Вийди і візьми

Куди не потикався, скрізь його зупиняли перестороги, паркани, загорожі — шах, шах, шах, і Сергій відступав: так рука інстинктивно відсмикує хибно поставлену фігуру, силкуючись порятувати явно програшну партію, врешті відкидав землю на подвір’ї перед будинком, у якому жив колись — перерва — тепер, шукав черв’яків і закінчив збирати, коли сонце було на останньому прузі, на дві третини сховане за приземкуватим окресом телефонної станції.

Давненько вже його ятрило бажання порибалити — мовби зараз, через стільки часу, мав довершити, чого не допряг тоді: так беруть до рук книжку, щоб продовжити в місці, закладеному конюшинкою, що давно вже перетворилася на гербарій.

Сергієві хотілось їсти, перець і пиво розбуркали голод і спрагу, а може, й думка про завтрашню риболовлю чи просто, відколи зранку постолувався у «Щедрому врожаї», нічого не їв. Рука мандрувала від одних дверцят до других і назад, мовби вагаючись чи промовляючи подумки лічилку, щоб урешті відчинити, на які випаде, Сергій потурбував менші верхні, яких увесь цей час не торкався, бо холодильника на його потреби було більше, ніж досить; як він приїхав, на поличці лежав до невпізнання поцвілий шматок — чи то тістечка, чи паштету, і жахливо прокисле молоко на дверцятах, й ось зараз Сергій побачив, що й морозилка не зовсім порожня, щось там було, і він витяг те щось — курячі крильця. Тримав, вагаючись, що з ними робити, аж запекло в пальці; їм нічого не бракувало, не було ні цвілі, ні смороду, з холодильника до решти так і не вивітреного, тільки наморозь. Наче застояна дійсність його дитинства і ранньої юності, такий дух панував у повітрі, як переступив поріг із валізою та спортивною сумкою — з чим поїхав, так і вернувся. Нарешті взяв сковорідку й коли олія розігрілася, вкинув поглазурені крильця, наче м’ясо в тістяній оправі, від чого жир забризкав на всі боки.

Обглодував, заїдаючи грубими скибками нерівно побатованого хліба, — було ситно і смачно. Отак зрихтував собі теплу страву, тоді як день у день ремиґав ковбасу, запиваючи то молоком, то пивом, то кавою, що її запарював у металевому кухлику, як було заведено від тих часів, як не було ні кави, ні приладів для її приготування, віхтувався по їдальнях і недорогих забігайлівках, тільки знехотя, пересилюючи себе, сьорбав суп — який-небудь борщ чи солянку, наминав крученики, шашлики, чанахи і, сумуючи за картопляним пирогом, замовляв зрази.

Наготувавши вудку — ту саму, куплену ще батьком, що чекала на нього, як і всі інші його дбайливо складені чи й поготів не торкнуті речі (батьки влаштували вдома, як ото краєзнавчий, де працював, музей їхнього сина, якому були — мусив визнати — чудовими оберігачами), і перевіривши гачки, волосінь і поплавець, Сергій уклався спати.

Йому марився янгол — великий і білий-пребілий, подібний до того, якого виставляли на Різдво в місті, де вчився і працював лаборантом, і куди приходили фотографуватись родинами. Раптом його крила спалахують — достоту як у того іншого, що згорів від бенгальського вогню (вже наступного року на його місці стояв новий), бо і янгольська плоть, як усе навколо, тлінна.

Янгол, одначе, згорає не ввесь, з вуглинами замість зійшлих яскравим полум’ям крил він водить журним поглядом, від якого Сергієві стає нестерпно, торкається сліпучо-сяйними ступнями землі, входить глибше і глибше, й ось злазиться звідусіль хробаччя, добирається й обплітає, але хтось кидається на допомогу, Сергій пробуджується, мучиться здогадами — той хтось, хто він?

За вікном сіре молозиво ранку, й коли Сергій викочує з під’їзду велосипед, починається дрібний дощ. Сергій накидає каптур — проґумований плащ, справжній, рибальський, який йому справили, улігши його домаганням тоді, як обставини вже не дозволили ним скористатися, дещо затісний. Сергій прилаштовує до рами під сідлом вудку, в його — колись батьковому — рюкзаку ковбаса, хліб, молоко й слоїчок із черв’яками.

Після повернення йому знову пам’ятаються, як у дитинстві, сни. Сергій не надає їм великого значення; вони залишають у ньому щось подібне до осаду, як на дні чашки, проте й воно поступово розсотується. Колеса біжать тією дорогою, що й колись, щоправда, автомобілі тягнуться тепер нескінченною валкою, сигналять, намагаються один одного випередити, всі кудись поспішають, тільки Сергій ні, у нього сьогодні останній вихідний, й коли його притискають до самого бордюру, перебирається на тротуар. За Сергієвого дитинства на їхній вулиці можна було простояти годину й налічити хіба десяток-другий здебільшого вантажівок, масивних і заталяпаних, що ввесь час щось кудись доправляли, в один бік і в інший, виповнюючи тишу гудінням і гуркотом, а однієї ночі — йому було тоді чотирнадцять чи десь так — вулицею стугоніли танки, витискаючи в асфальті сліди. Борошнотяг, такий як у дитинстві по дорозі на мамщину, з синьою кабіною й місткостями — двома велетенськими жовтими дзбанами — скидався на верблюда, що просувався, захльосканий краплями.

