Вигнання в рай

Але вс ц зовншн обставини зовсм його не обходили. Головне те, що вдбувалося в його зболенй душ. Головне те, що щоразу, намагаючись якнайдужче виснажити себе щоденною тяжкою роботою, зморений надвечр Сергй лягав у над забутися принаймн до ранку в глибокому непробудному сн, але десь опвноч просипався, й до ранку його перевертало з боку на бк безсоння.

Щоразу, прокидаючись в задушливих обймах ноч, Сергй вдчував, що знову його душа шука втрачену опору кохання, як недосвдчений калка спросоння шука втрачену опору вдтято ноги - прокидався пд серцем бль, з яким лещатами самотнх ночей були затиснен його беззахисн окроплен сльозами сни. А ранок?... Ранок завжди був таким далеким, вн здавався просто вдгомнням жалобного стогону подолано ноч. Навть вже не врилося, що колись ранкова заграва розсювала темряву ноч свжою трояндою краси, що так нагадувала красу Оксани. Тепер ранкова заграва нби виповзала з-за обрю величезним рожевотлим черв"яком, який пдточував корння темряви, вд чого порохнява поточеного мороку у сутнках свтанку повол осипалася дкою сллю пробудження на кривавий обрубок душ - невиплаканих слз невимовлений бль знов проростав у грудях нехттю долати шлях вд пвноч до ранку, пробуджуючи втому, з якою Сергв доводилося над силу долати вбрд потужний, стрмкий потк пустопорожнх днв.

так щоноч кожна мить безсоння виростала в столття страждань. А годинник неначе зупинявся, все ще була пвнч - нескнченна, нездоланна, всемогутня пвнч... Сергй навть не здогадувався, що це в глибинах його ства йшла боротьба за його душу, боротьба, яка назовн виривалась отим стражданням, що врешт завжди стражданням рятвним. невдовз вона таки настала, нша нч, нша пвнч... Рятвна пвнч, коли Сергй таки змг тихенько вдйти на самий крачок душ, туди, де скелястий берег розуму терпляче омиваться ркою т ври, у котру не увйдеш двч - це було саме мсце для зведення з нчно чорно-мармурово утамниченост храму примирення й спокути, це був саме час, поставивши пд сумнв нездоланнсть болю, ввйти до цього храму для причастя: ц ноч чорний хлб безсоння Сергй спожив неначе Його плоть, пив терпке вино самотност, неначе Його кров...

А пд ранок тод Сергй заснув, до нього прийшов сон. Вн пзнше не змг би пояснити, яким чином з калейдоскопчно фер образв, як прийшли йому ув сн, вн все зрозумв, але Сергй все ж зрозумв, що йому приснився всесвт, тобто увесь, точнше два свти, а ще точнше один диний свт, але який складався з двох свтв - земного небесного, ц два свти були роздлен нездоланною межею... Аж раптом, на цй непереборнй меж мж двома свтами виник прохд, прохд у вигляд звичайнсньких дверей, навстж розчинених дверей... в ц двер , повол пдймаючись невидимими сходами, з свту земного у свт небесний увйшов батько Оксани, Михайло Архипович, слдом за ним через ц двер у свт небесний пройшла й сама Оксана, кивнувши головою самому Сергв, який теж готувався пднятися цими сходами з свту земного вслд за Оксаною... Але двер в свт небесний раптом зачинилися, врнше не зачинилися, а просто безмежний простр небесного свту за дверима став тлом, на якому засяв образ Богоматер - Сергй придивився до цих дверей на меж двох свтв побачив, що це зовсм не двер, а кона! Величезна, прекрасна кона Богоматер...

Сергй прокинувся того ранку як нколи вдпочилим, повним енерг, наснажений намром написати кону, цю величну кону Богоматер, яка явилася йому ув сн, й ще ншу кону, ще багато, багато кон, стльки кон, скльки дозволить йому написати Господь.

3.

