Вигнання в рай

Так, чернець-конописець Михайло був справд тим самим малярем Сергм Богданенком, який зник безвсти т злощасно ноч в мстечку Першотравневому псля прикро пригоди з рою Федорчук, яка влаштувала тод Сергв хитромудру пастку, цлком гдну риного кумиру, росйсько мператриц Катерини Друго, пастку, в яку Сергй таки втрапив, хоча все ж йому вдалося в останню мить, можливо лише завдяки Божому провиднню, вислизнути з ц пастки, не ставши таким чином смертельним знаряддям в руках ц пдступно розбещено двчини, майже двчинки, ри Федорчук. ра Федорчук, Гриня, мстечко Першотравневе, вечр, нч...

Псля того, як вн того страшного вечора, ставши випадковим, чи може й невипадковим з огляду на вищ сили, свдком розмови Грин з рою щодо самого себе, Сергй, вражений до глибини душ, ще довго блукав околицями Першотравневого, все глибше й глибше упевнюючись у неможливост свого повернення до омряного життя разом з Оксаною - псля всього, що з ним сталося, це стало просто неможливим. А хба можливим було б для нього життя без Оксани? Ця нерозв"язна суперечнсть безперестану тягла Сергя в чорну дру чорторию вдторгнення можливост подальшого життя - н, вн цлком усвдомлював страшенну грховнсть навть само думки про самогубство, але ця диявольська спокуса одним махом позбавитися всх нерозв"язних, пекучих питань, позбавитися оцього тотального, нелюдського, нестерпного болю, що пожежею захоплював все ство, весь навколишнй свт... Одним махом! Сергй навть, збравши в кулак всю силу вол, пдйшов тод до рчки, витяг з-за поясу подарований Гринею пстолет закинув його якнайдал в рку, аби позбавити себе ц спокуси, що ставала все приваблившою й приваблившою.

Потм Сергя захопило панчне непереборне бажання ткати, ткати звдти якнайскорше, ткати якнайдал вд ри з сатанинськими мперськими деалами, вд доброго мльярдера Федорчука, мльярди якого й породжують таких, як його небога ра й батюшка Санько, ткати вд цього батюшки Санька з його облудою, ткати якнайскорше якнайдал. Якнайскорше якнайдал! Ткати! Ткати! Ткати!...

Спочатку Сергй ткав пшки, минаючи то перелски, то дороги, то залзничну колю. Потм вн хав... Поздом?... Автобусом?... Попуткою?... Вн мало що пам"ятав з того сумбуру втеч. Опам"ятався й трохи нби прийшов до тями Сергй якось одного вечора, опинившись, точнше просто усвдомивши, що вн опинився в якомусь невеликому сел. Безтямне, пдсвдоме панчне бажання втеч трохи притлумилось, з"явилось вдчуття втоми, смертельно втоми. Пройшовши вулицею села, Сергй побачив в одному з сльських дворв стареньку бабусю, яка на диво, вже вкотре за останнй час, здалась йому також схожою на його знайому Горпину Степанвну з села Веселого - Сергв навть спало на думку, що це добра встка, що взагал образ Горпини Степанвни супроводжу його, немов якась рятвна сила, виручаючи в найскрутнш хвилини, а це в свою чергу наводило на думку, що все з Сергм вдбуваться не просто так, все вдбуваться згдно з найвищим провиднням.

– Бабуню!
– обпершись на слабенький тин обйстя, окликнув Сергй бабцю мало не з останнх сил.
– Пустть, будь ласка, переночувати. Я вам за це грош заплачу, - вн опустив руку до кишен й упевнився, що в нього й справд ще грош. Вн витяг ц грош з кишен, подивився на них сам показав х бабус.

– Добривечр, - покинувши сво порання бля невеличко хатинки наблизившись до Сергя, привталась худенька, невисока, одягнена в поношен реч бабуся.

– Добрий вечр, - вдповв й Сергй.
– Я кажу, пустть мене бабуню, будь ласка, переночувати. Я вам за це грош дам, - повторив вн сво прохання, знову показуючи затиснен в руц грош.

– Переночувати, кажеш?
– бабця довго й прискпливо з нг до голови оглядала Сергя.
– Що ж, бачу людина ти не лиха, навряд чи вноч задушиш стару бабу. А якщо й задушиш, то невелика бда, я сво вже вджила, прости Господи, - перехрестилася вона.
– Можна й переночувати. Можливо мен навть не так моторошно буде сьогодн самй вноч. Що ж, заходь, переночуш. А грош забери, вони тоб ще згодяться. Тут тоб не розкшний готель. Заходь. Просто цкаво, що тебе примусило опинитися отут у нашому забитому кутку о так пор?
– запитала вона так, нби це питання було звернене не до Сергя, а до не ж само й вдповд вона на це питання не чекала жодно мит.
– То ходмо ж до хати, - кивнула вона Сергв рукою, повернулася й сама пшла до хати.

– А, може, хочеш трохи пдвечеряти?
– запитала господарка будинку, коли вони зайшли до хати й бабуся увмкнула свтло, адже надвор, хоч вечорло, було ще видно, але в бабусинй хатин вже зовсм стемнло.