Сергій виїхав на міст, дивуючись, як той витримує стільки транспорту. Річка внизу геть зміліла. З’їхавши праворуч, Сергій покотився по траві й камінцях, чагарів погустішало, їхні пагони, вигинаючись, наповзали на воду — так гуси, лаштуючись ущипнути, видовжують шиї.

Хащі не зійшлися над річкою тільки тому, що з іншого боку їх стримувала закладена в непомірному розмаху набережна з порожньою похилою шахівницею масивних плит, що в літні місяці заповнювалися фігурами — міськими засмагальниками. Розтуливши галуззя, побачив у гнізді пташенят, що зінькали з цікавістю й острахом. Скинувши наплечник, вибирав і простягав до помаранчевих дзьобиків хробаків, не доторкаючись ні до гнізда, ні до пташок — не певний, скільки в тому повір’я, а що правда, пам’ятав, як батько одного разу перепинив його руку, коли він, малюк, потягся по попелясте яйце. І Сергій зрозумів тоді й погодився.

На природі батько враз змінювався. Така переміна вражала Сергія: досить було вернутись у чотири стіни помешкання, на роботу, до школи, до міського трибу, як батько впадав у не те що апатію — його характерною рисою завше був якийсь особливий настрій, що легко сприймався за безтурботність, — а в неуважливість, наче прилад із висмикнутим дротиком, без якого функціонує, але якось уже не так, позбавлений якогось іншого, не центрального, проте не менш важливого живлення.

Батько розповідав йому, що у війну і голод люди їли яйця диких птахів, загалом шукали у природи захистку від таких, як вони самі, людей, які, озброєні й оскаженілі («гірші за звірів»), сіяли розруху і смерть, а коли ставало геть нестерпно, люди тікали в ліс і гори, переховуючись, наче ті перші віряни. «Ти не уявляєш, як це важливо, що вони поруч», — казав батько, маючи на увазі гори, й може тому, що вони поруч і батько був спокійним за них, вони бували там навдивовижу рідко, хоча вже тоді приїжджали туди здалеку — лікуватись і відпочивати, дихати насиченим киснем і хвоєю повітрям та пити воду з мінеральних джерел, а тепер там паношилися приватні курорти й маєтки, лижні траси під штучним снігом і підіймальники, і вже не було так багато хвої, а деревину спродувано швидше, ніж виростали дерева, бо ніхто більше про те не дбав, а про прибуток.

Першого разу Сергій був, як новонароджений лошак, дощиці наїжджали одна на одну, перечіпалися носами, а він, невдатний наїзник, кувицьнувшись, лежав і не мав поквапу підводитись, але батько ставив його на ноги, і врешті він поїхав, і взимку вони іноді вирушали на лижні прогулянки, батько намовляв маму, одначе мама казала, що й так ледве тримається на ногах і бодай у неділю хоче відпочити, а якщо поїде з ними, то хто тоді зготує обід. Батько пропонував перекусити в місті, але мати не хотіла, передостаннім батьковим арґументом була погода, на що мати тільки зітхала, відтак у хід йшло магічно-незрозуміле: «Глінтвейн» — їхній пароль, і один з них, його мати (тепер була її черга) осяювалася мрійливою іскоркою: «Ти ж знаєш, його давно вже не подають». Залишалася вдома, а вони їздили — іноді ген аж по річці, як раніше на санах.

Вони знали про мамину пасію — він і батько, — що вряди-годи, зринаючи в чорно-білій скрині-екрані, прибирала подоби фігуристів, ширяла й кружляла льодовою ареною, легко і невагомо, граційно та досконало. Мати була вся там, у майже нереальному світі, разом із фігуристками, а може, й однією із них. Такими вечорами вони з батьком ходили навшпиньки — батько, щоб не відволікати маму, він, Сергій, наслідуючи батька, доки на св. Миколая, адже мамині уродини припадали на пору весняну, як сніг уже сходив, вони піднесли матері ковзани чеського виробництва.

Підпирали її, тато з одного боку, він з іншого, й отак пересувались оддалік від хати, раз чи й двічі закрижанілою річкою, і може, якби більше часу і мама не бувала такою втомленою, все вийшло б. «Я вже стара», — бідкалась, а батько підбадьорював: «Ну що ти таке кажеш?» Після кількох таких зим ковзани зникли, й натрапивши одного дня на них у комісійному, де вони з матір’ю не тільки здавали, а й купували, зокрема, потім і його, Сергіїв, випускний костюм, батькові вистачило клепки вдати, що нічого не помітив.