Вигнання в рай

– Еге ж, - тльки й спромоглась у вдповдь промовити бабуся, непорозумння на обличч яко все ще було досить промовистим.
– А я Галина ванвна Рябченко. Вс мене ще кличуть бабою Галею. От, - розвела вона руками знову якось запитально подивилася на Сергя, наче намагаючись вдгадати щось.

– Дуже примно, - посмхнувся привтно у вдповдь Сергй, в голов якого нарешт виникла тема розмови.
– Але я мав на уваз, що я саме той художник Сергй Богданенко, якого запросили до вашого мстечка для того, щоб я зайнявся реставрацю вашого храму. Тобто, - виршив вн пояснити ще раз, оскльки на обличч бабус все ще читалася якась недовра, - саме я буду робити реставрацю саме оцього вашого ось храму, - показав вн рукою на церкву.

– А-а-а, - радсно вигукнула бабця, - то оце ви той самий знаменитий столичний художник, якого умовляв до нас прихати сам Федорчук?

– Так, так, саме так. Оце я той самий художник. Оце я до вас прихав, - ствердно закивав головою у вдповдь Сергй.

– Нарешт! Слава тоб, Господи, нарешт ви прихали!
– здавалося радост баби Гал не було меж.

– Так, оце я й прихав, прихав ще вчора, прихав саме на запрошення Семена Павловича Федорчука, та й жити залишився теж таки в Семена Павловича.

– Та Семен Павлович достойна, дуже достойна людина. Дуже багато вн зробив для нашого мста, - пдхопила бабця тему.
– Оце й церкву нашу збудовано за його допомогою, коли вн ще був тут у нас в далек часи районним начальством. А потм, коли настали вже нш, оц капталстичн часи, й Семен Павлович дуже розбагатв, то й тод вн нас не залишав: то грошикв на ремонт школи пдкине, то на ремонт дитячого садка, а оце нещодавно розкошелився на те, щоб повнстю вдремонтувати нашу церкву, та ще щоб робив це найкращий серед усх майстрв аж з само столиц. Оце, виявляться, ви, Сергю. Слава Господу вже й прихали. Нарешт ми вас дочекалися.

– А Семен Павлович, - подивився Сергй на бабцю прискпливше, щоб розгледти, чи бува не ввела його в оману зовншня подбнсть баби Галини й Горпини Степанвни, чи не така ж сама баба Галина корислива прихрамова служка, як бабця, що зранку торгувала тут свчками як сам мсцевий пп Санько - дуже вже вона вихваля цього мсцевого багатя, про якого, принаймн з слв його племнниц, навряд чи можна було думати, як про дуже порядну людину, хоча рин тепер теж, власне, навряд чи можна було довряти. Та й в ншому розповдь баби Гал суперечила тому, що про Федорчука знав Сергй, хоча й знав вн це, знову ж таки, з слв т ж ри, - я маю на уваз, Семен Павлович, ви сказали сам розбагатв?
– адже вн пам"ятав, що ра розповдала йому, що вс багатства, якими зараз володв Семен Павлович, насправд зароблен були його братом, батьком ри, ваном Павловичем, якого Семен Павлович, на додачу до всього, ще й убив.

– Та звичайно ж сам, а хто ж би йому дав ц багатства?
– якось аж здивувалася бабця.
– Ми ж бо вс з тих часв, коли багатв серед нас зовсм не було, батьки Семена Павловича теж були звичайними радянськими людьми, а не якимись там князями чи мльйонерами, то де б вн ще взяв ц грош, якби не сам х роздобув?

– Та н, я не про батькв, - пояснив Сергй свою думку, - я про брата Семена Павловича, адже у нього був брат ван, ван Павлович, чи не так?

– Так, так, звичайно так, звичайно, був у Семена Павловича брат ван. Був. Але до чого вн цей ван, яким вн боком до того, що Семен Павлович заробив?

– Так от це я якраз хотв саме у вас, Галино ванвно, запитати, чи ван Павлович бува не брав няко участ в зароблянн цих самих знаменитих мльярдв його брата Семена Федорчука?

– ван брав участь у зароблянн грошей?
– так, наче й повдомили про те, що небо раптом упало на землю, перепитала бабуся, очевидно, не повривши власним вухам.
– ван брав участь у зароблянн грошей! Ха-ха-ха!...
– щиро розсмялася вона.
– Та ван, царство йому небесне, хоч кажуть , що про покйникв поганого не можна говорити, але ван, прости Господи, у свому житт, мабуть, копйки зроду не заробив. Вн тльки витрачати вмв. Заробляти грош - це справа Семена Павловича, це вн заробляв.

