Спокута сатани

Він простяг руку; зворушлива ніжність світилась у його темних очах; у його манерах проглядалася якась дивовижна лагідність. Щось - я не міг визначити, що саме, - тримало всіх нас ніби в хвилинному зачаруванні. Картярі з інших столів почули про ексцентричну ставку й тепер здалеку дивились на нас із цікавістю. Утім, віконт Лінтон зовні поводився надміру весело; він палко потиснув простягнену руку Лючіо.

– Ви надзвичайно добра людина, - сказав він, промовляючи слова трохи сквапливо.
– І запевняю вас серйозно, що якби я мав душу, я залюбки тієї ж миті віддав би її за тисячу фунтів. Душа мені не потрібна, а тисяча фунтів вельми б знадобилась. Утім, я переконаний, що виграю завтра!

– І я в цьому переконаний, - лагідно промовив Лючіо.

– Мій приятель Джеффрі Темпест зовсім не суворий кредитор - він може почекати. Але що стосується програної душі, - він зробив паузу, пильно дивлячись в очі юнака, - то я, звичайно, не можу чекати!

Віконт невиразно всміхнувся на цей жарт і майже відразу залишив клуб.

Щойно двері за ним зачинились, багато хто з картярів обмінявся промовистими поглядами й кивками.

– Банкрут!
– сказав хтось упівголоса.

– Його картярські борги перевищують суму, яку він у змозі сплатити, - додав інший, - і я чув, що він втратив п'ятдесят тисяч на верхогонах.

Ці зауваження було зроблено так байдужно, неначе йшлося про погоду. Кожен картяр був до самих кісток самолюбним, і поки я спостерігав їхні черстві обличчя, моїм тілом перебіг дрож шляхетного обурення - обурення, змішаного з соромом. Я не був іще зовсім бездушним і позбавленим милосердя, хоча тепер, коли озираюсь на ті дні, які тепер видаються мені схожими скоріш на дивне видіння, ніж на дійсність, я усвідомлюю, що з кожною прожитою годиною ставав дедалі брутальнішим егоїстом. Однак тоді я був іще настільки далекий від очевидної підлоти, що подумки вирішив того самого вечора написати віконтові Лінтону, що відмовляюсь від його боргу. Коли ця думка пронеслася в моїй голові, я мимохіть позирнув на Лючіо й зустрів його пильний допитливий погляд. Він усміхнувся й дав мені знак іти за ним.

За кілька хвилин ми вийшли з клубу й опинились на зимному нічному повітрі, просто неба, в якому виблискували крижані зірки. Мій товариш поклав руку мені на плече.

– Темпесте, якщо ви маєте намір виявляти добросердість і спів чувати негідникам, я розійдуся з вами!
– сказав він, і в його голосі чудернацьки поєднались іронія та серйозність.
– Я бачу з виразу вашого обличчя, що ви задумуєте якийсь великодушний вчинок. Ви хочете звільнити Лінтона від його боргу? Даремно турбуєтесь. Він народився негідником і ніколи не прагнув стати іншим. Чому ви маєте співчувати йому? З перших днів після виходу з колегіуму він тільки й робив, що жив розпусним життям. Він підлий розпусник, який заслуговує на повагу менше, ніж чесний пес!

– Однак хтось, гадаю, любить його!
– сказав я.

– Хтось любить його!
– повторив Лючіо з незрівнянним презирством.
– Оце сказали! Три балетниці живуть його коштом, якщо ви про це! Його мати любила його, але вона померла: він розбив її серце. Він негідник, кажу вам; нехай він сповна сплатить свій борг, включно з душею, яку він так легко поставив на карту. Якби я був дияволом і виграв цю оригінальну душу, то гадаю, що, згідно з традиціями священиків, я б залюбки сам розклав вогнище для Лінтона; але будучи тим, чим є, я говорю: нехай людина сама готує собі долю, нехай усе йде своїм звичаєм, і як він ризикнув усім, нехай усім і пожертвує.

Тим часом ми повільно йшли вулицею Пел Мел; щойно я зібрався відповісти, як на протилежному боці, недалеко від Малборо-клубу, побачив постать людини. Я не міг утриматись від мимовільного вигуку:

– Він там! Віконт Лінтон там! Рука Лючіо міцно тримала мою.

– Ясна річ, ви не будете тепер із ним розмовляти!

– Ні. Однак мені хотілось би знати, куди це він прямує. Він іде не зовсім твердо.