Чи до снаги нам передбачити нагальну неминучсть того часу, коли подивишся у дзеркало й няк не зможеш пригадати, де бачив ти уже так знайом ц оч кольору зв"ялого кохання цей печальний вигин уст, до болю рдний. А доки ти гадаш, тво життя, захоплене стрмким коловоротом навиворт упзнаного часу, летить до свох витокв, так наче ти почав рости назад, в дитинство й няк не можеш дорости до усвдомлення сво найперших слв: тих слв, як були корнням сонця, тих слв, як були плодами материнських рук, - за можливсть поновити значення цих слв готовий ти уже вддати можливсть упзнать таки ц оч кольору зв"ялого кохання. Але ж чи можна зараз вже поврити у те, що вс слова, як ще не вдцуралися вд тебе й бува нколи ще навдують тво спустле серце, чи можна зараз вже поврити, що вс слова могли б закнчитися чимось ншим, окрм ворожост нмого дзеркала, що завжди вдбива погляд чужих очей вигин уст чужих, до болю рдних, адже мж свтлом уперше вимовленого тобою "мамо" темрявою востанн вимовленого тобою "самотнсть" пролягли так густ непроникн сутнки - кожен опвнчний шерхт використову найменший привд спогаду, щоб знов явитися тоб незграбним доторком до ледь затягнуто рани твох безсилих намагань пробачити вс зради. Й няк не можуть заплющитись повки болю на перспективах втрат, вдкритих в обшир розпачу, де на околицях минулого кохання усе ще ницо жебрають печал, випрохуючи хоч би крихту нжност такими жалсливими словами голосами, що навть смерть могли би уласкавить, лиш тльки не , лиш тльки не - поступ зрадливих крокв як завжди твердий невблаганний. Нч, темрява, жорстоксть вдбитого у дзеркал невороття, страшного часу, коли без вдповд залишаються ус прохання: зайвими стають вс нагромадження питань для одн дино правильно вдповд, якою буде мить, коли таки зласкавиться вже над тобою смерть прийме з рук твох скалченою до невпзнанност, але знов тю ж самою ту душу, яку колись доврила тоб такою чистою, немов дитя в очкуванн дива...

З того часу, як братя чоловчого монастиря святого Миколи прийняла до свох лав нового ченця, давши йому, немов новонародженому для Бога, м"я Михайло, пройшло вже багато, дуже багато рокв, за вс ц роки Михайло жодного разу не подивився в дзеркало - вн не те, щоб боявся, просто чернець-конописець Михайло не хотв, не мав бажання впзнавати в дзеркал художника Сергя Богданенка. А справжнм дзеркалом для Михайла стали заготовки для кон, вдивляючись у як перед написання кони, вн бачив не чись зовншн обриси, а свою власну душу, в якй народжувались натхненн самим Господом образи, готов вилитися в нове творння.

Була зима, як тод, коли не так чернець Михайло, як художник Сергй Богданенко став, так би мовити, повним сиротою: вже до т зими пшли з життя земного Горпина Степанвна й Сергва мати Лдя Антонвна, т ж зими не стало Оксаниного батька Михайла Архиповича, а потм само Оксани. Михайло Архипович дожив до досить таки пристойного вку, коли т зими, трошки похворвши, якось неначе миттво знесилв тихо й мирно вдйшов у нший свт з блаженною посмшкою на устах. Звичайно, за Михайлом Архиповичем сумувало все село Веселе, але печаль ця була свтлою й високою - вс знали й вдчували, що хньому священику Михайлу, врнше його безсмертнй душ, на тому свт уготована доля, яко можна побажати кожному.

Ховали Михайла Архиповича всм селом, але ховали не на кладовищ села Веселого, а на кладовищ, яке було поруч з жночим монастирем свято Ольги, де черницею служила Господу Оксана - так захотла сама Оксана, щоб, за словами, мати батькову могилку ближче до себе, аби кожно мит можна було прийти до нього просто посидти та й упорядкувати мсце вчного прихистку Михайла Архиповича. Але через те, що за бажанням само ж Оксани, поряд з могилою батька вдразу ж огородили мсце для ще одного поховання, де невдовз поховали й саму Оксану, вже псля смерт Оксани вс зрозумли, що свою скору смерть Оксана вдчувала й передбачала вже тод, ховаючи батька.