– А чим же ван займався?

– Та на ши у Семена ж сидв, чим же вн ще займався. Забулдига ван був першостатейний, забулдига й гуляка. З самого дитинства зладу з ним не було някого: то в город чийсь залзе й не скльки т городини вирве, скльки перетовче, то вкно комусь виб", то ще в яку халепу влзе, а батькам вддувайся - ох натерплися вони з ним. А як в школу пшов, то ще грше - класу з п"ятого чи шостого вже курити й випивати потроху почав, бдн вчител з ним натерплися, насилу якось вже школу закнчив. Деклька разв навть намагався ще й до роботи стати, то там, то там десь поступить, але бльше мсяця нде не втримувався: тльки п", роботу прогулю, та тягне все, що погано лежить - кому ж це сподобаться. Так все сво життя й пропив та прогуляв. Врнше, брешу, було трохи в його життя бльш-менш людського. Закохався якось наш ван не на жарт, у Настю Петриченко, Кирила Петриченка дочку з нашого ж мстечка. Закохався, як кажуть, на смерть, вже так, сяк до не, а вона ж що, вона, наче б сама теж покохала вана, але вийти замж за такого гультяя - це просто життя сво загубити, та й год. Та й батьки ж дуже були проти такого, зрозумло. Та Йван, як на диво, побожився, що кине пити й гуляти, таки довший час справд не пив, та довгенько таки не пив - в рот т гидоти не брав. Вс просто очам свом не врили, але факт, як кажуть, факт, н грама ван не п", сумирний став, на роботу щодня ходить. вана на той час на дуже гарну роботу улаштував його брат Семен, який на той час уже у нас в районному начальств ходив. Що ж, дивляться вс, що ван вже зовсм не той, за розум узявся й господар добрячий, непитущий - як кажуть, нчим крити, та й Настя його таки й справд кохала, одне слово одружились вони з великого свого кохання. Невдовз й донечка в них народилася, рочкою назвали, жили наче ж добре, не бдували, щаслив так вс були. Та не так вже це щастя довго тривало. Там десь, чи рокв зо три вони отак у щаст й прожили. А потм ван потроху таки знов за сво взявся: спершу, криючись, потроху почав пдпивати, а дал бльше й бльше, все почалося знову. П" та гуля наш ван, та ще й дружину свою з донечкою почав ображати, та навть руки розпускати - лихо й бда, та й год, що ще ждати вд т проклято горлки. Не витримала тако наруги Настуня, дружина ванова, на серце дуже вона, дуже заслабла, та невдовз й приставилася сердешна, земля й пухом. А ван псля цього з горя так почав пити, що не дай Бог, на серц то в нього який камнь важезний - вн же розумв, що смерть кохано на його совст, розумв. Та отак вн не набагато й пережив свою дружину, вд горлки почалися в нього всляк хвороби: печнка там, шлунок, серце - одне слово все в нього захворло вд горлки. А лкуватися вн н за як грош не хотв. Воно, може б, змогли лкар йому чимось зарадити, брат Семен бо ж не пошкодував би на лкування няких грошей, та який толк з того лкування, як ван, не встигне зранку прокинутись, а вже напився. Та й сам вн, ван говорив, що, мовляв, свою дружину я вбив, то й мен теж не можна жити на цьому свт. Справедливо, мовляв, так буде. Так от невдовз й пшов услд за дружиною, царство йому небесне. Отака от сторя.

– А що ж Семен Павлович?
– запитав Сергй, який давно вже зрозумв, що сторя, яку йому розповла ра - це просто вигадка, але йому все ж хотлося розбратися в усьому бльш глибоко, та й просто зараз в його стан хотлося, щоб хоч хтось побув поряд просто й вдверто поговорив з ним.

