Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах

виховало волю до боротьби, впертість і самодисциплі-

ну. Пережити цей час йому допомагало читання творів

Л.М. Толстого, О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя, І.С. Тургенє-

ва, Ф.М. Достоєвського.

Навесні 1920 року Сергій із братом Василем і бать-

ком ховалися від червоних у лісах під Києвом, боячись

арешту та розправи за службу в білій армії. Коли поча-

лася війна з Польщею (кінець квітня 1920 року), черво-

ні оголосили загальну мобілізацію усіх юнаків, які на-

родилися у 1903-1905 роках. Сергій був мобілізований

і відправлений на пароплаві вверх по Дніпру до фрон-

ту. З настанням темряви він утік, стрибнувши у воду,

і доплив за течією до Києва. Пізніше стало відомо, що

пароплав з мобілізованими юнаками підірвався. Вте-

ча врятувала йому життя. В часи нетривалої польсь-

кої окупації Києва (травень-червень 1920 року) Сергій

склав іспити за шість класів гімназії.

У 1921 році Лифаря призвали до Червоної армії і,

466

як гімназиста, зарахували до командного складу. Так

у шістнадцять років він став червоним командиром.

Склавши іспит з політичної підготовки, Лифар прий-

няв присягу і став командиром роти. Служба в армії

гнітила його своєю одноманітністю, і через місяць він

подав прохання відрядити його для навчання в універ-

ситеті. Вступивши до університету, де навчалися без-

грамотні студенти, Лифар зрозумів, що йому там нічо-

го робити і невдовзі залишив його.

На той час товариші Лифаря вже закінчили консерва-

торію, серед них був Володимир Горовіц (1904-1989), який

став згодом видатним піаністом. Лифар був на випускно-

му концерті й гірко жалкував, що поранення в руку не до-

зволило йому здійснити свою мрію — стати музикантом.

Не знаючи, чим себе зайняти, він годинами сидів за

фортепіано, граючи улюблені уривки з творів Моцар-

та, Шопена та Чайковського, або цілими днями тиняв-

ся Києвом. Якось він зайшов до балетної студії, якою

керувала у

1915-1921

роках Броніслава Ніжинська

(1891-1972). Тут йому відкрився світ краси і грації, світ

танцю. І Лифар вирішив стати танцівником. Згадуючи

про це, він писав у книзі «Страдные годы»: «Я увійшов

до студії Ніжинської... став осторонь, і серце моє зако-

лотилося по-новому, тріпотливо і схвильовано, душа

прокинулася від мертвого сну, мною оволоділо ніколи

ще не звідане, невимовне чисте захоплення, таке захо-

плення, що сльози підступили до горла і від захоплен-

ня хотілося плакати. Я став танцівником, ще не вмі-

ючи танцювати, ще не знаючи танцювальної техніки,

але я знав, що оволодію нею і ніщо, ніякі перешкоди не

зупинять мене на цій моїй дорозі».

467

Однак Ніжинська відмовилася прийняти його до

своєї студії без пояснення причини. Її відмова була

для Лифаря великим ударом, і він вирішив вступити

до балетної секції Центростудії, в якій теж викладала

Ніжинська. Та заняття у Ніжинської тривали недовго,

оскільки вона невдовзі емігрувала до Франції. Не діяти

він не міг і став самотужки вивчати танець. Напружена

самостійна робота перед дзеркалом продовжувалася

п'ятнадцять місяців, протягом яких він прирік себе на

суворий аскетизм. У студії знаходився по п'ять-шість

годин щодня. Інколи у нього виникав сумнів, коли зда-

валося, що нічого не вийде. Наставала депресія, і він

був близький до нервового виснаження. Не захворів

тільки завдяки величезній силі волі, яка надавала не-

вичерпну енергію для продовження роботи.

Це був дуже важливий період в його житті, він став

не тільки танцюристом, але й інтелектуально розви-

неною людиною. У цей час Лифар багато читав, роз-

мірковував, займався музикою, цілими вечорами грав

на роялі. Він багато що зрозумів, прочитавши усі твори

О.С. Пушкіна, музика віршів якого заворожувала його.

Пушкін для нього став учителем життя, з Пушкіним

йому стало легше жити. Пізніше Лифар писав: «Пуш-

кін був і назавжди залишиться моєю радістю, соняч-

ним променем у моєму житті. Як тепло материнської

ласки, він дорогий і близький моєму серцю. Він зігрівав

мене, вгамовуючи мою духовну спрагу». Тоді ж сфор-

мувалися і музичні смаки Лифаря. Він зрозумів, що

душею музики, як і душею поезії і танцю, є ритм. Його

богом став Моцарт, улюбленими композиторами були

Шопен і Ваґнер. Період самостійної роботи завершив-

468

ся становленням особистості Лифаря, і він був готовий

увійти у велике життя.

Одного осіннього дня 1922 року Ніжинська надісла-

ла до Києва своїм учням телеграму, в якій повідомля-

ла, що С.П. Дягілєву для поповнення його «Російського

балету» потрібно п'ять її кращих учнів. Серед зазна-

чених прізвищ Лифаря не було. Учні Ніжинської зі-

бралися на нараду, на яку не прийшов один із зазна-

чених у телеграмі. У Париж повідомили, що замість

нього приїде Лифар.

Лифар став готуватися до переходу через кордон,

який пильно охоронявся. Родина всіляко сприяла пла-

ну втечі від злиденності радянського життя. Перша

спроба переходу радянсько-польського кордону у ніч

з 25 на 26 жовтня 1922 року закінчилася затриманням

Лифаря. Але він утік з-під арешту і після небезпечних

пригод повернувся до Києва. Друга спроба була успіш-

ною. У ніч з 5 на 6 грудня 1922 року він у районі мі-

ста Рівне перетнув кордон і помандрував до Варшави.

У Польщі Лифар був людиною без прав, документів і