– Та н, дякую, можливо я й голодний, але так стомився, що голоду геть не вдчуваю, - вдповв Сергй, озираючись в осел, в якй крм сней, як вони щойно пройшли, була ще оця кмната з столом, стльцями, плитою, умивальником широким диваном, де вони зараз знаходились, та ще одна кмната, вочевидь, щось на кшталт зали, двер куди були прочинен, але де було темно. Все це нагадувало не так оселю Горпини Степанвни, як хату Сергво рдно бабус, Килини Андрвни.

– А тому, - звернувся вн до бабус, - я прямо зараз хотв би впасти й поспати, хоч деклька годин.

– Що ж, будь ласка, проходь, - двер в темну залу були тльки ледь прочинен, й бабуся х зовсм вдчинила, пройшла туди сама, увмкнула свтло й ще раз запросила Сергя.
– Проходь.

Сергй зайшов до кмнати, озирнувся - маленьк вкна, стареньк килими на стнах, жовт свтлини, пслявонна шафа, старенький телевзор - ще раз згадав хатину сво рдно бабус Килини.

– Ось, можеш лягати, - показала бабуся на велике стародавн лжко з масивними, неоковирними металевими бильцями, застелене зверху якимось стародавнм грубим рядном.
– Розстеляй, постль застелена всм чистим, тут нхто не спить, я сама сплю отам у тй кмнат на диван. А тут, як не стало мого дда, нхто не спить. Так що, знмай зверху ковдру, розстеляй постль, роздягайся лягай соб вдпочивай - господарюй, одне слово, почувайся, як в себе вдома. Вдпочивай, - додала вона на завершення, вийшла з кмнати й зачинила за собою двер, залишивши Сергя самого.

Сергй же навть не думав розстеляти постль, а так, як був, одягнути, скинувши тльки з нг черевики, адже ноги неначе аж стугонли вд утоми, упав як пдтятий на грубе рядно, яким була зверху застелена постль, вмить заснув мертвим сном з намром проспати якщо й не деклька дб пдряд, то принаймн не прокидатися до ранку точно. Але це йому не вдалося. Проспавши деклька годин, Сергй прокинувся вже десь опвноч й бльше не змг заснути. Псля ледь не божевльного сумбуру його панчно втеч, втеч невдомо звдки й невдомо куди, до Сергя прийшло деяке опритомнення, а разом з ним повернулись розпач бль.

Сергй добре пам"ятав цю нч. Вн прокинувся десь опвноч. За вкном шов дощ, надсадно стукочучи у вкно. Спросоння Сергв здалося, що ще нколи в житт вн не чув такого тужливого стукоту осннього дощу у вкно. Вн устав з лжка, розстелив постль, роздягнувся, лг. Але сон не йшов. Вн знову встав, пройшовся босонж кмнатою, пдйшов до вкна, притулився щокою до холодного скла, по якому журливо жебонла вода вд сумного осннього дощу. Вн знову лг у постль. Знову встав, пройшовся кмнатою. Вн добре пам"ятав цю нч.

В цю нч прозорий кришталевий келих його стражденно душ переповнився бажанням уже неможливого щастя, через край потекло безсоння дзвнким струмочком туги, яка вдлунювала у скронях споминв рзкою гостротою жорстоких слв: "все це вдходить дал й дал у минуле...", "цього вже нколи, нколи не повернеш...". А Сергй стояв слухав, як стук годинника в пустй кмнат вдлуню в його спустлих грудях стуком якогось не його, якогось чужого серця - так наче у покинутй осел вконниця пд втром повол хльоца об стну. В той час Сергй достеменно пзнав науку не озиратися назад, коли йому у спину так гарячково дихала безповоротнсть його утрат, назирц ходили докори по п"ятах минулого кохання слд у слд, коли вн ходив босонж кмнатою з кутка в куток, з кутка в куток... В цей час навть його самотнсть, та самотнсть, яка вднин буде щоноч спати поряд з ним, навть самотнсть ця т ноч вд нього вдцуралася й сидла ображено в кутку, зщулившись примарою глевко тн, очима темряви зловтшно споглядаючи, як пдходить до вкна притуляться щокою до холодного скла Сергй - нколи, нколи сльозам осннх дощв не литися холодними щоками вкон з такою гркотою, з якого по його щоках текли його гаряч сльози. А за вкном, засян в рллю захмареного неба, наснини невидимих зрок пускали паростки притлумленого потойбчного сяйва, що виблискувало в краплях дощу, в якому, наче в попел вд спалених моств покрно тлли ус майбутн сни про те, що не бува назад дороги...

Сергй добре, навть занадто добре пам"ятав ту нч. Ще затемна вн одягнувся, застелив постль, пройшов у другу кмнату, де ще глибоко спала господарка хати. Потихеньку, аби не розбудити бабусю, Сергй витяг з кишен грош й, не розбираючи в темряв скльки саме це було грошей, поклав деклька купюр на стл, тод тихо навшпиньки вийшов з хати й пшов свою дорогою, хоча яка саме з дорг була його дорогою, вн навряд чи мг би тод сказати.

Але доля знала сама краще за Сергя його шлях - вона вела його впевненою рукою. Деякий час вн, тамуючи сво бажання вд чогось ткати й залишатися, хоч серед людей, але на самот, десь блукав, щось робив. Все це, може, й нагадувало спосб життя безхатченка, але лише зовн лише дуже наближено. Сергй все ж десь наймався на всяку роботу, десь пдробляв як професонал малярством, не ночував будь де, тим паче на вулиц, але знмав яке-не-яке житло на нчлг.