– Звісно, що п'яний!

І обличчя Лючіо прибрало того самого виразу невблаганного презирства, який я часто бачив і з якого дивувався. Ми на мить затримались, стежачи за віконтом, який безцільно проходжувався сюди-туди перед клубом, аж поки, вочевидь, не дійшов раптового рішення; тоді він зупинився й гукнув кеб. Вишуканий екіпаж на безшумних колесах під'їхав миттєво. Віконт заскочив у нього, віддавши наказ кучерові. Кеб швидко наближався до місця, де ми стояли; щойно він проїхав повз нас, як тишу прорізав гучний пістолетний постріл.

– О Боже!
– вигукнув я, похитнувшись.
– Він застрелився! Кеб зупинився. Кучер зістрибнув з передка; клубні швейцари, лакеї, полісмени та безліч люду, який назбігався бозна-звідки, вже юрмились навколо екіпажа. Я кинувся був уперед, аби приєднатись до натовпу, який швидко збирався, але сильна рука Лючіо обвила мене, і він щосили потяг мене назад.

– Будьте холоднокровні, Джеффрі!
– вмовляв він.
– Невже ви хочете зрадити клуб і всіх його членів? Погамуйте ваші безумні поривання, друже мій: вони доведуть вас до нескінченних клопотів. Якщо людина померла - вона померла, й усьому кінець.

– Лючіо, ви не маєте серця!
– вигукнув я, відчайдушно вириваючись із його рук.
– Як ви можете взагалі щось міркувати в такій ситуації! Подумайте! Я - причина цього зла! Моє кляте щастя в бакара було останнім ударом долі для цього нещасного юнака! Я переконаний у цьому! Я ніколи собі не пробачу!

– Слово честі, Джеффрі, ви занадто м'якосердий, - сказав він, тримаючи мою руку ще міцніше й поспішаючи відвести мене всупереч моїй волі.
– Ви мусите облишити сентименти, якщо прагнете мати успіх у житті. Ви думаєте, що це ваше «кляте щастя» спричинило смерть Лінтона? По-перше, називати щастя «клятим» - суперечність у визначенні; по-друге, для свого остаточного зруйнування віконт не потребував цієї останньої гри в ба кара. Вас нема в чому винуватити. І заради клубу, якщо не задля чогось іншого, я не маю наміру вплутувати ані вас, ані себе в історію самогубства. Коронер завжди сповіщає про подібні випадки в двох словах: «Тимчасове божевілля».

Я здригнувся; душа моя боліла: у кількох кроках від нас лежало закривавлене тіло людини, з якою я так недавно розмовляв, - і, незважаючи на слова Лючіо, я визнавав себе її вбивцею.

– «Тимчасове божевілля», - повторив Лючіо, ніби говорячи сам до себе.
– Докори сумління, відчай, сплюндрована честь, розбите кохання, разом із новочасною науковою теорією про розумну «ніщоту»: життя - ніщо, Бог - ніщо і збезуміла людська одиниця - так само ніщо; «тимчасове божевілля» виправдовує її зникнення в нескінченності. Слушно сказав Шекспір, що світ божевільний!

Я нічого не відповідав - я був охоплений власними гіркими відчуттями. Я йшов, не усвідомлюючи, що йду; коли я глянув на зірки, вони тремтіли та кружляли перед моїми очима. Раптом слабка надія з'явилася в мене.

– Може, - припустив я, - він насправді не вбив себе, а лише здійснив спробу?

– Його вважали першорядним стрільцем, - заперечив спокійно Лючіо.
– Це була єдина його риса. Він не мав принципів, але стріляв влучно. Я не можу собі уявити, щоб він не поцілив.

– Це жахливо! Годину тому жити… а тепер… кажу вам, Лючіо, це жахливо!

– Що? Смерть? Вона й наполовину не така жахлива, як хибно прожите життя, - відповів він із серйозністю, яка справила на мене велике враження, попри моє хвилювання.
– Повірте мені, душевний біль і сором навмисне нечесного існування значно гірші за муки того пекла, яке змальовують священики. Ходімте, ходімте, Джеффрі, ви надто близько до серця берете цю історію, вас винуватити немає в чім. Якщо Лінтон «щасливо скінчив» самогубством, це - найкраще, що він міг зробити. Він нікому не був потрібен. Далебі, з вашого боку велика слабкість - надавати дрібниці такої ваги. Ви лише на початку власної кар'єри.