– А що ж Семен Павлович? Семен Павлович всм серцем хотв би зарадити горю, та не в його це було влад, - задумалася баба Галя.
– Семен взагал то був повна протилежнсть свого рдного брата вана. З самого дитинства Семен був слухняною, роботящою дитиною. батькам в усьому допомагав, школу з золотою медаллю закнчив, в нститут вдразу ж псля школи поступив, ще поки в нститут навчався, то вже тод й грош непоган почав заробляти. А як тльки нститут закнчив, то вдразу ж в нас тут у район, хоч невеликим якимось, а все ж начальником улаштувався в райком парт, у нас тод ще райкоми парт були. А допомг йому один великий обласний начальник з обкому парт, з донькою цього обласного начальника Семен ще з нституту зустрчався, а тод з нею ж одружився. Так що Семен вдразу на ноги крпко в житт став. Так пшов вдразу вгору: якийсь там час в район пробув - та й в область невдовз на нове мсце, на пдвищення пшов, вн би й дал пшов би та й пшов, мабуть би скоро аж до само Москви по партйнй лн дйшов, так не стало раптом н партйно лн, н само парт, н Радянського Союзу, Москва вже нам - не указ. Та нчого, нема Москви, зате тепер Кив - Семен вдразу за Кив зачепився, як вс партйн начальники, вони ж навть з крсел свох не попересдали, тльки таблички на кабнетах помняли, та все народне добро соб по кишенях розгребли. То й Семен, не останнй же дурень, соб, що тльки змг прихопив з народного добра - фабрики у нього, й заводи от, як х, банки, що ото грош там крутять, одне слово став наш Семен Павлович пан на всю губу. Щоправда, допомага таки вн непогано всм, хто до нього за допомогою звернеться, не шкоду н на що грошей, та й людина вн, не буду брати грха на душу, непогана, гарна вн людина, добра, щира, носа н перед ким не задира, завжди й привтаться з кожним, вислуха, й допоможе - гарна вн людина, грх жалтися.

– А от ви, бабуню, сказали, що Семен Павлович, одружений був, здаться з дочкою якого начальника?

– А так, так, аякже, одружився Семен тод, а батько його дружини був тод великим обласним начальником помагав свому зятев дуже сильно: в райком парт Семен на ноги мцно став завдяки свому тестев, а потм в область перебрався теж з його допомогою. Тод ж бо вс так просувались: там син, кум, сват, брат - вс одне одного тягли, сунули, пдпихали, як кажуть, рука руку ми, от Семена ж сват просував, бо без цього тод няк не можна було в люди пробитися, та воно й зараз те ж саме, хоча тепер ще можна за грош купити яке завгодно тепленьке прибуткове мсце.

– А дружина Семена Павловича як? Я щось не бачив вчора в дом Федорчука. Вони що, окремо живуть, чи може вона просто не захотла сюди хати?

– Дружина?
– бабуся трохи задумалась.
– Людмилою звали. Розлучилися вони.

– Давно розлучились? чому ж?

– Та хто ж його зна чому. Чужа душа - суцльна темрява. А вигляда так, що одружувався з нею Семен, звичайно що, не без кохання, звичайно, подобались вони одне одному. Ясна рч. Але, - бабуня скрушно похитала головою.
– Кохання коханням, але, як би то не було, Семен таки син простих батькв, що батько в нього, що мати звичайнсньк роботяги з порепаними мозолястими руками, а Людмила - донька великого обласного начальника, саме завдяки якому, а значить завдяки Людмил, Семен просувався по служб. Так от Людмила й вдчувала себе пупом земл, главою см", командувала Семеном, вимагала вд нього, щоб вн забезпечував всм найкращим, виконував вс забаганки, комизитися почала, а потм пдпивати, а потм, врешт, почала й зраджувати Семена з ким не попадя. Отак от.

– А Семен Павлович же що?

– А що Семен Павлович? Семен Павлович все терпв, а що йому ще залишалося робити, адже ж вн знав, що все його просування по служб залежить вд Людмилиного батька, якщо тльки Семен посвариться з Людмилою, тим паче, якщо вони, не дай Бог, розлучаться, то все - кнець його кар"р. То ж вн терпв. Але терпв Семен лише доки був Радянський Союз, а при Союз всемогутня партя, а при парт всемогутнй Семенв тесть, а коли не стало н Союзу, н парт, тесть став нким, а Семен Федорчук, навпаки, став всемогутнм, бо всемогутнми стали грош, й грошей у Семена стало дуже багато, отод вже Семен сказав свой любй дружиноньц, що все, до побачення, моя мила, ди вдтепер свою дорогою - розлучились вони. Н, Семен не став свой дружин жорстоко мститися за вс пдлост, вн мг би, звичайно, вигнати з дому н з чим пустити по свту голою й босою, нхто б йому кривого слова не сказав - хто б тод посмв щось сказати проти самого Федорчука? Але ж н, Семене Павлович не такий, вн повнстю забезпечив свою дружину на все життя, я ж кажу, що Семен Павлович - не погана людина, я б сказала, гарна людина, нший би на його мсц давно вже задер носа так, що й людей би пд ногами не помчав, а цей н, цей людиною залишився. Нчого не скажеш, добра людина.