лючіо раптом звернувся до молодого Лінтона:

– Чи не хочете заграти зі мною? Я закладаю банк ось цим.
– І він поклав на стіл два згорнені банкові білети по п'ятсот фунтів кожен.

Якусь мить усі мовчали.

Віконт жадібно пив коньяк із содовою; через вінця високого келиха він зирнув на білети жадібними, налитими кров'ю очима, потім байдужно знизав плечима.

– Я нічого не можу поставити, я вже сказав, що дощенту про грався, не можу більше грати.

– Сідайте, сідайте, Лінтоне!
– наполягав якийсь пан, що стояв позаду від віконта.
– Позичте в мене та грайте.

– Дякую, - відмовився той, зашарівшись, - я вже й так забагато винен вам. У кожному разі, це дуже мило з вашого боку. Ви продовжуйте, панове, а я подивлюсь.

– Дозвольте мені вмовити вас, віконте, - промовив Лючіо, дивлячись на нього зі своєю загадковою усмішкою, - тільки для задоволення! Якщо ви не можете поставити грошей, поставте яку-небудь дрібничку, щось номінальне, лише для того, щоб подивитись, чи повернеться до вас щастя.
– І він витяг марку.
– Ця марка часто позначає п'ятдесят фунтів; нехай цього разу вона позначає щось вартісніше за гроші - вашу душу, наприклад!

Рознісся вибух реготу. Лючіо сміявся разом з усіма.

– Я сподіваюся, що ми всі досить обізнані в новочасних науках, щоб не визнавати існування такої речі, як душа, - вів далі він, - то му, запропонувавши таку ставку, я насправді запропонував менше, ніж волосина з вашої голови, бо волосина є щось, а душа є ніщо! Хочете ризикнути цією неіснуючою величиною і спробувати ви грати тисячу фунтів?

Віконт випив коньяк до останньої краплі й повернувся до присутніх. Очі його горіли насмішкувато й виклично.

– Гаразд!
– вигукнув він.

Товариство посідало. Гра була короткою та майже безжиттєвою у своїй поквапливій ажитації. Досить було шести-семи хвилин, щоб Лючіо встав переможцем. Він посміхнувся, вказуючи на марку, яка позначала останню ставку віконта Лінтона.

– Я виграв!
– сказав спокійно князь.
– Однак ви мені нічого не винні, любий віконте, оскільки чим ви ризикували? Нічим! Ми грали просто для задоволення. Якби душа існувала, то я, звичайно, зажадав би вашої; хоча, між іншим, уявлення не маю, що б я з нею робив!
– І він засміявся.
– Що за дурниці, чи не так? Ми повинні бути вдячні долі, що живемо в передові дні, коли дурні забобони поступилися місцем прогресуй чистому розумові! Добраніч! Завтра ми, Темпест і я, дамо вам абсолютний реванш; безумовно, фортуна повернеться до вас, і ви неодмінно виграєте! Ще раз добраніч!