Так, Оксани не стало дуже скоро, буквально через деклька тижнв псля смерт батька. Хоча так слова й поняття, як смерть чи небуття аж няк не вдповдали завершенню земного шляху Михайла Архиповича й Оксани - тут бльш вдповдними були б так слова, так означення, як народження, народження для вчного життя, або вдхд у стинне, вчне буття. Особливо ж достеменно це можна було стверджувати щодо Оксани.

Одне те, що вона вже, ховаючи батька, попросила вдвести поряд з Михайлом Архиповичем мсце на кладовищ, де невдовз й поховали. Але й померла Оксана досить ще молодою, нколи перед цим не хворвши. Просто одного вечора Оксана з сяючими якимось неземним потойбчним сяйвом очима з благою посмшкою на устах обйшла кел всх свох сестер-черниць, в кожно з них попрохавши вибачення за все, чим би вона могла колись вльно чи невльно когось образити.

Особливо ж зворушливим було прощання з матнкою Параскевою, яка на ту пору була вже досить лтньою жнкою, прекрасно розумючи все, що вдбувалось, звичайно ж, дуже жалкувала щодо невблаганност дол до тако ще молодо сестри, як Оксана. Втм, жодного слова таки мовлено не було - все було зрозумлим без слв.

Оксана того вечора лягла спати досить рано. Заснула. бльше нколи не прокинулась. все. Просто заснула й не прокинулась. На ранок знайшли вже без ознак життя, бездиханне тло було все таким же прекрасним, як за життя, красиве обличчя нби випромнювало якийсь потойбчний спокй, умиротворення - так нби безсмертна душа Оксани розповдала про вчне блаженство. Все було так, нби душа Оксани, мов стиглий плд, дозрлий до злету у вчнсть, просто покинула це ще молоде й здорове, але вже не потрбне для вдосконалення душ, тло, що лише обтяжувало душу й вдволкало вд призначеного й стану вчного блаженства.

З тих пр бля могилок Михайла Архиповича й Оксани часто бачили лтнього вже чоловка з довгим сивим волоссям виплеканою роками довгою бородою. Вс в околиц знали, що це один з монахв розташованого не так вже й далеко звдти чоловчого монастиря святого Миколи. Вс знали, що цього монаха щось пов"язу з батьком донькою Князенками, похованими на цьому кладовищ, монахин ж послушниц обител свято Ольги знали, що це той самий чернець, який написав для хнього монастиря ту саму найпрекрасншу, найвеличншу кону, до яко так любили вс молитися. Про те ж, ким саме доводиться цей нок Оксан сестри-черниц, звичайно ж, здогадувались кожна на свй лад, здогади хн були однаковими, хоча помж собою цими здогадами нхто й нколи не длився. лише настоятельниця монастиря свято Ольги матнка Параскева знала все достеменно про земну й небесну долю всх геров ц непересчно драми, й тому матнка Параскева жодного разу не виявила бажання порушити спокй сивого самотнього паломника, схиленого над могилками Михайла Архиповича й Оксани.

Самого ж Сергя Богданенка, тобто ченця-конописця Михайла, закнчення земного буття його кохано двчини зовсм не вддалило вд не, а навпаки тльки зблизило - тепер вн вже точно знав, що нщо, няк випадковост, перипет, чи закрути непередбачуваного земного життя нколи вже не зможуть жодним чином завадити хньому з Оксаною поднанню у жит вчному: багаторчне бездоганне служння Господу Сергя пд менем Михайла в якост ченця-конописця подарувало йому нарешт впевненсть у тому, що вн таки досяг т духовно досконалост, яка беззастережно да йому право бути гдним Оксани. те, що хн безсмертн душ в житт вчному зллються в диному блаженств не викликало вже жодного сумнву. А скльки часу провели вони разом впродовж хнього тимчасового перебування на цй гршнй земл - день, мсяць, рк чи сто рокв - не мало анякснького значення, адже всяка мра часу, як час взагал - це лише мить, це нщо у порвнянн з вчнстю...