Таємниця гірського озера

Старий обережно поклав дорогоцінності назад у мішок і замислився.

– Ну, що ж, – промовив він до себе, – знову сховати? Але ж доки ховати. Доки мені бути маленьким перед великими ділами цих хлоп’ят?… Ні, це все моє життя перевернуло! Раніше краще було: багатим я не був, зате і на душі було легко. Ні, не треба… Свинцем на серці моєму лежить оцей тягар. Не треба, не хочу!… Нащо ж я чужим добром заволодів?…

Дід скочив, звалив мішок на спину й пішов до дверей. Біля самого виходу він зупинився і, знесилившись від внутрішньої боротьби, опустився на землю.

Чоло його вкрилося потом. Дід заплющив очі і важко зітхнув:

– Ах, коли ж прийде кінець моїм мукам?

Згодом, опам’ятавшись, дід підвів голову і голосно запитав:

– Ну, чи не дурень я, люди? Все життя мріяв золото знайти, а ось знайшов – і збожеволів! Ні, Асатуре, коли мало свого розуму, то позич. Прийшло щастя до твоїх дверей – не жени його. Не будь дурнем – не брикнула ж тебе кобила в голову!… Ей, чоловіче, живи та живи собі вволю і онукам заповідай – хай живуть щасливо та тебе прославляють… Ну, чого ж ти розкис?

І знову давнє, власницьке, особисте приборкало у мисливця Асатура всі його добрі наміри. Він підвівся, взяв мішок і знову сховав скарб у тайник.

ВИПАДОК У ПЕЧЕРІ

В той день, як ми бачили, хлопці зазнали неждано великого випробування і випадково рийшли з нього цілими. Але воно не було останнім. Наступного дня сталася інша подія, яка була вже наслідком не випадковості, а нетерплячої вдачі Камо.

Вранці, коли колгоспники зібрались біля правління колгоспу і взяли кирки і ломи, щоб іти на Чорні скелі, голова колгоспу сказав Ашоту Степановичу.

– Я дам вам тільки тих, хто знайомий з підривними роботами. Мене з Арамом Михайловичем викликали на нараду в район. Як тільки вона закінчиться, ми швидко повернемося назад і прийдемо на Чорні скелі. Тільки діти хай будуть подалі од вибухівки. Та й взагалі краще було б, якби ви їх з собою не брали.

– Та хіба їх утримаєш! – посміхнувся геолог.

– Це вірно, особливо Камо – його й на ланцюгу не втримаєш: перепиляє і втече на Чорні скелі.

Колгоспні каменярі, взявши інструменти, пішли до Чорних скель. Разом з ними йшли й наші юні друзі. Зупинивши їх, дід Асатур сказав:

– Не хотів би я, щоб і ви ходили в цю чортову печеру, та хіба ж вас умовиш? Та розповім я вам одну пригоду, – може знадобиться, коли ви вже з вибухівкою справу маєте. Діда Оганеса знаєте?

– Сліпого? – спитав Сето.

– Так, сліпого Оганеса. Але він не завжди був сліпий. Був він колись молодий, красивий і рішучий. І ось – осліп… Через свою необачність осліп: нетерплячий, нестриманий був. Ми тоді колодязь у селі копали і камінням обкладали. А каміння в скелях добували, вибухівкою підривали. Ось ми з Оганесом просвердлили в скелі дірку, заклали порох, гніт приладнали, підпалили й втекли якнайдалі. Ждемо, ждемо, а вибуху нема. Оганес мене сіпає: «Порох, певно, мокрий, чи гніт погас. Ходімо!» Я йому: «Оганесе, почекай ще трохи. Хто його знає, може, ще й вибухне». А в нього кров вирувала, як у нашого Камо. Не послухав мене, пішов. Тільки він нахилився подивитись, що сталося з гнотом, а порох як бабахне!… От і випалив очі парубкові, молодому, красивому…

Слід було б хлопцям запам’ятати ці слова діда, що бував у бувальцях!

