Звірослов

Пообідня пора. До закриття магазинів ще багато часу.

Григорівна йде повільно, без поспіху. Вона знає, що передчуття - це найкраще. Можливо, вона плюне на все і купить у «Аптеці матері і дитини» біля Пасажу якийсь непристойно дорогущий крем у блідо-рожевому тюбику. І потім, з цим дорогущим кремом на обличчі їй буде легше висиджувати години терапевтичного чергування в поліклініці. Коли їй ставатиме тоскно, як то часто буває, вона згадуватиме про крем.

Такі речі, думає Григорівна, полегшують загалом занудне життя жінки.

На перехресті Хрещатика і Прорізної Григорівна помічає натовп людей. Їй відразу стає неспокійно. Звичайно, це може бути якийсь самодіяльний концерт, оточений усюдисущими роззявами. У неділю таке часто побачиш на Хрещатику. Але той натовп зовсім не виглядає щасливим. Навпаки, чим ближче Григорівна підходить, тим більше переконується, що там відбувається щось не дуже приємне. На лицях людей Григорівна читає розгубленість і страх.

Ноги Григорівни наливаються свинцем, у животі починає бурчати.

Ще не пізно, думає Григорівна, повертайся на майдан Незалежності і пірнай у підземку. Ще не пізно.

Однак невідома сила, можливо, інстинкт самознищення, тягне Григорівну все далі в епіцентр натовпу.

– Що сталося?
– запитує в когось Григорівна.

Ніхто не відповідає. Люди тупцюють посеред вулиці, як сліпі кури. Вони не знають кудою тікати, бо не знають звідки саме насувається загроза.

– Нам всім піздєц!
– вигукує довговолосий чоловік з гітарою.
– Тікайте!

Люди з криком відчаю кидаються врозтіч.

О боже, думає Григорівна, знову нічого не вдасться купити.

Жіночка, яка продавала на Хрещатику механічних песиків, що вміють світитися і гавкати, кидає песиків разом з коробкою на асфальт і біжить кудись у бік Золотих воріт. Песики всі разом заходяться скавуліти в коробці, немов живі.

Бідні, думає Григорівна.

Їй теж треба тікати. Однак ноги приросли до роздільної смуги і відмовляються рухатися. Григорівна хоче закричати про допомогу і не може витиснути з себе жодного звуку.

Допоможіть, думає Григорівна, допоможіть мені! Не залишайте мене тут! Мені страшно! Візьміть мене на руки і віднесіть у безпечне місце. Заховайте мене під прилавком «Аптеки матері і дитини» - ця аптека зовсім поруч!

Хрещатик блискавично порожніє. Неприродна ворожа тиша заповнює Григорівну з голови до п’ят. Уся вона - тиша. Німота і немічність. Стоїть абсолютно сама посеред величезної і широчезної вулиці, з тисячею гривень у гаманці і, як засвічений автомобільними фарами кролик, чекає на свій кінець.

На балконах навколишніх будинків беззвучно, по одному, з’являються військові. Григорівна відразу впізнає в цих людях військових. Вона бачила їх по телевізору. Раніше Григорівна збрехала. «Дом, в катором ти живьош» - не єдиний воєнний фільм, який вона бачила. Був ще фільм «Бітва за Маскву». І там була війна. Там були танки, і бомби, і мертві солдати в окопах. Там був Гітлер і Сталін. І Жуков. І Зоя Космодем’янська.

«Панфілов пагіб», - проноситься в голові Григорівни цитата з фільму.

– «Панфілов пагіб». «Таваріщ Ракассовскій, Красная Паляна далжна бить взята!»

Григорівна плаче. Військові на балконах дістають свої карабіни (чи як там називається їхня зброя) і прицілюються просто на Григорівну. Григорівна падає на землю, на розпечений полудневим сонцем асфальт Хрещатика, падає долілиць і накриває голову руками.

Вони мене не побачать, заспокоює себе Григорівна.

Ага, не побачать! Навіщо було вдягати цю салатову сукенку?! Зараз вони пристрелять мене.

З усіх сторін на Хрещатик з’їжджаються танки. Григорівна відчуває всім тілом, як дрижить земля. Григорівна теж дрижить.

«Рак-к-ка-с-совскій!
– чомусь хоче щосили загорланити Григорівна, - Рак-к-ка-с-совскій!»

Танки оточують Григорівну і глушать мотори. Навкруги знову стає тихо.

Григорівна підводить голову. Гігантські дула, ніби хоботи слонів, звернуті просто на неї.

– Слухайте, - каже танкам Григорівна, - у мене є тисяча гривень. Хочете?

Танки хитають хоботами на знак незгоди.

– А чого ви хочете? Що вам від мене треба? Я звичайна лікарка з малою зарплатою. У мене нічого нема, навіть сім’ї. Я нікому не зробила нічого поганого.

– Нікому, кажеш???!!!

Верхній люк найближчого танка відчиняється, і звідти висувається маленька фарбована голівка Аліни.

– Я тебе зразу поняла!
– кричить Аліна.
– Ти бігаєш за Артьомом Миколайовичом! Я тебе зразу поняла! Розлучниця!

Григорівна стає на ноги, обтрушується. Довго дивиться на дружину хірурга Аліну Сергіївну, а потім спокійно каже:

– Пішла на х…й.

І, високо піднявши голову, залишає поле бою.

3

«Що я за людина?» - думає Белла.

Заходить у воду.

Сьогодні вода темна, аж чорна.

«Що я тут роблю? Що від нього хочу? Мушу дати йому спокій. Йому і собі».

– Сьогодні вода якась чорна, - каже Белла.

– Вам треба навчитися плавати в будь-якій воді.

Його голос здається Беллі байдужим і далеким, немов протилежний берег.

– Навіщо?

– Не зрозумів?

– Навіщо мені взагалі вчитися плавати?

– Вас ніхто не примушував. Ви самі захотіли.

– Я не хотіла.

Белла розвертається до нього лицем. Він ніяковіє.

– Я думав, ви хотіли…

У нього чорні очі, помічає Белла. Ймовірно, вони заразили своєю чорнотою воду.

Белла робить над собою зусилля і всміхається.

– Я жартую, - каже вона, - звичайно, хотіла. Це я так жартую. Ви не ображайтеся.

– Почнемо, - видно, що він не зрозумів жарту.
– Тримайте спину рівно. І розслабтеся. Вода вас не з’їсть.

– Але у воді може бути щось таке, що з’їдає…