Коли вони увійшли до печери, бригадир каменярів Єгор сказав:

– Ну, хлопці, посидьте біля входу в печеру, а ми займемося цією справою самі.

– Як це?… Ми, значить, тут ні до чого? – гарячкував Камо.

Майстер Єгор посміхнувся у вуса:

– Чому ж! Воду ви знайшли! Ми ваші помічники – допомагаємо вам воду добути.

Єгор взяв сталевий лом і, нахилившись, почав довбати камінь.

– Ну, а ти, Степане, – сказав він одному з товаришів, – довбай тут. Ти, Тигране, сюди стань… Нам треба зробити п’ять – шість заглибин і закласти вибухівку. Тоді ми виламаємо одразу багато каміння.

Видовбавши в скелі заглибини, каменярі заклали в них амонал, підвели гніт. Ашот Степанович підпалив його, і всі стрімголов кинулися з печери геть.

Минуло чверть хвилини, півхвилини – вибуху нема.

Камо здавалось, що минула година.

– Не будемо ж ми сидіти отут до вечора! – нарешті не витримав він і вибіг із схованки. – Капсуль, мабуть, не годиться.

Ашот Степанович не встиг затримати хлопчика.

– Камо, вернись! – крикнув йому вслід Армен. – Згадай про сліпого Оганеса!

Слова Армена перебив оглушливий гуркіт. Важким кам’яним градом посипались уламки скелі, підкинуті вибухом до стелі печери. Задушливий запах амоналу й дим сповнили повітря.

Хлопці вскочили в печеру. Розкинувшись навзнак, на великій кам’яній плиті лежав Камо. Він був непритомний.

– Ай-ай-ай! Скоріше винесемо його звідси! – кричав майстер Єгор.

Ашот Степанович з Грикором підняли хлопця і винесли на повітря. На скроні у хлопчика синів кружечок.

Здавалось, Камо не дихав.

***

Нашвидкуруч змайстрували ноші з гілок і понесли хлопця в село.

Мати Камо дуже злякалася. Побачивши носилки, вона скрикнула й знепритомніла. Камо занесли в хату. Звідусюди зібрались сусідки. Сповістили Арама Михайловича і Баграта. Вкрай стурбований прибіг Баграт. Незабаром прийшов і Арам Михайлович.

Завжди стриманий, Баграт дуже хвилювався.

– Тітко Анаїд, відчини вікна! Швидше!… Так… Дай води… Шушан, біжи в правління, принеси аптечку. Живо!… Ашоте, допоможи Араму… Араме, ти зумієш викликати у нього дихання?

Арам Михайлович мовчки кивнув головою і, знявши піджак, закачав рукава сорочки.

Прибіг Шушан з дорожньою аптечкою. Кімната наповнилась їдким запахом нашл-тирю.

Увійшов дід Асатур. Борода у діда була скуйовджена. Жалісливим, тремтячим голосом він почав умовляти вчителя:

– Арам-джан, жити тобі щасливо! Заради усього, що тобі найдорожче, подзвони в Єрз-ван, сповісти по радіо, нехай приїдуть лікарі, вчені, врятують мого внука!…

– Заспокойся, дідусю!

– Тисячу дам, мільйон дам… Покличте професора, врятуйте мого внука!

Баграт співчутливо глянув на діда. Очі старого помутніли і сльозилися.

«З’їхав з глузду, бідний, – подумав Баграт, – про мільйон верзе!»

Удворі Сето й Армен заспокоювали Асмік. Вона схлипувала і витирала хусточкою сльози, що весь час набігали їй на очі.

Біля воріт Грикор вичитував рахівникові Месропу:

– Ти що це там затіваєш? Чортзна-що плещеш?… – кричав він. – Яке пекло, які чорти?… Вода біжить, розумієш?… Вирує, шумить! Завтра піду приведу її в село. Тобі й краплини не дам – здихай від спраги… З хлопцем лихо скоїлось через його ж необережність, а ти тут нашіптуєш: чорти покарали… Досить тобі, нарешті, людям голову морочити!